Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 39

• Предыдущая
• 39/217
• Следующая

Закинувши обидві руки собі на шию, випнувши повні груди, вона спитала насмішкувато:

— І ти їй так само вірний, як і рейхові?

— Так само.

Єфрейторка іронічно знизала плечима:

— Якщо вона не в допоміжних частинах, то однаково, як і всі жінки, призвана і відбуває зараз десь трудову повинність. А коли жінка працює дванадцять годин, а потім іде не додому, а в казарму, в гуртожиток, де інші пускають до себе вночі під ковдру своїх начальників-тиловиків, рано чи пізно вона все одно пустить-таки когось під свою ковдру, як і всі інші.

— Вона не така.

— Я теж була не така.

— Ви з села?

— Авжеж.

— У вас своя ферма?

— Ні. Ми працювали з батьком у пана рейхсфюрера Гіммлера, у нього під Мюнхеном величезна птахоферма. Він великий знавець і любитель чистопородних індичок. На різдво ми їх забивали й цілими грузовиками відправляли не тільки п Мюнхен, а й у інші міста.

— У нього великі прибутки від цієї птахоферми?

— Ха! Він тепер один з найбагатших в імперії, ферма — це так, задля розваги.

— Ви його знали, бачили?

— Так, і досить часто.

— І який він?

— Знаєте, такий турботливий. Захворів індик з Голландії, то він наказав звідти прислати йому спеціального ветеринара-орнітолога. І той вилікував.

— Вам добре платили на фермі?

Єфрейторка сказала замислено:

— Батько під різдво взяв на фермі кілька жмень горіхів, якими відгодовували індичок. Він хотів їх загорнути в срібний папір і почепити на ялинку.

— То й що?

— Ми зустрічали різдво без батька. Його побив управитель і замкнув у сараї на всі різдвяні дні. — Мовила з надією: — Сподіваюсь, у генерал-губернаторстві мені дадуть землю, і тоді ми з батьком заведемо свою птахоферму.

— Ви на це сподіваєтесь?

— А то як же! Я член націонал-соціалістської партії, вступила ще до того, як ми стали хазяями в Європі. Кожен з нас одержить свій шмат. — Позіхнула, ліниво спитала: — То як, почастувати шнапсом? — Вайс нічого не відповів. — Якщо ви соромитесь, можна піти до мене. — Похвалила: — Ви хороший, майстер. — І враз додала: — Та зараз це не має значення. Німеччина має в своєму розпорядженні таку кількість робочих рук з усіх своїх нових територій, що треба вміти тільки ними командувати — і все.

— Так, — сказав Йоганн, — ми, німці, — нація панів. Ваш батько чомусь забув про це, коли брав горіхи, призначені на корм для індичок.

Єфрейторка заперечила простодушно:

— Але скоро він зможе сам так покарати наймита, коли в нас буде своя птахоферма.

— А якщо почнеться війна в Росією?

Єфрейторка замислилась, потім сказала:

— Все-таки я хотіла б одержати свій клапоть землі не там, а тут, у генерал-губернаторстві.

— Чому?

— В Росії суворі зими і треба добряче втеплювати пташні, це зайві витрати. — Витягнувши ноги в блискучих панчохах і дивлячись на них заклопотано, спитала: — Вам не здається, що вони в мене гарні й повні, як у справжньої дами? Так мені багато хто каже. — Мовила замислено: — А коли я працювала на фермі, були, як патики, сухі, різні знизу догори.

— Так, — згодився Поганії, — тут непогано годують.

Попрощався він з єфрейторкою майже по дружньому.

На прощання вона сказала йому співчутливо:

— Я знала тут ще таких хлопців, як ти. Вони не можуть. Кажуть, це від великих нервових переживань після особливих завдань.

— Ні, — всміхнувся Йоганн, — щодо мене, то я не нервовий, не помічав за собою нічого такого.

— Це тому, — сказала єфрейторка, — що тобі не доводилося бути агентом.

— Так, — згодився Йоганн, — не доводилося. Не всім же бути винятково хоробрими. Тільки ось шкода, що вони дещо втрачають після цього й не можуть потім завести нащадків.

Тема розмови, видко, дуже цікавила єфрейторку. Вона помітно пожвавилась:

— Мені один есесівський офіцер по секрету розповідав, що Герда Борман, дружина рейхслейтера Мартіна Бормана, збирається звернутися до всіх жінок Німеччини із закликом дозволити своїм чоловікам багатоженство і навіть сама написала проект закону. І вручила чоловікові особисту довіреність, яка дозволяє йому мати трьох жінок із зобов'язанням відвідувати кожну родину раз на тиждень.

— Ну, це так, вигадка, — засумнівався Вайс.

