Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 21

• Предыдущая
• 21/59
• Следующая

От там, у палаті № 5, я відчуваю, що чогось не доробила, не довела до кінця, не прийшла зайвий раз – отак і лишилася порвана ниточка, а може, саме вона дуже потрібна…

…Ми вже акліматизувалися в цьому уральському місті, ми жили вже в своїй крихітній кімнатці, і Андрійко спав уже не в чемодані, як перший час, а в смішному дерев'яному ліжечку, яке ми виміняли за дві «булки хліба» – так тут казали на базарі. Я вже не провалювалася так ганебно на виступах, як перший час, коли раптом зупинялася і звичні українські слова лізли в роль. Я відчувала себе зв'язаною, я ловила себе на тому, що «старалася» для колег, і не почувала контакту з глядачами. І раз я сама чула, як одна артистка філармонії сказала іншій: «Я не розумію, за що вона має «заслужену» та ще й орден».

Але ж я не могла зробити «гордий вигляд» і покинути роботу в філармонії, куди влаштувалася в перші ж дні, не могла відмовитись від концертів, виїздів. Я мусила перебороти себе.

До справжньої гри мене повернули діти. Я виступала в Будинку культури, де відбувався ранок для школярів і вихованців ремісничих училищ, і мені так захотілося, щоб їм було цікаво, щоб вони прийшли сюди недаром після своєї важкої роботи.

Я згадувала наш чудесний київський ТЮГ і не думала вже про неприємного адміністратора філармонії, який звисока поглядає на мене і бере мене в ансамблі лише тому, що може на афіші написати коло мого прізвища «заслужена артистка республіки, орденоносець»; я забула про колег, я вийшла на сцену, і, побачивши сотні цікавих очей дітей і підлітків, робочі їхні руки, – відчула себе легко і вільно і почала розказувати уривок з «Як гартувалася сталь».

Яка буря оплесків знялася наприкінці, як викликали мене! Я читала на «біс» злободенні вірші Маршака і Михалкова, і для мене були нагородою за багато часу ці нестримні безпосередні вигуки, живі очі, сміх.

Навіть співачки не мали такого успіху, а то ж був завжди «гвоздь» нашої програми. Діти кричали: «Спасибі! Спасибі!» І я була така щаслива, ніби знову знайшла своє місце.

Адміністратор дивився на всіх з переможним виглядом – мовляв, бачите, як я все влаштував! – поцілував мені руку і сказав:

– Галино Олексіївно, не забудьте – у п'ятницю, суботу і в неділю ви теж зайняті – клуб Уралмашу, Віз, Шарташ.

Мене часто почали запрошувати на радіо: «У вас такий дитячий голос, – казали всі редактори і адміністратори, – такого травесті пошукати!»

Почали часто запрошувати на великі концерти, де брали участь наші кращі артисти, скрипалі, піаністи – лауреати всесоюзних і міжнародних конкурсів. Таня дуже сміялася, коли я їй розповідала, як у Радіокомітеті довелося репетирувати в одній студії з видатним, відомим усьому світові скрипалем. Я наговорювала плівку, а він репетирував концерт, і ми заважали один одному і сердилися на редакторів Радіокомітету, але за кілька хвилин ми зустрілися в знаменитій їдальні «Рів'єра» і примирливо один одному всміхнулися.

Я познайомилася з багатьма московськими і ленінградськими письменниками і подружилася із старою письменницею – автором багатьох чудових книг, якими ми з Андрієм захоплювалися. Мені ставало легше на серці, коли вона лаяла мене інколи нарівні з своїми дочкою і невісткою. «Зустріч з нею для мене – як подарунок, як усмішка», – писала я Андрієві.

…Цей лист повернувся, як і всі, він нічого не знав, як я там жила, яких хороших друзів зустріла, як мене і особливо Андрійка щиро полюбив старий бородатий уральський казкар і вся його родина.

Він називав мене «живушкою», і я обіцяла йому, як повернуся додому, на Україну, перекласти і розповідати дітям його казки про Урал. Я читала його казку про дівчину, яка наперекір усім і всьому чекає за-пропащого майстра Данила і працює за нього, – і мені здавалося, він навмисне подарував мені цю свою книгу. Щоб і я чекала, і вірила, і працювала… Дорогий наш «уральський дід»… Він так хотів, щоб я полюбила сувору красу тих гір, відчула життя заводів, здружилася з тамтешніми людьми. Усі свої вчинки я міряла одним – щоб не було соромно перед Андрієм, коли він після війни повернеться з фронту. Не опустити руки, працювати, не відставати від життя!

