Вірнопідданий - Манн Генрих - Страница 77

• Предыдущая
• 77/100
• Следующая

— Не продавайте! — жалісливо повторив Сетбір. — Я не можу бачити, як син і спадкоємець мого старого хазяїна підважує солідну підвалину фірми, вдаючися до ризикованих махінацій, які не відповідають його можливостям.

Дідеріх зміряв його співчутливим поглядом.

— Розмаху за вашого часу ще не знали, Сетбіре. В наші часи люди не бояться ризику. Головне, щоб рух був. Згодом ви зрозумієте, чому мені вигідно було продати будинок.

— Так, ви теж зрозумієте це тільки згодом. Коли ви збанкрутуєте або коли ваш зять, пан Кінаст, віддасть вас до суду. Ви пускаєтеся на різні махінації, завдаючи шкода вашим сестрам і матерії. Коли б я дещо розповів панові Кінасту… Мені тільки дорога пам’ять вашого батька, якби не це, я б вас погубив!

Старий втратив самовладання. Він верещав, сльози гніву виступили під червоними повіками. Дідеріх підійшов до нього впритул і підніс кулака до його носа.

— Тільки-но спробуйте! Я доведу, що ви обкрадали фірму від самого початку. Ви гадаєте, я не вжив заходів?

Старий також підняв тремтячого кулака. Вони гнівно пирхали один на одного. Сетбір крутив налитими кров’ю білками; Дідеріх блискав очима. Потім старий відступив.

— Ні, цього не можна допустити. Я завжди був вірний слуга старому господареві. Моя совість вимагає, щоб я віддав решту своїх сил його спадкоємцеві.

— Звичайно, місце тепленьке, — сказав Дідеріх жорстоко і холодно. — Будьте задоволені, що я просто не вигнав вас на вулицю. Пишіть зараз же заяву про звільнення зі служби; я наперед даю згоду.

І він вийшов.

У нотаріуса він зажадав, щоб у запродавчому листі покупець називався «невідомий». Карнауке посміхнувся.

— Невідомий! Це непогано. Пан фон Квіцін відомий нам усім.

Нотаріус також посміхнувся.

— Розумію, — сказав він, — пан фон Квіцін округляв свої маєтки. Досі на Мейзештрасе йому належав тільки маленький шинок «Курка». Але тепер він веде переговори і про дві ділянки, розташовані за вашою, пане докторе. Тоді його володіння межуватимуть з міським парком, і в нього буде місце для величезного саду.

Дідеріх знову затремтів. Він пошепки попросив нотаріуса тримати все це, поки буде можна, в таємниці. Потім попрощався, заявивши, що не має часу.

— Знаю, — сказав поручик, затримуючи його. — Радісний день, сніданок у готелі Рейхсгоф. Я цілком готовий.

Він розгорнув поли поганенького зеленого пальтечка і показав на свого пом’ятого сюртука. Дідеріх із жахом оглянув його, спробував опиратися, але поручик знову грозив секундантами.

Нареченій урвався терпець, обидві матері втирали їй сльози під уїдливі посмішки приявних дам. І цей молодий утік! Магда і Кінаст були обурені; а між Швейніхенштрасе і Мейзештрасе улягали гінці… Нарешті Дідеріх з’явився, хоч на ньому був старий фрак. Він навіть не попросив пробачення. В ратуші і в церкві всі помітили його стурбованість. З усіх боків висловлювали зауваження, що такому шлюбові не буде щастя. Пастор Цілліх у своєму зверненні також згадав про те, що земні блага скороминущі. Його розчарування було зрозуміле. Кетхен не прийшла зовсім.

За весільним сніданком Дідеріх сидів мовчки; його думки явно були зайняті чимось іншим. Навіть їсти він часто забував і дивився кудись у простір. Лише поручикові Карнауке щастило привертати його увагу до себе. Щоправда, той старався, як міг; уже після супу виголосив тост за наречену, супроводжуючи його натяками, які, відповідно до кількості випитого вина, були ще не під силу присутнім. Але Дідеріха більше стривожили інші слова Карнауке, які той супроводив підморгуванням у його бік і які, на жаль, змусили замислитися й Кінаста. Момент, що на нього Дідеріх чекав із завмиранням серця, настав: Кінаст підвівся і попросив дозволу сказати йому два слова на самоті… Але тут поручик Карнауке гучно постукав об склянку і, виструнчений, схопився зі стільця. Банкет, уже досить галасливий, зненацька стих; на витягнутих пальцях Карнауке висіла блакитна стрічка з хрестом, край якого блищав золотом… А-а! Вигуки й віншування! Дідеріх простяг обидві руки: майже нестерпне блаженство ринуло від серця до горла, він заговорив безтямно, сам не знаючи, що скаже.

