Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 23

• Предыдущая
• 23/59
• Следующая

– Галина Олексіївна ще приїде, а зараз уже пізно, і мені, і вам нагорить від головного лікаря.

Я запізнилася на зустріч Нового року. Він, напевне, настав, коли я сиділа в кабінці госпітального грузовика. Та я не шкодувала. Андрійко спав у своєму ліжечку, дід теж заснув, сидячи коло нього, а Таня повернулася лише на ранок. До мене зайшла Ніна Федорівна з двома чарками вина і сказала пошепки, щоб не збудити старого і малого:

– Семен теж не повернувся, дзвонив, що справ невпрогорт, буде години за дві. Вип'ємо з вами за нашу перемогу, за наших дітей, за наших чоловіків.

– За нашу перемогу, за всіх дітей, за всіх чоловіків,- сказала я. її син був на фронті, а чоловік на заводі – однаково, як на фронті.

Ми поцілувались, і вона пішла чекати Семена і писати листа синові, а я сіла чекати Танечку і писати Андрієві листа, що так само повернувся, як і інші листи… Та я тоді ще думала: повернеться Андрій, перечитає їх всі, наче мій щоденник…

Танечка повернулася, коли вже зовсім розвиднілося, така збуджена, що навіть її бліді щічки порожевіли трошки, і ніби зовсім не втомлена після безсонної ночі.

– Ти не сердишся, не сердишся, мамусю? Ніяк не можна було покинути. Тільки я й Фаня прийшли, і там були дуже задоволені, що ми прийшли. Ти знаєш, я навіть сама перев'язку одну робила. Ну, легку, звичайно. Мамочко, я тобі потім усе розкажу… Я рада, що пішла, соромно було б, коли б ми з Фанею не пішли, але це потім… Уяви, мамо, ні, ти тільки уяви, кого я зустріла! Я зустріла Льоньку, Льоньку з нашого класу! Хіба ти не пам'ятаєш – найбільшого дезорганізатора в школі? А ти його завжди захищала. Пам'ятаєш, коли ти одержала орден, він приходив тебе вітати з делегатами від нашого класу, підніс горщик з квітами, почав промову і сплутався.

Ну, звичайно, я пам'ятала Льоньку, руденького, худенького урвиголову, закоханого в театр.

– Як ми зустрілися! Ми кинулися один до одного і поцілувалися, як брат і сестра. Так от, уяви, він був на фронті, добровольцем, і тепер поранений, їде після госпіталю до родичів, тут у нього була пересадка. Я дуже хотіла, щоб він до нас прийшов, відпочив, попоїв, але його поїзд уже мав іти, і ми тільки дві години побули разом, і то я бігала весь час. Мамо… що він мені сказав…

Очі Тані враз наповнилися сльозами…

– Я не зрозуміла, як він довідався. Мамо… дуже багатьох забрали до Німеччини… Дівчат… Хлопців…

– Танечка… я тобі казала вже про це…

– Мамо… До Німеччини забрали і Ліну… Вона нікуди не виїхала…

…Я знала, яке це горе для Тані. Ліна була її найближчим другом, це була така дружба, яка народжується в тринадцять-чотирнадцять років і лишається на все життя. Я сама теж дуже любила Ліну, здібну, розвинену дівчинку, трохи замкнену і відлюдну, через різні сімейні драми, але в нас у родині всі її відчували цілком своєю і особливо її любив наш дід, любив слухати, як вона грає. Ми навіть вирішили йому нічого не говорити, але, звичайно, сказали…

А потім я розповіла, що бачила і чула в палаті № 5.

– Що це за жінки! – казала я. – Це ж героїні! Олександра, Оля, обидві Тоні. А тримаються так, ніби нічого надзвичайного і нема в їхньому житті.

– Мамо, ти обов'язково поїдеш ще до них? – спитала Таня.

– Обов'язково! Як може бути інакше!

Я поїхала ближчої суботи. Подзвонила Наташі Малишевій і поїхала. Як ми добре зустрілися! Наче давні, близькі знайомі, але цього разу я була недовго. Вірі недавно зробили операцію, і сьогодні їй було якось погано. Я сіла коло неї, давала їй пити, міняла компрес, потім посиділа трохи біля Олі, яка жадібно розпитувала, що нового в літературі, що ставлять у театрі. Вона багато читала і всім цікавилась.

Але до Віри зайшов головлікар, у неї підвищилась температура.

