Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 53

• Предыдущая
• 53/217
• Следующая

— У мене ще карта з нашими вогневими позиціями і мінним полем. Палити?

— Давай її сюди.

Танкіст навів пістолет. Йоганн спитав:

— А що карта є?

— Яка?

— Така сама, тільки чиста.

— Припустімо…

Йоганн, чи то кривлячись од болю, чи то всміхаючись, Спитав:

— Не втямиш? Намітимо фальшиві поля і вогневі позиції там, де їх немає, і підкинемо карту.

— Та ти хто?

— Давай карти, — знову звелів Йоганн. — У тебе ж пістолет!

Танкіст подав планшет. Йоганн витер руки, наказав:

— Світи!

Розстеливши обидві карти, став робиш позначки на чистій.

Танкіст, опустивши пістолет, стежив за його роботою. Похвалив:

— Здорово виходить! — І знову спитав: — Та хто ж ти?

Йоганн одну карту спалив, а другу поклав у планшет і сказав танкістові, вказуючи очима на труп:

— Повісь на нього планшет.

Танкіст виконав його наказ.

— А тепер, товаришу, — голос Йоганнів здригнувся, — прощавай…

Танкіст ступнув до люка. Йоганн спинив його:

— Візьмеш з собою ось його.

— Та він мертвий.

— Метрів сто протягнеш, потім залиш — німці підберуть. Так до них карта дійде певніше.

— А ти? — спитав танкіст.

— Що я?

— А ти ж як?

Йоганн трохи підвівся, обмацав себе.

— Нічого, якось поповзу.

— Тепер мене слухай, — сказав танкіст. — Я поповзу, ти — за мною, бий услід з автомата. Картинка вийде ясна. Може, зустрінемося. — І танкіст знову повторив — То не хочеш сказати, хто ти?

— Не не хочу, а не можу. Зрозумів?

— Ну що ж, товаришу, давай руку, чи як! — І танкіст простягнув свою.

Виліз із люка, витяг тіло загиблого товариша й поповз, поклавши його на спину.

Через кілька хвилин Йоганн виліз за ним. Старанно прицілився з автомата й почав бити трохи праворуч частими чергами, встиг навіть кинути вбік гранату. А потім німці відкрили вогонь — могутній, вступили мінометні батареї, поруч розірвалася міна, гаряче і якесь важке повітря підкинуло Йоганна, жбурнуло, і нестерпним болем насунула пекуча, липка темрява. Очевидно, вже непритомний, він все-таки приповз до танка, сховався під його захистом.

Йоганна Вайса доставили в госпіталь з биркою на руці. Коли б не було рук, то бирку прикріпили б до ноги. Коли б не було кінцівок, повісили б на шию.

Як і скрізь, у госпіталі був співробітник гестапо. Він наглядав, наскільки точно медики керуються настановою націстів: рейху не потрібні каліки, рейху потрібні солдати. Головне — не врятувати життя пораненому, а повернути солдата після поранення на фронт. Поранений може ослабнути від втрати крові, від страждань, кричати, плакати, стогнати. Та при всьому цьому він перш за все повинен, мусить зцілитися в ті строки, за які передбачено його одужання.

За медперсоналом наглядав унтершарфюрер Фішер. За пораненими — ротенфюрер Барч.

Барч був зовсім здоровий, однак лежав непорушно, як лежали всі тяжкопоранені. Прів у бинтах. Це була його робота. Його перекладали з палати в палату, з ліжка на ліжко, аби він міг чути, про що марить фронтовик. Або що він потім розповідає про бої.

Фішер відав сортуванням поранених. Розподіляв по палатах, беручи до уваги не стільки характер поранення, скільки інформацію Барча про солдата. В окремому флігелі, в палаті з ґратами на вікнах, лежали поранені, приречені Фішером до служби у штрафних частинах.

Фішер був бадьорий, товариський. Ситий, життєрадісний товстун з соковитими коричневими очима. Завжди з недокурком сигари в зубах.

Барч від довгого перебування у госпіталі, від зниділого життя без повітря, від постійного лежання, непорушності був блідий, дряблий, кволий, страждав від ядухи і постійного безсоння. На обличчі в нього застиг страдницький вираз, виразніший навіть, піж у вмираючих.

В офіцерській палаті турбота про поранених визначалася не пораненням, а званням, нагородами, родом служби, зв'язками, грішми. Там теж були свій Фішер, свій Барч.

