Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 48
- Предыдущая
- 48/217
- Следующая
Це і багато чого іншого вселило генеральному штабові вермахту непохитну впевненість у тому, що детально розроблений і таємно розмножений всього в дев'яти примірниках план нападу на Радянський Союз, план «Барбаросса», — найвище досягнення німецького воєнного генія.
Війну проти СРСР гітлерівські стратеги сподівались провести за шість-вісім тижнів і принаймні за будь-яких обставин закінчити до осені 1941 року.
Німецькі військові сили, таємно зосереджені на кордонах Радянського Союзу, на той час були найбільш могутні, високооснащені і найдосвідченіші з усіх армій світу.
Фашистська Німеччина, захоплена воєнними перемогами, реакційно згуртована після того, як гестапо просіяло трудове населення країни крізь тюремні грати, а кращих синів народу кинуло в концентраційні табори, кладовищенські простори яких зайняли значні життєві простори, — ця Німеччина була надійним тилом, надійною опорою вермахту.
Уже на літо 1940 року під контролем фашистської Німеччини й Італії опинилися країни з населенням близько 220 мільйонів чоловік, і всі економічні ресурси цих країн йшли на посилення могутності німецької воєнної машини.
8 липня 1941 року Гітлер віддав наказ: «Москву і Ленінград зрівняти з землею, щоб повністю позбутися населення цих міст і не годувати його цілу зиму…». «Що ж до Москви, — роз'яснював Гітлер, — цю назву я знищу, а там, де стоїть сьогодні Москва, я зроблю велике звалище». Про населення його директива була така сама коротка і ясна: «Слов'яни повинні стати невичерпним резервом рабів у дусі Стародавнього Єгипту чи Вавілону. Звідси повинні йти дешеві сільськогосподарські і будівельні робітники для німецької нації панів».
22 червня 1941 року, близько четвертої години ранку, на світанні, гітлерівські полчища напали на СРСР.
Почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу. Вона тривала 1418 днів і ночей.
У другому ешелоні разом із штабами, службами тилу, господарськими взводами, ротою пропаганди, медичними батальйонами, кухнями, трофейними командами просувався і підрозділ майора Штейнгліца.
Спека, задуха, курява…
Обабіч шосе горіли села, ліси, хліб на полях, сама земля. І здавалося, не від сонця така спекота, а під палаючих згарищ.
І якщо колона чогось зупинялась і змовкав гуркіт моторів, зразу западала глуха, немовби на дні прірви, тиша, і чути було тільки потріскування полум'я, шурхіт та глухі обвали палаючих колод…
Небо було чисте, прозоре, ясне, і ритмічно, через точні проміжки часу, його неначе розтинав уздовж металічний гуркіт бомбардувальників, які щільним строєм летіли низько, і по землі повзли їхні сірі плавучі тіні. Та бомбардувальники пролітали, і знову все навкруги обволікала тягуча, як розплавлене скло, тиша.
Біля переправи колони зупинилися. Усі вийшли з машин, розминалися, обтрушували пилюку.
Тут тяглась оборонна смуга, очевидно, недобудована: валялися лопати, кирки, бочки з цементом, колоди для накатів, пучки арматури. І трупи. Безліч трупів. Траншеї всюди пересічені відбитками танкових гусениць — отже, кінець бою вирішила моторизована частина.
Військовослужбовці тилових підрозділів з тією зневагою до мерців, на яку здатні лише люди, що зуміли викрутитися від небезпеки фронту, жадібним натовпом кинулись дивитися на вбитих більшовиків.
Мабуть, тільки один майор Штейнгліц з виглядом знавця діловито оглядав трупи й перевертав їх, щоб переконатися в правильності своїх умовиводів.
У більшості вбитих він побачив численні поранення, навіть тяжкопоранених перев'язували тут-таки, на полі бою, і по кілька разів. Виходить, і поранені не покидали позицій, вели бій, не відходили в тил.
Судячи з документів, які Штейнгліц витяг з кишень убитих, це були молоді солдати, — вони не прослужили ще й року.
Біля ручного кулемета лежав на боці солдат, голова його вдавлена в землю, обрубок лівої руки товсто перебинтований і біля плеча стягнутий джгутом з телефонного проводу в чорній гумовій оболонці. А ось іще один, теж без руки, а в зубах, як сигарети з міді, блищить вибухівник. Між колін — граната, так і схилився над нею…
І всі вони, настигнуті смертю, завмерли, заціпеніли, немов зупинили плин часу, відтворивши своїми нерухомими тілами найнапруженіший момент бою.
