Вірнопідданий - Манн Генрих - Страница 58
- Предыдущая
- 58/100
- Следующая
Він не пішов до погрібця, а, сидячи на самоті у Кляпша, поринув у роздуми про світ, в якому можливі такі мерзенні речі. Звичайно, тут самим лише чемним поводженням нічого не вдієш. Хто хоче відняти у Буків їхню ганебну здобич, той не повинен відступати й перед сильними засобами. «Броньованим кулаком!» — суворо проказав він у кухоль з пивом, і стук покривки, яким він зажадав собі четвертого кухля, звучав, як брязкіт меча… Трохи згодом його постава втратила суворість; виникли сумніви. Його втручання все ж таки призвело б до того, що все місто почало б показувати пальцями на Густу Даймхен. Жоден мужчина, який хоч трішки дотримує приписів пристойності, не оженився б з такою дівчиною. Це йому казало його власне почуття і виховання в дусі мужності та ідеалізму, яке пустило в ньому таке глибоке коріння. А шкода! Шкода Густиних триста п’ятдесяти тисяч марок, які тепер залишаться без господаря і без застосування. А є ж така слушна нагода знайти їм застосування. Дідеріх з обуренням відкинув цю думку. Він тільки спевнить свій обов’язок! Він мусить запобігти злочинові. А чим ця боротьба чоловіків скінчиться для жінки — це вже її клопіт. Яке значення має одна з цих істот, котрі зі свого боку — Дідеріх переконався в цьому — були здатні на першу-ліпшу зраду. Ще один кухоль, і він собі наважив.
За ранковою кавою він дуже цікавився туалетами сестер для балу в «Гармонії». Лишається якихось два дні, а нічого ще не готове! Домову кравчиню було так важко дістати — вона шила у Буків, Тіців, Гарнішів і скрізь. Ця дівчина була врозхап, і це, здавалося, сповнювало Дідеріха захопленням. Він сам брався піти до неї і привести її, скільки б це не коштувало. Це йому пощастило, хоча й не без труднощів. На другий сніданок він скрадався до їдальні так тихо, що не завадив розмові в сусіднім покої. Саме цієї хвилини кравчиня натякала на якийсь скандал, що міг би затьмарити все, що взагалі траплялося досі. Сестри, здавалося, про все це й уявлення не мали, і коли, нарешті, були названі імена, вони жахнулися і відмовилися повірити. Пані Геслінг голосніше за всіх побивалася: як панна Геріц могла навіть подумати про щось подібне. Але кравчиня запевняла, що про це вже знає все місто. Вона зараз від бургомістерші Шеффельвейс, мати якої прямо зажадала зятевого втручання! Все ж таки ні пані Геслінг, ні її дочки не хотіли вірити. Дідеріх ждав скорше протилежного. Він був вдоволений зі своєї рідні. Та невже стіни і справді мають вуха? Можна було подумати, що чутка, яка зродилася в зачиненій кімнаті, разом з димом вийшла через комин і поширилася містом.
Проте він і досі не заспокоївся. Він сказав собі, що здорове сприймання робочого люду за певних обставин становить фактор, силу якого можна визнати і навіть використати. До самого обіду він крутився коло Наполеона Фішера; раптом — уже пролунав дзвін — коло глянцювальної машини почувся пронизливий крик, Дідеріх і механік одночасно кинулися туди і разом витягли руку молодої робітниці, захоплену сталевим валом. З руки текла чорна кров. Дідеріх зразу ж звелів потелефонувати до міської лікарні. І. сам він, — хоч коли побачив кров, то мало не зомлів, — не відходив від покаліченої, поки їй накладали тимчасову пов’язку. Тихо плачучи, вона дивилася на свою руку безпорадними від жаху очима, як поранена молода тварина. Дідеріх ласкаво розпитував дівчину про її рідню, але вона нічого не розуміла. Наполеон Фішер відповідав замість неї. Батько кинув сім’ю, мати була прикута до ліжка; дівчина годувала себе і маленьких брата й сестру, їй було ще тільки чотирнадцять років.
— Дивлячись на неї, цього не скажеш, — зауважив Дідеріх. — А втім, робітницям досить часто нагадували, що з машиною треба бути обережними. Вона сама винна в своєму нещасті, я тут ні при чому. Ну, — сказав він лагідніше, — ходімте-но зі мною, Фішере.
У конторі він налив дві чарки коньяку.
— З переляку не завадить і випити… Скажіть одверто, Фішере, ви вважаєте, що я мушу платити? Адже ж запобіжники у машини, на вашу думку, в порядку?
Механік знизав плечима, то ж Дідеріх сказав:
— Ви хочете сказати, що можна спробувати правуватися? Але я цього не зроблю, я заплачу без суду.