Це для того, щоб потім розказати Андрієві, докладно написати йому, я попросила друзів-письменників дістати квиток на сесію Всесоюзної Академії наук послухати Тарле – Андрій любив його книги. Тільки, мабуть, дивно було моїм сусідам: сидить на гальорці актриса, з підфарбованими віями і губами, слухає доповідь про радянську історіографію і потихеньку витирає сльози…

Але дома з дітьми я ніколи не плакала…

Я дуже часто виступала в госпіталях, і одна, і в бригадах, і от під Новий рік мене покликала до телефону сусідка Ніна Федорівна Рачинська. Це теж були чудесні люди! Та взагалі мені щастить в житті на друзів і хороших людей. Дід казав: «Нам пощастило – потрапити саме сюди, де ти зустрілася з такими прекрасними людьми, а сусіди – вони ж до нас, як до рідних. А скільки їм турбот і мороки з нами!» Це правда, турбот і мороки від нас, які не мали ні ложки ні плошки, було дуже багато! А телефон! Адже завжди мене викликали до телефону, і Ніна Федорівна завжди гукала мене без тіні незадоволення.

Я побігла. Тоненький дівочий голос вибачливо попросив виступити в жіночому госпіталі, в палаті для лежачих, тяжкопоранених.

– Це дуже далеко, за товчком, і до нас майже ніхто не приїздить. Але мені казали, що ви ніколи не відмовляєтеся виступати в госпіталях.

– Коли, сьогодні? – спитала я.

Ніна Федорівна робила мені знаки відмовитися – вона запросила мене і Танечку стрічати з ними Новий рік. Але де б я була ближче до Андрія в цю ніч, як не в госпіталі?

– Я повернуся до дванадцятої, – шепнула я їй, а в телефон відповіла голосно: – Гаразд, я приїду, скажіть вашу точну адресу і кого спитати.

– Спитайте Наташу Малишеву – це мене. Я культпрацівник госпіталю. А адреса така, – і дівчина назвала адресу, якими трамваями їхати і де робити пересадки.

Я чомусь одразу уявила собі цю Наташу Малишеву – тоненьку, з великими очима, ясним обличчям і довгою косою. Вона така і була насправді.

Таня була дуже задоволена, що я їду в госпіталь. їй завжди було приємно, коли я виступала в госпіталях, але сьогодні у неї на це були і свої особисті міркування. Вона хотіла на ніч поїхати чергувати з дівчатами своєї школи на вокзал, а коли б я була дома, їй було б шкода і ніяково лишати мене. Піонерки їхньої школи чергували на вокзалі у військових залах: допомагали пораненим одержати квитки, приносили воду, читали газети, водили на медпункт, саджали у вагони.

З Андрійком лишився дід – мій тато. Він не протестував. Він взагалі поводився героїчно в свої вісімдесят чотири роки і завжди лише просив: «Будь ласка, не звертай на мене уваги, не турбуйся про мене, не витрачай на це часу. Якщо можна, не забудь лише про газети. Так і зараз, попросив принести від Рачинських останній номер «Правды» і сів читати її вголос над ліжечком Андрійка, який звик засинати під це читання. Вони дуже дружили – малий Андрійко і старий наш дід.

Чоловік Ніни Федорівни мав їхати на Турбінний, пообіцявши дружині повернутися на дванадцяту годину. Він запропонував завезти нас своєю машиною, яку ми всі називали «собачою будкою», бо вона була з диктовою покришкою. Ми з Танею залізли в «собачу будку», а Семен Давидович сів коло шофера Клави, дебелої рум'яної дівчини, і ми поїхали.

Я часто виступала в госпіталях. Але ніколи в мене не було такого почуття, як тоді, коли я їхала в цей жіночий госпіталь, коли проходила його коридорами, увійшла в палату № 5…

Мені було соромно, що я спокійно живу в такому впевненому в собі робітничому, індустріальному місті і навіть не працюю на воєнному заводі, і не пішла сестрою, звичайною медсестрою в госпіталь, а спокійно собі виступаю з читанням віршів, оповідань, граю в скетчах ролі хлопчиків і дівчаток. А тут такі ж жінки, як я, здебільшого й віку такого, як я, матері і дружини, відірвані від своїх родин, дітей. В якому страшному пеклі вони побували, і от тепер лежать покалічені, тяжко поранені.

• Предыдущая
• 21/59
• Следующая