Вірнопідданий - Манн Генрих - Страница 20
- Предыдущая
- 20/100
- Следующая
— Поглянь добре, тоді ти помітиш, що це не рама, а ворота з золотими східцями; ми спускаємося ними, проходимо стежкою, обминаємо кущі глоду і сідаємо в човен. Ти відчуваєш, як він хитається? Це тому, що вода полоще наші руки, вона така тепла. А там, біля гори, он та біла цятка — ти бачиш? — це наш дім, туди ми їдемо. Бачиш? Бачиш?
— Так, так, — гаряче підтакнув Дідеріх. Він також примружив очі і бачив усе, що хотіла Агнеса. Він так захопився, що взяв її руку, щоб витерти. Потім вони сіли в куток і почали розмовляти про мандрівки, в які вони коли-небудь поїдуть, про безхмарне щастя в далекій сонячній країні, про вічне кохання. Дідеріх вірив у те, що говорив. У глибині душі він добре знав, що доля призначила його для роботи і для практичного життя, де немає часу для високих почуттів. Але те, що він говорив тут, було правдою вищою, ніж те, що він знав. Справжній Дідеріх — такий, яким він мусив би бути, — не брехав цієї хвилини.
Коли вони підвелися і пішли далі, Агнеса зблідла і здавалася стомленою. В її прекрасних золотих очах був блиск, від якого Дідеріхові стало ніяково; вона тихо, з тремтінням спитала:
— А що, якби наш човен перекинувся?
— Тоді я б урятував тебе! — рішуче сказав Дідеріх.
— Але до берега далеко, а озеро страшенно глибоке.
Він не знав, що йому відповісти на це.
— Ми мали б потонути. Скажи, ти хотів би вмерти разом зі мною?
Дідеріх глянув на неї, потім заплющив очі.
— Так, — сказав зітхаючи.
Але потім він пошкодував, що вів таку розмову. Він добре бачив, чому Агнеса раптом сіла на візника і поїхала додому. Все її обличчя, аж до самого чола, заливав гарячковий рум’янець; вона не хотіла, щоб Дідеріх бачив, як вона кашляє. Весь час аж до самого вечора Дідеріх був у поганому настрої. Такі речі шкідливі для здоров’я, не призводять ні до чого доброго і тільки завдають неприємностей. Його професор уже дізнався про відвідини дами. Не годиться, щоб вона заради своїх примх відривала його від роботи. Він обережно пояснив їй це.
— Твоя правда, — сказала вона. — Педантичним людям потрібні твердо встановлені години. Отже, тепер я повинна приходити до тебе о пів на шосту. А як бути тоді, коли мені захочеться кохати тебе вже о четвертій?
Він відчув глум, може навіть зневагу, і відповів брутальністю. Такої коханої, яка хоче перешкодити його кар’єрі, він взагалі не потребує. Не так він уявляв собі все це. Тоді Агнеса попросила пробачення. Вона буде зовсім невимоглива й чекатиме у нього в кімнаті. Якщо він буде зайнятий, о! хай не церемониться. Це засоромило Дідеріха, він полагіднів і разом з Агнесою став нарікати на світ, в якому існує не саме тільки кохання.
— А хіба не можна інакше? — спитала Агнеса. — Ти маєш трохи грошей, я теж. Навіщо тобі робити кар’єру і знесилюватись? Нам би могло бути так добре.
Дідеріх погодився з нею, але потім роззлостився. Тепер він майже навмисне змушував її чекати. Він заявив, що навіть відвідування політичних зборів — обов’язок важливіший, ніж побачення з Агнесою. Одного вечора, в травні, повернувшись додому із запізненням, він зустрівся в під’їзді з молодиком у формі однорічника, який нерішуче подивився на нього.
— Пан Дідеріх Геслінг?
— Так, це я, — пробурмотів, затинаючись, Дідеріх, — а ви… ти… ви, напевне, пан Вольфганг Бук?
Молодший син першої людини Неціга поклав, нарешті, виконати наказ свого батька і відвідати Геслінга. Дідеріх повів гостя нагору, в поспіху він не зумів придумати приводу, щоб не прийняти його, а в кімнаті сиділа Агнеса! В сінях він розмовляв дуже голосно, щоб вона почула і сховалася. З острахом відчинив він двері. В кімнаті не було нікого; її капелюшок не лежав на постелі; але Дідеріх знав: вона щойно була тут. Він бачив це по стільцю, що був трохи зсунутий з місця, відчував це по повітрю, яке, здавалося, ще тихо колихалося за її платтям. Напевно, вона була в маленькій темній комірчині, де стояв умивальник. Він підсунув до дверей комірчини крісло і, похмурий від ніяковості, почав бурчати на хазяйку, яка не прибирає кімнати. Вольфганг Бук висловив побоювання, що прийшов невчасно. «О ні!» — запевнив Дідеріх. Він запросив гостя сісти і приніс коньяку. Бук попрохав пробачення, що прийшов невчасно: служба не дає йому права вибору.
