Вірнопідданий - Манн Генрих - Страница 54

• Предыдущая
• 54/100
• Следующая

Під час урочистого засідання на честь прийняття Дідеріха до Товариства воїнів Кунце прочитав адрес, і Дідеріх із слізьми в голосі визнав себе за негідного таких похвал. Якщо справа націоналізму в Нецігу починає поступати, то цим місто завдячує, крім бога, тій найяснішій особі, чиї високі веління він, Геслінг, із свого боку спевняв з радісною слухняністю. Всі, в тому числі Кунце і Кюнхен, були розчулені. Це був знаменний вечір. Дідеріх подарував Товариству келиха і виголосив промову, де торкнувся опору, який зустрів у рейхстагу новий військовий законопроект.

— Тільки наш гострий меч, — вигукував Дідеріх, — забезпечує наше становище в світі, і тримати цього меча гострим покликаний його величність кайзер! Коли кайзер кине заклик, меч вилетить із піхов! Хай компанія в рейхстагу, яка суне носа не до своєї справи, стережеться, щоб цей меч насамперед на неї не впав. З його величністю без жартів, панове, можу вас запевнити! — Дідеріх блиснув очима і багатозначно кивнув головою, начебто йому дещо відомо. Тієї ж миті у нього й справді майнула думка: — Нещодавно, виступаючи в бранденбурзькому ландтагу, кайзер пояснив рейхстагові свою точку зору. Він сказав: «Якщо ці суб’єкти не дадуть мені солдатів, я всіх їх викину за двері!» Ці слова викликали захоплення, і після того, як Дідеріх цокнувся з усіма, хто хотів випити за його здоров’я, він уже не зумів би сказати, чи були це його власні слова, чи все ж таки слова самого кайзера. Від цих слів його кидало в дрож, ніби вони справді виходили від влади… Другого дня їх опублікувала «Нецігська газета» і того ж таки вечора «Локаль-Анцейгер». Зломисні газети вимагали спростування, але його не дали.

Ці високі почуття ще хвилювали Дідеріхову душу, коли Еммі і Магда дістали від пані фон Вульков запрошення на чай. Це могло бути пов’язане лише з п’єсою, що її дружина урядового президента збиралася ставити на найближчому святковому вечорі в «Гармонії». Еммі і Магда мали одержати ролі. Вони повернулися додому розчервонілі від радості: пані фон Вульков була незвичайно ласкава, власноручно підкладала їм печиво на тарілки. Інга Тіц лусне від заздрощів. У виставі беруть участь офіцери! Потрібні будуть спеціальні туалети; якщо Дідеріх уявляє собі, що на їхні п’ятдесят марок… Але Дідеріх відкрив їм необмежений кредит. Все, що вони купували, здавалося йому не досить гарним. Вітальня була завалена стрічками і штучними квітами, сестри зовсім розгублювалися, бо Дідеріх утручався в усе; але тут прийшла гостя, Густа Даймхен.

— Я ще не привітала як слід щасливу наречену, — сказала вона, силкуючись ласкаво посміхнутися, але очі її стурбовано бігали по стрічках і квітах. — Це, певно, теж для цієї дурної п’єси? — спитала вона. — Вольфганг чув про неї; він каже, що вона страшенно безглузда.

Магда відповіла:

— А що ж він тобі скаже, коли ти не береш участі?

А Дідеріх пояснив:

— Цим він хотів виправдатися в тому, що вас через нього не запрошують до Вулькових.

Густа зневажливо засміялася.

— Вулькови нас не цікавлять. А ось на бал у «Гармонії» ми підемо неодмінно.

Дідеріх запитав:

— Чи не краще вам почекати, поки ослабне перше враження від процесу? — Він співчутливо подивився на неї. — Люба панно Густо, адже ми з вами такі давні знайомі. Це дає мені право нагадати вам, що ваша близькість до Буків тепер не вельми корисна для вашого становища в суспільстві.

Густа закліпала очима, видно було, що вона вже сама думала про це. Магда зауважила:

— Дякувати богові, з моїм Кінастом не так.

На що Еммі:

— Але Вольфганг Бук інтересніший. Під час його недавньої промови я плакала, як у театрі.

— І взагалі! — вигукнула Густа, підбадьорившись. — Вчора він подарував мені торбинку.

Вона підняла позолочену торбинку, на яку Еммі і Магда давно вже скоса поглядали. Магда в’їдливо зауважила:

— Він, певно, багато заробив на обороні. Ми з Кінастом більше за ощадливість.

Але Густа все ж дістала задоволення.

— Ну, я більше не буду заважати, — сказала вона.

