Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/151
• Следующая

—Лежати!!! Б...дь, мудак, якого хера ти встаєш?! — Лейтенант припечатав Джоніка важким військовим черевиком до землі. — Я ска¬зав: лежати, єбла-а-ан!!!

Від удару по спині Джонік харкнув слиною, наче йому влупили в со¬нячне сплетіння. Левко скривився.

Комвзводу витягнув руки, показуючи, ідо не збирається торкатися АК-74, і прохрипів:

—Т-товаришу лейтенант... хе... дозвольте звернутися.

—Б...дь, дозволяю!

—У мене, здасться, автомат заклинило.

Не знімаючи ноги з Джоніка, лейтенант нахилився і підняв авто¬мат. Посмикав затвор — той справді не працював. Потому вийняв рі¬жок, переставив його в інший автомат і подав зброю Гені.

Решта налаштувались до стрільби без проблем.

—Вогонь, салабони!

Левко переставив перемикач режиму в положення АВ1 і затримав дихання. Притулив шоку до прикладу АК-74, навів мушку на ціль. Да¬леко в полі стримів вирізаний із листової сталі контур людини (дідько, яким же він маленьким виглядає звідціля!). Хлопець уперся носаками черевиків у землю і гладко смикнув спусковий гачок.

Та-да-да! Три кулі вилетіли вмить. Левко не встиг навіть кліпнути. Віддача вийшла слабкою, принаймні слабшою, ніж він очікував.

Та-да-да-да! Цього разу зліва. Джонік перестарався і смикнув ку¬рок занадто сильно, випустивши більше половини боєзапасу — чоти¬ри чи п’ять куль.

Левко звів голову над прикладом. Ного мішень хилилася додолу. Крайня ліва стояла на місці. Джонік промазав! Правда, після такого штурхана по хребту нічого дивного. Щойно замкомвзводу зібрався ше¬потом підбадьорити свого товариша, Джонік ще раз пальнув. Бах! Бах!

І цього разу знов поквапився. Не націлившись як слід. Гена послав останні кулі повз ціль.

«Мазило! — подумкн залютував Левко. — Програємо ж на хрін!»

—Fuck! Лео, допоможи, — благально зашепотів Джонік. — Я об- лажався.

Перед тим як перекинутись на крайню мішень, Левко покосився праворуч. З чотирьох височіла незбитою тільки одна. У хлопців іще нібито лишались патрони, значить, покладуть. Мусять покласти. То- (і він повернувся ліворуч і сконцентрувався на мішені Джоніка.

—Я беру, —• сказав голосно. — Ліву я беру!

І Іісля першого влучання цілитися було спокійніше. Левко намацав великим пальцем перемикач і переставив його на поділку вниз -— на

1. Режим вогню АК-74 довгими чергами (автомат).

ОД1. Сумістив верхню точку прицільної мушки з грудьми сталевого манекена, вдруге затамував подих і...

...Не вистрілив. За мить до того, як натиснути на спусковий гачок, у голові спливла химерна думка: «А що, якби замість мішені сто¬яла людина?» Левко заплющився, уявляючи, що в кущах за сотню метрів від лінії вогню вишикувались не ряд кострубатих обрисів, а... живі солдати. Мозок вималював їх напрочуд вправно. Хлопець здриг¬нувся, розплющив очі і... замлів. У чагарнику на місці мішені справді стояла людина. Не солдат. Молодий хлопець у цивільному одязі: сіра сорочка із закачаними рукавами, темно-сині джинси. Юнак поглядав кудись убік, в абсолютно інший бік від вогневого рубежу, схоже, не підозрюючи, що через секунду може попрощатися з життям...

Самонавіювання вийшло настільки вдалим, що Левку довелося кілька разів труснути головою, аби отямитися. «Що за дурня, чу¬вак? — вилаяв сам себе. — Нема там нікого». Він зосередився на ці¬лі і натиснув курок. Коротке «клак!» — і мішень почала опускатися до землі. Хлопець зиркнув направо. Мішені зникли. Жодної не було. Вони «погасили» всі цілі.

Бінго! Перемога!!!

Левко з насолодою відправив дві останні кулі у небо над кущами, відщепив обойму, зробив контрольний постріл, переконавшися, що у стволі не залишилось патрона, поставив автомат на запобіжник і від¬тягнув затвор, гордо повідомивши:

—Курсант Бартош стрільбу завершив!

Один із лейтенантів пройшовся вздовж курсантів, перевіряючи па-тронники, і тільки тоді дав команду підійматись. Зводячись на ноги, Лео непомітно загріб долонею кілька гільз, що рясно вкривали рядно.

Просто так, на згадку.

Хлопці вишикувались у колону по одному. Левко обтрусив спину Джоніку:¦

—Ти як? Ребра цілі?

—Цілі, — пробурчав Джонік, угвинчуючи обурений погляду не¬нависного офіцера. — Як з цепу зірвався... Хіба ні, Лео?

На загальному шикуванні перед посадкою в автобуси, проходячи повз деморалізовану ватагу «економістів», Левко вибрав момент, ко¬ли в їх бік не дивились полковники, і тицьнув 121 -му середнього паль¬ця. Ловіть гостинець, салаги! З любов’ю від «механіків»! П’ятий рік поспіль взвод механічного факультету кращий у стрільбі. Кращий

1.Режим вогню АК-74 одиничними пострілами.

у всьому!.. Йому відповіли понурими позирками. Хтось, заховавшися за спинами товаришів, форкнув:

—Пішов ти! — але на тому все закінчилося.

Зрештою броунівський рух курсантів припинився і взводи вишику¬вались. Крижини хмар потовщали і стали наповзати одна на одну. Сон¬не майже не показувалось. Лиш де-не-де, неначе ополонки, синіли шматки чистого неба. Вітерець зробився зовсім не липневим.

