Вірнопідданий - Манн Генрих - Страница 39
- Предыдущая
- 39/100
- Следующая
— Тобі погано, мій сину? — спитала пані Геслінг.
Дідеріх не міг одірвати очей від літер: казка стала дійсністю. Ось вона, серед інших безперечних фактів, у єдиній газеті, яку читав сам його величність! Усередині, десь у самій глибині душі, ледь чутно навіть для самого себе, Дідеріх шепотів: «Моя телеграма!» Він мало не розривався від тремкого щастя. Чи можливе це? Невже він правильно передбачив, що скаже кайзер? Його вуха вловлювали навіть слова з такої далечини? Його мозок працював спільно з..? Божевільні думки про якийсь містичний зв’язок опанували його… Але ж може ще з’явиться спростування, і тоді він буде вкинений назад у свою нікчемність! Дідеріх перебув тривожну ніч, а вранці допався до «Локаль-Анцейгер». Анекдоти. Відкриття пам’ятника. Промова. З Неціга. Тут повідомлялося про ту шану, яка випала на долю єфрейтора Еміля Пахольке за хоробрість, виявлену ним проти внутрішнього ворога. Все начальство, з полковником на чолі, тисло йому руку. Він одержав грошові подарунки. «Як відомо, кайзер ще вчора підвищив солдата на єфрейтора». Надруковано! Не спростування: навпаки — потвердження! Він зробив Дідеріхові слова своїми і вчинив так, як підказав йому Дідеріх!.. Дідеріх широко розгорнув газетний аркуш: він споглядав себе б ньому, ніби в дзеркалі, і власні плечі бачилися йому вкритими горностаєм.
Про цю перемогу і запаморочливий Дідеріхів зліт, на жаль, не можна прохопитись ані єдиним словом, але досить було і його поводження, пиховитого вигляду, рішучості в розмові, владності в погляді. Його родичі і робітники на фабриці змовкали при ньому. Сам Сетбір змушений був визнати, що робота на фабриці помітно пожвавлюється. І чим рівніше тримався і світліше виглядав Дідеріх, тим мавпоподібніше крався повз нього Наполеон Фішер, звісивши довгі руки, вишкіривши зуби, поглядаючи спідлоба на господаря, наче дух приборканої крамоли… Це був слушний момент для атаки на Густу Даймхен. Дідеріх склав візит.
Вдова обер-інспектора Даймхена прийняла його спочатку сама, сидячи на старому плюшевому дивані, але в брунатному шовковому платті з безліччю бантів; пальці, червоні і спухлі, як у пралі, вона розчепірила на животі, щоб нові персні були весь час гостеві перед очима. Сторопівши, він висловив захоплення ними, і тоді пані Даймхен залюбки почала базікати про те, що тепер їм з Густою, дякувати богові, вистачає на все. Вони ще тільки не знають, чи їм купити меблі в старонімецькому стилі, чи в стилі Людовіка XV. Дідеріх палко порадив старонімецький стиль. Він бачив такі меблі в найкращих домах Берліна. Але пані Даймхен поставилася до його слів недовірливо.
— Хто знає, чи бували ви у таких благородних людей, як ми. І не кажіть, багато хто тільки вдає, що має гроші, а насправді у нього й пфеніга за душею нема.
Дідеріх розгублено замовк, і пані Даймхен задоволено затарабанила пальцями по животі. На щастя, ввійшла Густа в шовковому платті, яке гучно шелестіло. Дідеріх гнучким рухом схопився з крісла, сказав з наголосом: «Вельмишановна панно!» — і припав до ручки. Густа зареготала.
— Дивіться, не вивихніть собі ноги! — Але відразу ж утішила його. — Зразу видно справжнього кавалера. Лейтенант фон Бріцен теж так вітається.
— Так, так, — сказала пані Даймхен, — у нас бувають усі пани офіцери. Ще вчора я сказала Густі: «Густо, — кажу я, — ми можемо на кожному кріслі вигаптувати по баронській короні, бо на кожному вже сидів якийсь барон».
Густа скривилася:
— Але що стосується сімейних домів і взагалі, то Неціг досить міщанське містечко. Я думаю, ми переїдемо до Берліна.
З цим пані Даймхен не згоджувалася.
— Навіщо давати людям таку втіху? — зауважила вона. — Стара Гарніш тільки сьогодні мало не луснула, коли побачила моє шовкове плаття.
— Мама завжди так, — сказала Густа. — Їй нічого не треба, тільки іншим туману напускати. А я думаю і про свого нареченого. Ви знаєте, що Вольфганг уже склав державний іспит? Що йому робити тут, у Нецігу? А в Берліні з нашими грішми він може багато чого досягти.
Дідеріх погодився:
— Він завжди хотів стати міністром або кимось таким. — Дещо глузливо він додав: — Це ж, кажуть, дуже легко.
Густа відразу ж змінила тон на ворожий.
— Син старого пана Бука це не перший-ліпший, — в’їдливо сказала вона.