І Дідеріх зійшов разом з нею.

— Я відпроваджу вас додому, якщо ви будете розумницею, — сказав він, — та перед тим мені ще треба заглянути на фабрику. Саме закінчується зміна.

— Я можу зайти разом з вами, — запропонувала Густа.

Щоб справити на неї враження, він повів її просто до папероробної машини.

— Чогось подібного ви, звичайно, ніколи ще не бачили? — І він з поважним виглядом почав пояснювати їй систему резервуарів, валів і циліндрів, по яких на всю довжину цеху текла маса: спершу водяниста, потім дедалі сухіша, а в кінці машини по великих валах спускався готовий папір…

Густа хитала головою.

— Подумати тільки! А який гуркіт! А яка тут спека!

Дідеріх для більшого ефекту вишукав привід, щоб нагримати на робітників, а через те, що тут нагодився Наполеон Фішер, то він був у всьому винний! Обидва старалися перекричати шум машини. Густа нічого не розуміла; але від затаєного страху Дідеріхові все ввижалося, що механік ховає в ріденькій борідці посмішку, яка нагадувала про його співучасть в історії з голандером і означала одверте відкидання будь-якого авторитету. Чим більше гарячкував Дідеріх, тим спокійніший ставав той. Цей спокій був бунтом! Дідеріх сопів і весь тремтів; він відчинив двері до пакувальної і запросив Густу ввійти.

— Цей чоловік — соціал-демократ, — пояснив він. — Такий суб’єкт здатний підпалити фабрику. Але я не звільняю його навмисне. Побачимо, хто з нас дужчий. Соціал-демократію я беру на себе. — І у відповідь на захоплений Густин погляд: — Ви, напевне, ніколи не думали, на якому небезпечному посту стоїть наш брат. Безстрашність і вірність — мій девіз. Бачте, я охороняю тут наші найсвященніші національні блага так само, як наш кайзер. Це потребує більше мужності, ніж виголошування на суді гарних промов.

Густа погодилася з ним, обличчя її відбивало побожну увагу.

— Тут уже не так жарко, — зауважила вона, — особливо після того пекла. Жінки тут можуть бути задоволені.

— Оці? — відповів Дідеріх. — Таж вони тут, як у раю!

Він підвів Густу до стола: одна робітниця сортувала аркуші, друга перевіряла, а третя невтомно рахувала до п’ятисот. Все це робилося з незбагненною швидкістю; аркуші безперервно, ніби самі собою, летіли один по одному до старанних рук, які начебто розчинялися в нескінченному потоці паперу, що проходив по них. Пальці і руки, і сама жінка, її очі, мозок, серце — все це існувало і жило для того, щоб летіли аркуші… Густа позіхала, а Дідеріх тим часом говорив, що ці жінки, оплачувані відрядно, працюють страшенно недбало. Він помітив, що в одному аркуші бракує ріжечка, і хотів уже зчинити бучу. Густа несподівано задирливо сказала:

— Не думайте собі, що Кетхен Цілліх дуже цікавиться вами… В усякому разі не більше, ніж деякими іншими, — додала вона, і на його розгублене запитання, що вона хоче цим сказати, тільки двозначно посміхнулася.

— Я попросив би вас… — повторив він.

Густине обличчя набрало зичливості.

— Я кажу це тільки для вашого ж добра. Бо ви ж, здається, нічого не помічаєте? Наприклад, з асесором Ядасоном? Але Кетхен взагалі така… — Тут Густа голосно засміялася, бо Дідеріх стояв, як ошпарений. Вона пішла далі і він слідом за нею.

— З Ядасоном? — злякано допитувався він.

Тут гуркіт машини урвався, вдарив дзвін, сповіщаючи про закінчення роботи, і двором уже йшли робітники. Дідеріх знизав плечима.

— Що робить панна Цілліх, мене мало обходить, — заявив він. — Мені шкода лише старого пастора, коли вона справді така. Ви це напевне знаєте?

Густа відвела очі.

— Можете самі пересвідчитися!

На що Дідеріх задоволено засміявся.

— Не виключайте газу! — крикнув він механікові, який проходив поруч. — Я сам погашу.

Двері ганчірного цеху були широко розчинені, щоб робітниці могли вільно вийти.

— О! — вигукнула Густа, — як там романтично! — їй здавалося, що в глибині напівтемного цеху вона бачить строкаті плями на сірих пагорбках, а над ними цілий ліс галуззя. — Ах, — сказала вона, підходячи ближче. — Тут так темно, що мені здалося… А це просто лантухи з ганчір’ям і труби для опалення. — І вона скривилася.

• Предыдущая
• 54/100
• Следующая