Разом з іншими Левко стояв у строю, краєм вуха дослухався до не-оковирної напутньої промови начальника військової кафедри і пригаду¬вав найяскравіші епізоди стрільбищ. Раз за разом смакував перемогу над «економістами». Якби він не поцілив у мішень Джоніка, вони про¬грали б. Хлопець уже встиг порахувати на телефоні: сімнадцять цілей чають коефіцієнт 0,708, що менше, ніжу 121-го. Вісімнадцята «по¬гашена» мішень воднораз вивела його взвод уперед — 18/24 = 0,75. ІІого вісімнадцята.

Втім, був один спогад, який він старався оминати. Той дивний момент, що передував вирішальному пострілу. Левко гнав його геть, заштовху¬вав углиб свідомості, але ніяк не міг спекатися. Та сама нав’язлива дум¬ка постій но лишалась на видноті. Причеплива, наче реп’ях, вона п’явкою пристала до мозку і дзижчала притишеним тлом за рештою приємних спо¬минів. Що було б, якби на місці мішені стояла жива істота? Чи ви¬стачило б у нього мужності вистрелити? Чи зміг би він так само холоднокровно пустити кулю в людину?

Хоча навіть не це було головним. Якоїсь миті Левко навдивовижу чітко збагнув, що те химерне навіювання — це не продукт його під¬свідомості. Морочливі міркування могли бути хворобливим вихлопом із перенапруженого у критичний момент мозку, але не той хлопець, не гой незрозумілий обрис, що виринув на місці мішені. Він прийшов івідкілясь ззовні. У цьому Левко не мав ані найменшого сумніву.

Бо юнак був темношкірим.

22 липня 2008 рокц.

[UTC-5] Хатина Тора Сандерса

36 км на північ від Пуерто-Мальдонадо1. регіон Мадре-де-Діос. Перу

Тор Сандерс відчував, що вони припливуть. Старий норвежець міг скільки завгодно заспокоювати себе, нібито спускався в таку ранню

1 Пуерто-Мальдонадо — місто на південному сході Перу в амазонських тропічних лі¬сах за 55 км на схід від кордону з Болівією, столиця регіону Мадре-де-Діос. засно¬ване 1902 року. Розташоване нагберегах річки Ріо-Мадре-де-Діос, що є притокою Амазонки, і оточене найбільш дикими й важкопрохідними лісами на планеті.

годину до розхитаного вбогого причалу за кілька метрів від своєї ха¬тини, просто щоб набрати води, та насправді він знав, що сьогодні вранці мусить їх побачити.

Тор боявся. Чоловіка сковував благоговійний жах, а руки і спину обсипало пухирцями завбільшки з мурашині яйця (і такими ж мото¬рошно білими) від однієї короткої думки про те, що невдовзі пропли¬ве повз нього вниз по течії Ріки Каменів, Ріо-де-лас-П’єдрас, або, як називають її місцеві, Такуатіману. Скільки їх спустять сьогодні? Двох? Чотирьох? А раптом більше? Норвежець здригнувся. Бувало і таке. У 2005-му, якщо йому не зраджувала пам’ять. Тоді він встиг нараху¬вати семеро мерців.

Як подумати. Тор Сандерс багато чого віддав би, аби лежати зараз на невигадливому лежаку в спальні на другому поверсі своєї хатини, за-кутавшись улюбленою легкою ковдрою, зітканою з вовни лами (її по-дарувала індіанка з селища Ойянтайтамбо), відмежувавшись від усьо¬го світу: від Ріо-де-лас-П’єдрас, від болісних спогадів, котрим начхати на відстань і час (сорок років... сорок довбаних років!), що відділяли йо¬го віддавно вже не рідної Норвегії, і, звісно, від плота, що от-от мав ви-малюватись у тумані. Водночас Тор не міг не дивитися. Темна сторона свідомості, що поруйнувала йому все життя і яку він змії’ упокорити, лиш усамітнившись у найбільш неприступних джунглях Південної Америки, насправді прагнула видовища. Не так багато трапляється у цій глушині (якщо бути відвертим, то взагалі нічого не трапляється... рока-ми), щоб гребувати такою подією. Ті люди й так мертві, він ніяк не до-поможе їм, вони пропливуть повз хатину і повз пляж, що [$Ьтіеняє ха¬щі відводи на протилежному березі річки, незалежно від того,’стоятиме Тор на причалі чи ні. То яка, в біса, різниця? Зате побачене дасть харч для мозку (байдуже, що бридкий), виштовхне з голови інші, ще більш гіркі спогади, і не дозволить з’їхати з глузду безкінечними вечорами про¬тягом сезону дощів. Крім того, було ще дещо. Тор Сандерс не дурень (так завше казав його батько, дубасячи Тора обрубком швабри по но¬гах і спині через якусь дрібну провину, а часто і без неї). Норвежець усвідомлював: хай там хто готує пліт до спуску, він витрачає на це купу зусиль. Треба нарубати дерев, обтесати і зв’язати колоди докупи, роз¬садити «пасажирів». Це цілий ритуал, марудний і нелегкий, а тому ні¬хто не вдаватиметься до нього без вагомої причини. Мерців спускають з невною метою. їх виставляють напоказ. Покійники демонструють, за¬свідчують собою грізне попередження: НЕ ЙДІТЬ ВАМ ТУТ НЕ РАДІ ВАС СЮДИ НІХТО НЕ КЛИЧЕ. А значить, на них треба дивитися. Дивитись і показувати, що розумієш послання.

• Предыдущая
• 4/151
• Следующая