Тимчасова втрата свідомості таїла смертельну небезпеку для Вайса. І, опритомнівши, він навіть не встиг зрадіти з того, що лишився живий: його охопила тривога, чи не втратив він часом контролю над собою, коли був непритомним, чи мовчав він? Та все начебто було гаразд.

Хірург оглянув Вайса в присутності Фішера, і той спитав механічним голосом, як бажає солдат, щоб його лікували:

— Тропіки більше болю, але швидке зцілення, раніше на фронт чи більше анестезії, але повільне одужання?

Вайсові було необхідно якомога швидше повернутися в свій спецпідрозділ, і він з привабливою щирістю заявив, що мріє швидше опинитися на фронті. І Фішер зробив першу відмітку в історії хвороби Вайса, діагностуючи його політичне здоров'я.

Звична Йоганнова спостережливість допомогла йому одразу ж визначити справжні функції і Фішера, і Барча.

І коли Барч почав страдницьки млосним голосом радити Вайсові, що слід проробляти, аби продовжити перебування в госпіталі, Вайс вихлюпнув йому в обличчя рештки кави. І покликав до себе Фішера. Та доповідати Фішерові не було потреби. Побачивши залите гущею кави Барчеве обличчя, Фішер і сам усе зрозумів. Сказав Вайсові суворо:

— Ти, солдате, не кип'ятися: Барч відданий фюрерові…

Тепер Йоганнові не потрібно було більш ніяких доказів: і з Фішером, і з Барчем усе було ясно.

Госпіталь чимось нагадував поле після бою і відрізнявся від нього тільки тим, що все тут було охайним, чистеньким. Спостерігаючи поранених, чуючи їхні стогони, бачачи, як страждають ці солдати з відрізаними кінцівками, покалічені, вмираючі, Йоганн переживав подвійне почуття.

Це були вороги. І чим більше їх потрапляло сюди, тим краще: значить, радянські війська успішно відбивають напад фашистів.

Та це були люди. Ослабнувши від страждань, відчувши дотик смерті, деякі з них немовби поверталися в свою природну людську оболонку: батьки родин, майстрові, селяни, робітники, студенти, недавні школярі.

Йоганн бачив, як мертво скляніли очі якого-небудь солдата, коли Фішер, бадьоро поплескуючи його по плечу, заявляв про зцілення. Значить, на фронт. І коли в декого вистачало сили волі, незважаючи на нестерпний біль, засинати, опинившись на госпітальному ліжку, то напередодні виписки всі страждали на безсоння. Не могли загасити в собі жагу життя, але думали тільки про себе. Ніхто не казав, що не хоче вбивати.

Йоганн одного разу вночі сказав допитливо:

— Не можу заснути: все про російського танкіста думаю. Літній уже. Дружина. Діти. Можливо, як і я, до армії шофером працював, а я вбив його.

Хтось пробурчав у темряві:

— Не ти його, то він би тебе.

— Але ж він і так був увесь зранений.

— Росіяни живучі.

— Але він просив не вбивати.

— Брешеш, вони не просять! — твердо сказав хтось хриплим голосом.

Барч голосно поцікавився:

— А коли який-небудь попросить?

— Та я кажу — вони не просять! — уперто повторив той самий голос. — Не просять — і край. — І додав злісно: — Ти, корово, мене на словах не лови, бачив я таких!

— Он ти як!.. — погрозливо почав Барч.

— Так, — обірвав його хриплий і змовк.

Другого дня, коли Вайс повернувся після перев'язки в палату, на ліжку, де лежав раніше солдат з хриплим голосом, був другий поранений і стогнав тоненько, жалібно.

Вайс спитав Бирча:

— А де той? — І кивнув на ліжко.

Барч багатозначно підморгнув:

— Німецький солдат повинен тільки зневажати ворогів. А ти як думаєш?

Вайс відповів переконано:

— Я своїх ворогів ненавиджу.

— Правильно, — схвалив Барч. — Правильно кажеш.

Вайс, дивлячись йому у вічі, промовив:

— Я знаю, кому я служу і кого я мушу ненавидіти. — І, відчувши, що не слід говорити таким тоном, спитав заклопотано: — Як ти себе почуваєш, Барч? Я хотів би зустрітися з тобою потім, десь на фронті.

Барч промовив засмучено:

— А чого ж, можливо, звичайно… — Потім сказав роздратовано: — Не розумію росіян. Чого вони хочуть? Армію розбито, а вони не кидають воювати. Інший цивілізований народ давно б уже капітулював і пристосувався до нових вимог, щоб продовжити своє існування…

• Предыдущая
• 53/217
• Следующая