Жінка з санітарною сумкою, з розірваними пачками патронів у судорожно стиснутих руках лежить щокою на гвинтівці, і хтось безсоромно задер їй спідницю.
Одні мерці в окопах, інші попереду, за бруствером, але немає жодного позад окопів, у ходах сполучень, у недобудованих бліндажах.
У канонірі, куди, очевидно, зносили непритомних поранених, — купа мертвих тіл. Штейнгліц зрозумів: роздратований втратами німецький офіцер не захотів стримувати солдатів од розправи…
Вернувшись до машини, майор до свого звичайного «поїхали» додав:
— Не подобаються мені ці росіяни. — І пояснив: — Вести бій з переважаючими силами, не маючи елементарних умов для оборони, можуть тільки несамовиті фанатики.
Через кілька кілометрів вони побачили на напівобгорілій пшеничній ниві розбиті радянські танки «Т-26», озброєні лише кулеметами. Вести на таких машинах танковий бій — однаково, що в стародавньому рицарському спорядженні починати двобій з гарматним розрахунком.
Та серед цих сталевих трупів були й два німецьких танки. Видно, не випадково радянські танки зіткнулися з ними, таранили їх, запаливши пальним із розбитих баків.
Штейнгліц зазначив мимохідь:
— Росіяни не тільки не вміють робити свої машини, але й водити їх. — Довго дивився у вікно на неозорі ниви пшениці, схвально сказав: — О, тут багаті маєтки, я таких не бачив у Європі. Цікаво, де зараз їхні господарі? — Подивився на годинника: — Час обідній, у мене розгорівся апетит. — І наказав Вайсові зупинитися в найближчому селі, довідатися, де його староста, щоб умитися, пообідати й відпочити в нього.
Це село горіло, як і всі інші села, але ніхто з тих небагатьох жителів, що лишилися тут, не пробував загасити полум'я.
Майор вийшов з машини, підійшов до старого, що копав яму в палісаднику, і пояснив жестами, що хоче напитися. Старий зрозумів, устромив лопату в землю й так спокійно і повільно зайшов у палаючу хату, нібито це був не вогонь, а тільки яскраве світло вогнистого кольору.
Він повернувся з корячком і подав його Штейнгліцові. Той підніс коряк до губів, надпив з насолодою і тієї ж миті побачив мертву молоду жінку, що лежала край ями.
Старий поплював на долоні і знову почав копати землю.
Майора жахнула думка, що вода отруєна. Але зразу ж, за властивим йому логічним мисленням, він прогнав цю думку, як безглузду: звідки в старого отрута, і потім він так спокійно поводиться…
Штейнгліц витяг сигарети, запропонував старому. Той узяв машинально, важко спираючись грудьми на держак лопати, і, дивлячись променистими, якимись по-дитячому сумними очима, вказав на яму:
— Ось, онуку ховаю. Ви її вбили, значить. Зрозумів? Ви!
Штейнгліц вирішив, що він просить ще сигарет, і знову витяг з кишені пачку, взяв одну сигарету, подав старому. Той поклав її про запас за вухо і таким самим воркуючим голосом сказав:
— Ти, німець, видать, добрий, та однаково я вас різатиму. Я тепер людина немилосердна, прощати не буду.
Майор сприйняв ці слова як подяку і поплескав старого по плечу, а потім обернувся, збираючись іти до машини.
І в цю мить старий, як сокиру, підняв лопату ребром над головою Штейнгліца.
Майора врятувало лигає те, що він якраз послизнувся на глині, викиданій з ями. Лопата розітнула повітря і встромилася в дошки, наготовлені для могили.
Засовуючи тремтячими руками пістолет у кобуру, майор вліз у машину й, незважаючи на задуху, підняв з обох боків стекла, нібито захищаючись ними. Він навіть не дозволив Вайсові зчистити глину зі свого мундира. Наказав швидше їхати в штаб найближчої частини СС, щоб зажадати розправи над усіма жителями за замах на його життя.
Але Вайс дозволив собі висловити припущення, що старий, напевне, просто образився: адже майор вилив на землю воду, не допивши її, а тутешні жителі вважають це за найстрашнішу образу свого дому.
- Предыдущая
- 48/217
- Следующая