— Це нам знайоме, — сказав Дідеріх і, щоб попередити всякі запитання, відразу ж повідомив, що він уже відслужив свій рік. Він захоплений солдатським життям, це справжнє життя. Щасливий той, хто може зовсім залишитися в армії! На жаль, його зв’язує родина. Бук посміхнувся м’якою скептичною посмішкою, яка не сподобалася Дідеріхові.
— Авжеж, офіцери: принаймні бачиш людей з гарними манерами.
— А ви буваєте в їхньому товаристві? — спитав Дідеріх, і в його запитанні прозвучав глум.
Але Бук просто відповів, що його іноді запрошують до офіцерського зібрання. Він знизав плечима.
— Я ходжу туди, бо вважаю за корисне познайомитися з людьми всіх напрямків. З другого боку, у мене багато знайомих серед соціалістів. — Він знову посміхнувся. — Бачите, іноді мені хотілося б стати генералом, а іноді — вождем робітників. Мені самому цікаво, що кінець кінцем переважить. — І він випив другу чарку коньяку.
«Огидний суб’єкт! — думав Дідеріх. — А тим часом Агнеса сидить у темній комірчині!»
Він сказав:
— За ваших достатків ви можете виставити свою кандидатуру до рейхстагу і взагалі обрати таке заняття, яке вам до вподоби. Це мене життя змушує до практичної діяльності. Що ж до соціал-демократів, то я дивлюся на них, як на своїх ворогів, бо вони кайзерові вороги.
— Ви цілком цього певні? — спитав Бук. — А я скорше підозріваю кайзера в таємній любові до соціал-демократів. Він сам охоче став би першим вождем робітників. Та вони не захотіли.
Дідеріх обурився. Це образа його величності. Але Бук наполягав на своєму.
— Хіба ви не пам’ятаєте, як він погрожував Бісмаркові, що не дасть свого війська для захисту багатіїв? Він плекав, принаймні спочатку, майже таку ж ворожість до багатіїв, як і робітники, хоч, звичайно, з інших причин, бо йому важко згодитися з тим, що інші також мають владу.
З виразу Дідеріхового обличчя Бук помітив, що той збирається обуритись, і випередив його.
— Будь ласка, не думайте, — сказав він жвавіше, — що в мені говорить антипатія. Навпаки, це ніжність, своєрідна ворожа ніжність, коли хочете.
— Не розумію, — сказав Дідеріх.
— Авжеж, це ніжність, яку відчувають до того, в кому бачать свої власні вади, або назвіть їх гідностями. В усякому разі всі ми, нинішня молодь, такі ж, як наш кайзер, і хотіли б повною мірою виявити свою особистість. В той же час ми добре усвідомлюємо, що майбутнє належить тільки масам. Бісмарків більше не буде і Лассалів також. Може, тільки найобдарованіші з нас досі ще намагаються заперечувати це. Він в усякому разі заперечує. І коли людині спадає з неба така влада, було б справді самоприниженням не перецінити себе. Але в глибині душі у нього, напевно, ворушаться сумніви щодо тієї ролі, яку він на себе взяв.
— Ролі? — спитав Дідеріх. Але Бук навіть не помітив цього.
— Вона може завести його дуже далеко, бо в сучасному нам світі вона повинна здаватися надзвичайно парадоксальною. Наш світ не чекає від жодної людини більшого, ніж від її сусіди. Важать лише на середній рівень, а не на виняток, і вже менш за все на великих людей.
— Дозвольте-но! — Дідеріх чванливо випнув груди. — А Німецька імперія? Чи існувала б вона, якби не великі люди? Всі Гогенцоллерни — великі люди!
Бук знову сумно і скептично посміхнувся.
— Тоді хай вони будуть на сторожі. Та й нам не шкодить. Кайзер, у відповідних до його становища обставинах, стоїть перед тим самим питанням, що і я. Чи стати генералом і протягом усього життя готуватися до війни, якої, напевно, ніколи не буде? Чи — хай навіть геніальним — народним вождем, у той час, коли народ настільки рушив уперед, що може обійтись і без геніїв? І те, і друге — романтика, а романтика, як відомо, веде до банкрутства. — Бук випив одну за одною дві чарки коньяку. — Отже, чим мені стати?
- Предыдущая
- 20/100
- Следующая