— Його величність… Нечувана ласка… Скромні заслуги, непохитна вірність…

Він уклонявся; коли Карнауке передавав йому хреста, він притулив руку до серця, заплющив очі і завмер, начебто перед ним стояв той інший, хто дарував. Під сонцем ласки Дідеріх відчував: ось вони, порятунок і перемога. Вульков спевняв угоду. Влада спевняла угоду з Дідеріхом! Орден корони четвертого ступеня блищав на його грудях, угода набирала чинності: пам’ятник Вільгельмові Великому і Гаузенфельд, гроші і слава!

Час був їхати. Кілька загальних фраз схвильованому і сторопілому Кінастові про чудове майбутнє, що на нього чекає, про велич, яку Дідеріх принесе йому і всій родині, — і Дідеріх з Густою зникли.

Вони зайняли купе першого класу. Дідеріх дав провідникові три марки і запнув фіранки. Його окрилена щастям енергія не терпіла зволікання. Густа аж ніяк не чекала такого темпераменту.

— Ти ж не такий, як Лоенгрін, — зауважила вона.

Але коли вже вона, схиляючися, заплющила очі, Дідеріх ще раз випростався. Непохитно стояв він перед нею з орденом, випинаючи груди і блискаючи очима.

— Перед тим, як ми приступимо до самої справи, — уривчасто сказав він, — згадаймо про його величність, нашого найласкавішого кайзера. Бо це має вищу мету: ми повинні бути гідними його величності, постачаючи йому добрих солдатів.

— О! — зітхнула Густа, блиском на його грудях піднесена до сяючих висот. — І це ти — Дідеріх?

Доктор Геслінг з дружиною, що прибули з Неціга, мовчки дивилися одне на одного в ліфті цюріхського готелю; їх піднімали на четвертий поверх. Такий був наслідок погляду, швидко і обережно киненого на них управителем. Дідеріх слухняно заповнив бланк для запису приїжджих, і тільки після того, як обер-кельнер пішов, висловив обурення тутешніми порядками і Цюріхом взагалі. Воно ставало все голоснішим і кінець кінцем вилилося в ухвалу написати Бедекерові. Але тому що ця відплата здавалася не досить відчутною, його гнів обернувся на Густу: в усьому винен її капелюшок. Густа, із свого боку, звернула все на гогенцоллернський плащ Дідеріха. Снідати вони зійшли багряно-червоні. Коло дверей зупинились і важко задихали під поглядами гостей; Дідеріх у смокінгу, а Густа в капелюшку, на якому було все — і стрічки, і пір’я, і пряжки, і який, поза всяким сумнівом, давав право на номер у бельетажі. Знайомий обер-кельнер з тріумфом провів їх на місця.

З Цюріхом, а також і з готелем вони змирилися вже аж увечері. По-перше, покій на четвертому поверсі був хоч і не почесний, зате дешевий, і потім саме проти ліжок подружжя висіла одаліска майже в натуральну величину: смугляве тіло розкинулося на пишній подушці, руки закладені під голову, в чорних напівзаплющених очах — вогка млість. Посередині її перетинала рама, що дало подружжю привід до жартів. Наступного дня вони блукали з важкими повіками, гламали величезну кількість їжі і тільки питали одне, одного, що було б, якби одаліска була не перетята посередині, а показана вся цілком. Втомившись, вони спізнилися на поїзд і увечері, якомога раніше, повернулися до свого дешевого і непривітного номера. Не видно було кінця і краю такому життю. Але раптом Дідеріх, кліпаючи важкими повіками, прочитав у газеті, що кайзер перебуває в дорозі до Рима, де має намір відвідати італійського короля. Яка несподіванка, сну як не було. Моторно бігав він до портьє, в контору, до ліфта, і хоч як скаржилася Густа, що в неї голова йде обертом, а валізки вже були спаковані, Дідеріх уже випроваджував її з покою.

— Невже це потрібно? — скаржилася вона. — Тут такі ладні постелі!

Але Дідеріх лише кинув глузливий погляд на одаліску.

— Розважайтеся далі, моя шановна пані!

Від хвилювання він довго не міг заснути. Густа мирно хропіла у нього на плечі. А Дідеріх, швидко линучи крізь ніч, міркував про те, що по інших рейках, але з такою ж швидкістю і до тієї самої мети, летить сам кайзер. Кайзер і Дідеріх женуть наввипередки! Дідеріхові вже кілька разів у житті траплялося висловлювати думки, які містично збігалися з думками найяснішої особи, то ж можливо, що і цієї миті його величність знає про Дідеріха: знає, що його вірнопідданий жене поряд з ним через Альпи, щоб показати цим боягузам-римлянам, що таке вірність монархові. Він блискав очима на пасажирів, які спали навпроти, — маленькі людці, чорняві обличчя яких уві сні здавалися знеможеними. Вони дізнаються, що таке німецький богатирський дух!

• Предыдущая
• 77/100
• Следующая