Вірнопідданий - Манн Генрих - Страница 18

• Предыдущая
• 18/100
• Следующая

— Хай так!

— Однак раніше ви цікавилися ним.

— Чому ви так думаєте?

— Він завжди вам щось дарував.

— Я воліла б нічого не брати у нього, але тоді… — вона віп’яла очі в дорогу, в торішнє мокре листя, — тоді б я не змогла приймати й ваших подарунків.

І вона злякано замовкла. Дідеріх відчував, що на них обох ліг якийсь тягар, і так само мовчав.

— Ну, про такі дрібниці не варто й говорити, — видушив він із себе. — Кілька квітів. — І з новим обуренням: — Мальман подарував вам навіть браслета.

— Я ніколи не ношу його, — сказала Агнеса.

У нього раптом закалатало серце і з язика зірвалося:

— А якби він був від мене?

Відповіді не було; він затамував подих. Потім вона ледве чутно мовила:

— Тоді носила б.

Після цього вони зразу прискорили крок і не обмінялися більше жодним словом. Вони дійшли до Бранденбурзьких воріт, побачили, що Унтер ден Лінден заповнена грізною юрбою поліціянтів, і поквапливо повернули на Доротеєнштрасе. Тут людей було мало, Дідеріх уповільнив ходу і засміявся.

— Власне, це дуже кумедно. Бо ж усе, що Мальман вам дарував, було куплено на мої гроші. Він відбирав у мене останні пфеніги, я був тоді ще зовсім жовторотим хлопчаком.

Вони зупинилися.

— О! — і вона глянула на нього, її золотисто-карі очі замерехтіли. — Який жах! Ви мені пробачите це?

Він посміхнувся з виглядом переваги.

— Все це давня історія, гріхи молодості.

— Ні, ні, — збентежено повторювала вона.

Тепер головне, сказав він, як їй потрапити додому. Пройти далі було неможливо. Омнібусів також не було видно.

— Мені дуже шкода, але вам доведеться ще трохи понудьгувати в моєму товаристві. Між іншим, я живу тут поряд. Ви могли б зайти до мене, принаймні не мокли б під дощем. Але, звичайно, для панночки це незручно.

У неї все ще був той самий благальний погляд.

— Ви такий добрий, — сказала вона, часто дихаючи, — ви такий благородний. — Вони вже входили до під’їзду. — Адже я можу довіритися вам?

— Я знаю, чого від мене вимагає честь моєї корпорації, — сказав Дідеріх.

Їм довелося пройти повз кухню, але там нікого не було.

— Скиньте, будь ласка, пальто, — лагідно запропонував Дідеріх. Він стояв, не дивлячись на Агнесу, і переступав з ноги на ногу, поки вона знімала з голови капелюшка.

— Я піду скажу хазяйці, щоб вона приготувала чай.

Він уже обернувся був до дверей, та раптом відсахнувся. Агнеса схопила його руку й поцілувала її.

— Що ви, панно Агнесо! — страшенно перелякавшись, пробурмотів він і, ніби втішаючи, обняв її за плечі; тоді вона зронила голову на його плече. Він притис губи до її волосся, досить міцно, вважаючи це за свій обов’язок. Від дотику його губ тіло її затремтіло і забилося, наче під ударами. Крізь тонку блузку відчувалась його теплота і вогкість. Дідеріхові стало жарко, він поцілував Агнесу в шию. І раптом її обличчя наблизилося до нього: спраглі уста, напівзаплющені очі і такий вираз, якого він ніколи не бачив і від якого у нього запаморочилася голова.

— Агнесо! Агнесо, я кохаю тебе, — сказав він, наче щось змушувало його до цього. Вона не відповіла, з її відкритого рота виривалося часте тепле дихання, і він відчув, що вона падає, він поніс її, і йому здавалося, що вона тане у нього в обіймах.

Потім вона сиділа на дивані і плакала.

— Не май на мене зазле, Агнесо, — просив Дідеріх.

Вона звела на нього свої мокрі очі.

— Я ж плачу від щастя, — сказала вона. — Я так довго чекала на тебе.

— Навіщо? — спитала вона, коли він хотів застебнути їй блузку. — Навіщо ти вже закриваєш мене? Хіба я більше не подобаюся тобі?

Він запротестував.

— Я цілком усвідомлюю взяту на себе відповідальність.

— Відповідальність? — сказала Агнеса. — Хто говорить про це? Я три роки кохаю тебе. Ти ж цього не знав. Мабуть, уже так судилося!

Дідеріх, засунувши руки до кишені, подумав: «Така доля легковажних дівчат». Водночас йому хотілося ще раз почути її освідчення.

— Значить, ти насправді кохала мене, тільки мене?

— Я бачила, що ти не віриш у це. Як то було страшно для мене, коли ти перестав приходити до нас, і я зрозуміла, що всьому кінець. Це було так страшно! Я хотіла написати тобі, піти до тебе. Але мені забракло мужності, бо я перестала подобатися тобі. Я була в такому тяжкому стані, що татові довелося вирушити зі мною в подорож.

— Куди? — спитав Дідеріх. Але Агнеса, не відповівши, знову пригорнула його до себе.

— Кохай мене! Я не маю нікого, крім тебе!