— Слово честі, це правда, — поклялася єфрейторка й додала серйозно: — І це було б дуже патріотично з боку німецьких жінок. Адже ми повинні допомогти фюрерові заселити нові території німцями. І нас повинно бути на землі більше, ніж усіх інших народів. Це ж ясно.

— Ну, гаразд, нехай так, — згодився Вайс, складаючи інструмент у брезентову сумку. Клацнув вимикачем. Спіралі в жаровні, розжарюючись, пашіли сухим жаром, що відгонив гарячим металом.

Іноді вечорами Йоганн допомагав акумуляторщикові Паулю Рейсу перебирати, мити, відчищати свинцеві пластини від осадків окису, і тоді вони бесідували.

Пауль бум родом з Баварії, його батько — власник невеличкої бондарної майстерні, де робили не тільки бочки, але й різьблені дерев'яні розмальовані кубки на пиво.

Пауль огрядний, веселий, добродушний. Він показав Вайсові значки, які одержав, виграючи не раз першість на пивних турнірах. Пояснив:

— Хоч це й шкодило здоров'ю, зате кращої реклами для бондарної майстерні не придумаєш.

У 1938 році, 9-10 листопада, по всій Третій імперії прокотилася криваво-чорна хвиля єврейських погромів. Пауль у ті дні дав притулок у своїй майстерні родині лікаря Зальцмана, котрий колись врятував йому життя, зробивши сміливу й, головне, безплатну операцію, коли Пауль помирав від завороту кишок. Хтось доніс на Пауля.

Він був членом націонал-соціалістської партії. Віддали на суд честі. Виключили, заслали в трудові табори.

Пауль казав, ображено відкопилюючи пухкі губи:

— На суді честі я доводив, що зробив це лише з ділових мотивів. Я вважав: мій борг Зальцману марок п'ятсот. Це велика сума. Відмовити Зальцману в притулку означало б, що я вирішив таким чином спекатися кредитора… Це могло підірвати довір'я до батькової фірми.

— Справді?

— Авжеж. Дехто спекався своїх кредиторів тим, що доніс щось про них у гестапо.

— Доносили тільки на євреїв?

— Де там! На всіх, кому не хотіли повертати борги. — Пауль сказав з гордістю: — В нашому роді Рейсів усі були бондарі, а троє з наших предків — цехові прапороносці. І ніхто з Рейсів ніколи не робив комерційно нечесних вчинків.

— Виходить, якби ви не були винні лікареві гроші, то й не подумали б його ховати?

Пауль сказав ухильно:

— Нас двоє братів — я і Густав. Густав старший. Він учитель. Коли батько зрозумів, в який бік дме вітер, він наказав одному з нас стати наці. Я менший, нежонатий. Довелось підкоритися.

— Це наче так, як ото в старі часи віддавали в рекрути?

— Не зовсім так, — одказав Пауль, — Серед нашої молоді я мав спортивну славу.

— Ти спортсмен?

Пауль нагадав:

— Я ж тобі показував значки. Наше спортивне об'єднання утримувалося коштом багатющих пивоварів. Вони з самого початку підтримали фюрера, коли він ще не був фюрером. А ти що думав, тільки Круппи відкривали йому кредит?

— Ну, а до чого тут ти?

— Як це «до чого»? Я ж відомий спортсмен. Маю деякий вплив. І якщо я наці, значить, виграють наці.

— На пивних турнірах?

— Вони в нас набули після цього характеру політичних мітингів.

— Он як!

— А ти що думав? Фюророні потрібні віддані люди. Але ж не в робітничих пивних їх слід було шукати, я так гадаю.

— Ти хочеш сказати, що робітники не підтримують фюрера?

— Я так не казав, — занепокоївся Пауль. — Ти сам розумієш, Німеччина — це фюрер. — Помовчав, додав, хитро примружившись: — У нас в майстерні до приходу фюрера до влади працювали по дев'ять годин, а потім стали працювати по дванадцять за ті самі гроші. — Закінчив повчально: — Народ повинен нести жертви в ім'я історичних цілей рейху.

— А твій батько?

Пауль сказав сумно:

— Теж. Імперський уряд подає підтримку тільки великим промисловим об'єднанням. За ці роки багато дрібних власників розорилося. Маленькі пішли вниз, великі — вгору. — Промовив із заздрісною гордістю: — Ось пан Герінг почав з монопольної фабрикації «почесних кортиків» для СА і СС, а тепер у нього концерн: більш як сто заводів, десятки, гірничопромислових і металургійних підприємств, а торговельних компаній, транспортних і будівельних фірм теж вистачає.

• Предыдущая
• 39/217
• Следующая