Але Дідеріх поблажливим тоном світської людини пояснив їй, що в наш час для того, щоб домогтися успіху, потрібні дані, яких старий Бук не має, незважаючи на весь свій вплив: індивідуальність, заповзятливість і розмах, а головне, справжні націоналістичні погляди. Молода дівчина вже не перепиняла його, вона навіть з повагою дивилася на зухвалі кінчики його вусів. Відчувши, що справляє враження, він, проте, переборщив.
— Нічого цього в особі пана Вольфганга Бука я досі не помічав, — сказав він. — Він тільки філософствує і критиканствує, а загалом, кажуть, дуже весело збуває час… Що ж, — закінчив він, — адже його мати також була актриса… — І він одвів очі, хоч почував, що грізний Густин погляд шукає його зору.
— Що ви хочете цим сказати? — спитала вона.
Він удав, що вражений.
— Я? Зовсім нічого. Я тільки говорю про те, як живуть у Берліні багаті молоді люди. Адже Буки — така вельможна родина.
— Сподіваюся, — різко перебила Густа.
Пані Даймхен, позіхнувши, нагадала про кравчиню. Густа очікувально подивилася на Дідеріха, тому не лишалося нічого іншого, як підвестися і попрощатися. Поцілувати руку він, зважаючи на напруженість атмосфери, більше не насмілився. Але в сінях Густа наздогнала його.
— Може, ви тепер мені скажете, — спитала вона, — що означали ваші слова про актрису?
Він відкрив рота, ковтнув повітря і знову закрив його, густо почервонівши. І ледве не прохопився про те, що йому розповіли про Вольфганга Бука сестри. Він сказав співчутливим тоном:
— Панно Густо, ми з вами такі давні знайомі… Я хотів тільки сказати, що Бук вам не пара. У нього, коли можна так висловитися, погана спадковість з материного боку. Старий також був засуджений до кари на смерть. Ну, а що у Буків є особливого? Повірте мені, не слід входити до родини, що котиться з гори. Це гріх щодо себе самої, — додав він ще.
Але Густа взяла руки в боки.
— З гори? А ви, значить, ідете вгору? Тому що пиячите в погрібці і вчиняєте людям бешкет? Все місто говорить про вас, а ви чіпляєтеся до порядної родини. З гори! Хто дістане мої гроші, той взагалі не може котитися з гори. Вас просто завидки беруть, ви думаєте, я цього не знаю? — і вона подивилася на нього зі слізьми люті на очах.
Він дуже зніяковів; йому хотілося впасти перед нею навколішки, розцілувати їй товсті пальчики і поцілунками стерти сльози з її очей, але хіба це було можливе? Тим часом вона скупчила в гримасу зневаги всі рожеві подушечки на своєму обличчі, повернулася і з грюкотом зачинила за собою двері. Дідеріхове серце калатало від страху, він ще постояв трохи, а тоді поплентався додому, відчуваючи себе маленьким і приниженим.
Потім він зміркував, що тут йому робити нема чого; Густині заручини його не обходять ніяк, при всіх своїх грошах вона просто гладка дурепа, — і це заспокоїло його. Якось увечері Ядасон повідомив його, про що він довідався в магдебурзькому суді. Дідеріх тріумфував. П’ятдесят тисяч марок — тільки й усього! І через це поводитись як графиня? Звичайно, дівчина такої непевної поведінки більше пасувала занепалим Букам, аніж такому здоровому духом і чесному чоловікові, як Дідеріх! Тоді вже краще Кетхен Цілліх. Зовнішнім виглядом схожа на Густу, наділена майже такими ж принадами, а крім того, у неї приємний характер і сама вона добросерда. Він почав частіше приходити до них на склянку кави і падковито залицятися до неї. Вона застерігала його від Ядасона, і Дідеріхові лишалося тільки погодитися з нею. З величезним осудом говорила вона і про пані Лауер, яка з членом окружного суду Фріцше… Що ж до процесу Лауера, то єдина Кетхен Цілліх була цілком на Дідеріховому боці.
А для Дідеріха справа повертала на гірше. Ядасон домігся того, що прокуратура доручила судовому слідчому допитати всіх свідків тієї нічної пригоди, і хоч який стриманий був у своїх свідченнях Дідеріх, усі інші бачили в ньому винуватця того скрутного становища, в яке вони потрапили. Кон і Фріцше уникали його, брат старого Бука, такий ввічливий, не відповідав на його привітання. Гейтейфель нещадно змащував йому горло, але ухилявся від будь-яких приватних розмов. Того дня, коли стало відомо, що суд подав до рук фабрикантові Лауеру обвинувальний акт, Дідеріх не застав нікого за своїм столом у погрібці. Учитель Кюнхен саме одягав пальто. Дідеріх ще встиг ухопити його за комір. Але Кюнхен поспішав, він мав виступати на зборах спілки вільнодумних виборців проти нового військового законопроекту. Він зник, і Дідеріх розчаровано згадував ту переможну ніч, коли на вулиці лилася кров внутрішнього ворога, а тут — шампанське і коли серед націоналістів найвойовничіший був Кюнхен. А тепер він виступає проти збільшення нашої славної армії! Самотній і всіма покинений Дідеріх сидів за своїм кухлем пива; тут з’явився майор Кунце.
- Предыдущая
- 39/100
- Следующая