Я пообіцяла приїхати незабаром ще, потихеньку попрощалася з усіма і пішла. Я ще дзвонила Наташі – питала про Віру, Сашу, Олю, про всіх. Але якось закрутилася з усім, з роботою. Таня захворіла, а потім дід – довелося його покласти в лікарню, і звідти він уже не вийшов…

Не те що години, не було вільної хвилинки, навіть до діда я не мала змоги забігати щодня, хоча мені дали на це перепустку. Але він не скаржився, він усе розумів, він казав:

– Ну, біжи, біжи швидше до дітей. Побачив тебе – і все гаразд. У мене все гаразд. Все як треба, я тут у теплі, мене доглядають. А Андрій тим, може, на снігу… в лісі… не треба про мене думати. Я вже віджив своє. Коли б тільки знати, що їх уже вигнали. Перед смертю він спитав раптом:

– Є лист від Андрія?

І я не могла йому збрехати.

– Коли б знати тільки. Одне тільки слово про нього. Ну, біжи, біжи до дітей. До Андрусика. До Тані.

Але той останній вечір я нікуди не поспішала. Я сиділа і тримала його за руку, і так він і вмер, ніби відійшов тихо і лагідно.

За містом на кладовищі я вибрала місце під високими соснами.

До мене підійшла молода, скромно, але охайно вдягнута жінка, заплакана, сумна.

– Ви дорого дали, щоб викопати могилу? – спитала вона. – Я бачила, ви домовлялися з могильниками… У мене вмерла дитина. І в мене нічого нема, щоб заплатити. Я загубила хлібні картки. Сюди йшла і загубила. Що мені робити? Я тут нікогісінько не знаю…

Вона була у розпачі.

– Хочете покласти в цю могилу? – сказала я і додала тихо, згадавши нашого дідуся: – Він дуже любив дітей…

…Він, справді, ніколи не минав жодної дитини, обов'язково, було, всміхнеться, скаже щось приємне матері.

– Яка я вам вдячна, – сказала жінка і заплакала ще дужче. – Я тут зовсім, зовсім сама.

І другого дня в могилу під високими трьома соснами опустили труну нашого дідуся і маленьку труну дитинки, і жінка плакала разом з нами.

Ми поверталися втрьох з кладовища. Жінка попросила дозволу зайти, колись до нас.

Незабаром вона зайшла до нас увечері.

– Як важко було з ним, – сказала вона і заплакала, – воно ж уже тут народилося, а без нього ще важче. В сто разів важче. Хоч я з ним була одна-однісінька.

– А де ж ваш чоловік? – спитала я.

– Ми з ним розійшлися, – відповіла вона, червоніючи, – та я не шкодувала за ним. Я дуже раділа дитинці – і от не доглянула, туберкульозний менінгіт. – І жінка заплакала ще дужче.

– Ну, ви тут не винні, – заспокоїла я її. – А звідки ви самі?

– Я з Білої Церкви, з-під Києва!

Ми лишили Полю – так її звали – пити чай, намагалися її розважити, хоч і самим нам було сумно.

Я розповіла їй про свою роботу, про виступи.

– Важко тепер жінкам, – сказала Поля. – От самі крутитеся.

– Хіба це важко? – заперечила я. – От я недавно виступала в жіночому госпіталі. – І я розповіла їй про палату № 5.

– Не знаю вже, що гірше, – сказала Поля, – чи отак поховати, як я, чи не знати, і, може, все життя не знати, що з твоєю дитиною.

Скільки, скільки було таких несподіваних зустрічей, скільки людей пройшло!

Незабаром мене послали з бригадою українських артистів і письменників по наших заводах, евакуйованих з України на Урал. Я приїздила і знову їхала. Недарма Новий рік зустріла на грузовику!

Але скрізь, де ми бували, я підбивала хоч двох-трьох товаришів з бригади виступити в дитячому будинку, в школі. Мені було шкода дітей, які так героїчно трималися у важкі дні війни. І скрізь нові люди, нові зустрічі, і у кожного своє життя і горе, принесене війною – наше велике, спільне горе.

Ні, я не забула своїх друзів з палати № 5. Я тільки довго не могла вирватися до них, а коли після якогось особливо довгого «турне» повернулася і подзвонила Наташі Малишевій, виявилося, що госпіталь перевели в інше місце. Вона обіцяла подзвонити, знову влаштувати зустріч…

Але тут мене викликали до Москви, на роботу в нашому українському радіо. Таня саме була з комсомольцями своєї школи десь далеко, на картоплі, і повернулася лише перед від'їздом. Я сама зовсім замоталася -з перепустками, квитками, Андрійком. Я не бачила більше вже ні Олі, ні Саші, ні Тоні-ленінградки, ні маленької Тоні-партизанки.

Ще одна несподівана зустріч зворушила по дорозі до Москви мене і Таню.

• Предыдущая
• 23/59
• Следующая