Наполеон Фішер, не розуміючи, вишкірив свої великі жовті зуби, а Дідеріх вів далі:
— Це вас дивує? Ви, напевне, думали, що тільки Лауер здатний на це? Що стосується його, то ваша власна партійна газета відкрила вам очі на його дружнє ставлення до робітників. Я, звичайно, не сиджу у в’язниці за образу величності і не позбавляю тим самим хліба моїх робітників; я шукаю практичніших засобів для виявлення своїх соціальних поглядів. — Він зробив урочисту паузу. — І тому я поклав виплачувати дівчині заробітну платню весь час, поки вона лежатиме в лікарні. Скільки вона одержує? — швидко спитав він.
— Півтори марки, — сказав Наполеон Фішер.
— Авжеж… Хай вона пролежить навіть два місяці. Нарешті, три… Та вже, звичайно, не вічно.
— Їй лише чотирнадцять років, — сказав Наполеон Фішер, дивлячись на нього спідлоба. — Вона може зажадати відшкодування за каліцтво.
Дідеріх злякався, аж засопів. Наполеон Фішер уже знову шкірив зуби в загадковій посмішці і дивився на стиснутий хазяїнів кулак, що боязко ховався в кишені. Дідеріх витяг руку.
— Оголосіть про моє великодушне рішення робітникам! Вам це не до вподоби? Звичайно, ви розповідаєте їм з більшою охотою про підлі вчинки капіталістів. Уявляю собі, які громові промови про старого Бука ви тепер виголошуєте на ваших зборах.
Наполеон Фішер дивився на Дідеріха, не розуміючи, в чому справа, але той не звернув на це уваги.
— Я теж вважаю, що це не дуже гарно, — провадив він далі, — коли хтось одружує свого сина з дочкою тієї жінки, з якою у нього було щось таке, і до того ж перед народженням дочки… Але…
По обличчю Наполеона Фішера майнула тінь хвилювання.
— Але! — з притиском повторив Дідеріх, — я був би дуже невдоволений, якби мої робітники плескали язиками з цього приводу і якби ви, Фішере, здумали нацьковувати робітників на міські власті тому лише, що один з членів магістрату учинив щось, чого ніхто не може довести. — Він обурено розітнув повітря кулаком. — Мене вже обвинувачували в тому, що начебто я почав процес проти Лауера. Я не хочу, щоб це повторилося: мої робітники повинні поводитися спокійно.
Тон у Дідеріха став фамільярніший, він нахилився до Фішера:
— Ну, а тому, що я знаю, Фішере, який ви маєте вплив…
Він раптом розтулив кулака, на долоні лежали три великі золоті монети.
Наполеон Фішер кинув на них погляд, і обличчя його скривилося, ніби він побачив диявола.
— Ні! — вигукнув він. — Ні в якому разі! Своїх поглядів я не зраджу! За всі багатства світу!
Очі його налилися кров’ю, голос зривався. Дідеріх відсахнувся: так близько він ще ніколи не дивився в обличчя крамолі.
— Правду треба з’ясувати! — верещав Наполеон Фішер. — Про це потурбуємося ми, пролетарі! Цьому ви не можете перешкодити, пане докторе! Ганебні вчинки панівних класів…
Дідеріх швидко подав йому ще чарку коньяку.
— Фішере, — наполегливо сказав він, — ці гроші я вам пропоную за те, щоб моє ім’я не згадувалося в цій справі.
Але Наполеон Фішер відмахнувся. Гордість відбилася на його обличчі.
— До примусового свідчення, пане докторе, ми не вдаємося. Ми не вдаємося. Тому, хто постачає нам агітаційний матеріал, боятися немає чого.
— Тоді все гаразд, — з полегкістю сказав Дідеріх. — Я так і знав, Фішере, що ви великий політик. І тому щодо дівчини, я маю на увазі робітницю, з якою трапилося нещастя… Я щойно зробив вам послугу своїм повідомленням про Букове свинство.
Наполеон Фішер з гідністю посміхнувся.
— Тому що пан доктор вважають мене за великого політика… Я не говоритиму про відшкодування за каліцтво. Тайнощі вищих кіл для нас усе ж таки важливіші, ніж…
— …ніж така собі дівчина, — закінчив Дідеріх. — Ви завжди мислите, як політик.
— Завжди, — погодився Наполеон Фішер. — Бувайте здорові, пане докторе!
Він вийшов, залишивши хазяїна міркувати про те, що пролетарська політика має свої переваги. Три золоті монети Дідеріх поклав назад до кишені.
- Предыдущая
- 58/100
- Следующая