Дідеріх подумав зніяковіло: «Небагато ж ти маєш». Агнеса багато втратила в його очах, відколи він пересвідчився, що вона кохає його. До того ж, казав він собі, дівчині, здатній на такі вчинки, не можна довіряти.

— А Мальман? — в’їдливо спитав він. — Дещо в тебе все ж таки з ним було. Ну, облишмо його, — сказав Дідеріх, коли вона з жахом випросталася, і постарався загладити свою вихватку. Адже ж і він, мовляв, так само ще не спам’ятався від щастя.

Вона одягалася дуже повільно.

— Між іншим, твій батько, певно, не знатиме, що й подумати, — зауважив Дідеріх.

Вона тільки знизала плечима. Коли вона була готова і він уже відчинив двері, вона ще раз зупинилася і довгим, боязким поглядом обвела кімнату.

— Може статися, — сказала вона, звертаючись до самої себе, — що я більше ніколи сюди не прийду. У мене таке відчуття, наче сьогодні вночі я помру.

— Ну, що ти? — сказав з болем Дідеріх.

Замість відповісти вона знову пригорнулася до нього, притискуючись устами до його уст, грудьми до його грудей, і ніби зрослася з ним від стегон до стіп. Дідеріх терпляче чекав. Нарешті вона відірвалася від нього, розплющила очі й сказала:

— Не думай, що я чогось від тебе вимагаю. Я кохаю тебе, все інше мені байдуже.

Він запропонував найняти візника, але вона захотіла піти пішки. Дорогою він розпитував про її сім’ю і про спільних знайомих. І тільки на майдані Бель-Альянс зненацька захвилювався і трохи хриплим голосом мовив:

— Зрозуміла річ, я й не думаю ухилятися від свого обов’язку перед тобою. Але поки що, ти розумієш, я ще нічого не заробляю, я повинен спочатку закінчити освіту, поїхати додому і ознайомитися із своєю фабрикою…

Агнеса відповіла вдячно і спокійно, ніби їй вділили комплімента:

— Буде чудово, якщо я згодом зможу стати твоєю дружиною.

Коли вони повернули на Блюхерштрасе, він зупинився й нерішуче зауважив, що йому, мабуть, краще повернутися назад. Вона сказала:

— Ти боїшся, що нас можуть побачити? Це нічого не змінить, бо мені все одно доведеться розповісти вдома, що я зустріла тебе і ми разом чекали в кав’ярні, поки не відновиться рух.

«Ну, брехати вона вміє», — подумав Дідеріх. Вона додала:

— В неділю приходь до нас обідати, неодмінної приходь.

Це було вже занадто, він скипів:

— Щоб… я?.. До вас?

Вона всміхнулася ніжно й лукаво:

— Інакше не можна. Якщо нас коли-небудь побачать разом… Хіба ти не хочеш, щоб я знову прийшла?

О, так, цього він хотів! А проте їй довго довелось умовляти його, поки він пообіцяв прийти. Коло під’їзду він манірно вклонився їй, різко відвернувся й подумав: «Неймовірно хитрі ці жінки, з цією я довго водитися не буду». Тим часом він з прикрістю згадав, що час іти до пиварні. Його поривало додому, він сам не знав чому. Замкнувши за собою двері своєї кімнати, він зупинився і втупив очі в темряву. Раптом він простяг руки, підвів лице і з довгим зітханням сказав:

— Агнесо!

Він почував себе оновленим, легким, ніби відірваним від землі. «Я неймовірно щасливий», — думав він. І ще: «Ніколи в житті я вже не матиму такої втіхи!» Він зрозумів, що до цього часу, до цієї хвилини сприймав усе невірно, невірно оцінював усе. Там, у пиварні, вони тепер п’ють і бундючаться. Євреї або безробітні — яке йому до них діло, за віщо йому їх ненавидіти? Дідеріх був навіть готовий любити їх! Невже це він, він сам, збув дня у цій тисняві, серед людей, яких вважав за ворогів? Адже ж вони люди, Агнеса сказала правду! Невже він побив людину за кілька слів, вихвалявся, брехав, по-дурному знесилився і, нарешті, обдертий і ошалілий, гепнувся в грязюку перед якимсь чоловіком на коні, перед кайзером, який поглузував з нього? Він зрозумів, що до того, як прийшла Агнеса, він провадив безпорадне, нікчемне і сіре життя. Прагнення, які тепер здавалися чужими, почуття, яких він тепер соромився, і жодної людини, кого б він кохав, — поки не прийшла Агнеса! «Агнесо! Люба Агнесо, ти не знаєш, як я кохаю тебе!» Але вона дізнається про це. Він відчував, що ніколи не зуміє висловити цього так добре, як цієї хвилини, і написав їй листа. Він написав, що й він сам ці довгі три роки чекав на неї і що не мав ніякої надії, бо вона надто прекрасна для нього, надто гарна й добра; що про Мальмана він навіював усе собі з боягузтва і впертості; що вона свята, і тепер, коли вона спустилася до нього, він лежить коло її ніг. «Підніми мене, Агнесо, я можу бути сильним, я відчуваю це, і я присвячу тобі все своє життя!» Він заплакав, припав лицем до диванної подушки, котра ще зберігала її пахощі, і заснув, схлипуючи, як колись у дитинстві.

• Предыдущая
• 18/100
• Следующая