Українські гумористи та штукарі - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/24
• Следующая

Антін Андрійович Радивиловський жив довго. Він помер на 81 року й сливе до кінця свого живоття не втратив і природженої веселості, жвавості в розмові, в рушіннях і потягу до веселих жартів. За все своє живоття мені не доводилось бачить такого кміти над людьми, яким був Антін. Його бистрі темні очі зорили по людях бистро, якось допитливо, неначе проймали наскрізь людей, котрі впали йому в очі. Така кмітлива була й його сестра Мар’яна. Але вона наче недобачала, що було смішного в людях, і вважала на людей більше з практичного погляду. Антонів брат так само жив довго, більше ніж сімдесят год. Як не було в його роботи, він ішов у повітку, де стояли жорна, сідав і крутив жорна, встромивши кілок у дірку в камені, що висів на бантині на вірьовці над жорнами. Тоді ще на селах у людей не вивелись стародавні жорна та ножані ступи, щоб дома й молоть пашню на борошно, і товкти просо на пшоно в той час, як у Росі й у ставках висихала в жнива вода і млини не мололи часом цілий місяць.[2]

- Нащо ти, Іване, крутиш жорна? Хіба в тебе роботи нема? - було часом питаю в його, як приїжджаю в Хильки.

- Мелю, бо в швагра борошна мало. Не буде з чого варить гречаних галушок. А я так люблю гречані галушки з вишкварками, що й снідав би галушки, і обідав, і полуднував, і підвечіркував, ще й вечеряв би. А Мар’яна мені таки годить. У неї купа дітей; з’їжа велика, то я й мелю на борошно, щоб настачить харчі на всю сім’ю.

- Чом, ти, Іване, й досі не оженився? Аджеж тобі час би й ожениться!

- Еге! тепер такі горді панни, що я як заговорю до будлі-котрої, то вона кирпу гне, говорить зо мною не хоче.

Я зирнув на його кругле лице з кудлатими бровами, з кудлатими вусиками, з зеленими, як у кота, очима, і мені уявилось, що за жорнами сидить зеленоокий кіт і меле гречку. Я стямкував, чого панни одвертаються од його й не хотять навіть з ним говорить.

Чи садовити Антона на Олімп за стіл, чи ні? Це питання покидаю як змагальне. Олімп сердитий на нас ще од часів Котляревського, од часів його “Перелицьованої Енеїди”. Ще Котляревський допік олімпійцям своїми жартами. А тут ще Антін, випивши за столом богів чарку нектару, як шапку, ще встругнув би штуку якому-небудь богові, назвавши його “одставним козобарабанщиком”, а яку-небудь божицю продражнив би тією птахою, що курчата хапає. Цур їм, тим богам та божицям! Антін, зігрітий чорними очима “волооких богинь”, може б пішов навприсідки, та ще й підкинув би вгору прилавок з полумисками олімпійської амброзії й пляшками нектару.

Боги та божиці тоді зостались би голодні. А голодні боги - це не жарти. Тоді який-небудь одноокий Циклоп, котрий трохи не з’їв у печері Одісея, може, з’їв би самого Антона. Цур, пек цим богам! Я вернув би Антона не в таку давню давнину: посадив би його за писарський стіл в Запорозькій Січі. Він не спасував би в жартах перед своїм переднішцем, написавшим відому грамоту до турецького султана, в котрій він потріпує його єрусалимським пивоваром, антіохійським свинопасом та нашого бога дурнем. Антін потрапив би надряпать до султана таку грамоту, од котрої султан з своїм причтом чхав би та крутив носом до самої смерті.

Між сучасними Антонові штукарями мені відомі ще два штукарі-гумористи, їх жарти, їх гумор мали таку саму прикметність, такий штиб жартів, як і Антонові жарти. То були люде однакового з Антоном штукарського типу, були його двойчатниками, але обидва вони не мали такої надзвичайної жвавості, ворушливості, такої вигадливості в штучках, якою визначувався Антін. Один з їх добродій Лисінський був урядовцем в повітовому місті Василькові, а потім перейшов на урядову службу в Київ; другий був передніше на службі, здається, в містечку Корсуні й швидко так само перейшов у Київ. їх жарти були направлені на всіх і на все: на селян, євреїв, на провінціальну інтелігенцію, а найбільше на паній та панів у провінції, а в Києві - на міщанок та міщан. Але обидва ці штукарі слабкіші при порівнянні їх з Антоном, і через те ми про їх говорити не будемо.

Окрім штукарів, в ті ще не так давні часи, цебто в сорокових роках, в нашому краї визначувались ще люде іншого типу, так само оригінального: то були якісь химерники, люде трохи химерні, і вони стали відомі в околиці своїм чудасійством та чудернацтвом. Один священик, Петро Лу…ич Трезвінський, чоловік розумний і просвічений, увесь свій вік прожив якимсь аскетом: їв часто за обідом в себе дома, навіть у гостях тільки одну потраву, борщ, в гості нікуди не їздив, і в себе гостей ніколи не приймав, і не запрошував нікого зумисне до себе в гості, любив жити в самотині, зачинившись в своїй кімнаті з книжками, його кімната була схожа на кабінет вченого трудівника, або на просту хатину давнього запорожця, або на келію ченця-аскета. В кімнаті стояло тверде ліжко, стіл, один стілець, і висіла на стіні поличка з книжками. В його завжди зачинену кімнату не насмілювались входить ні слуги, ні один і єдиний син, ні жінка. Вбирався він дуже просто, навіть убого, носив одну одежину доти, доки вона зношувалась до решти, і тоді справляв собі другу. В кімнаті й світлиці висіло на стінах тільки по одному образу в куточку. В покоях було сливе голо, порожньо, гірше, ніж в монастирських чернечих келіях. Ця порожнеча та простота в кімнатах пригадувала простоту давніх козаків, а найбільше запорожців, од котрих він виводив по традиції свій родовід.

Після зруйнування Запорізької Січі 1775 року царицею Катериною II два запорозькі козаки, на прізвище Микитенки, втекли з Запоріжжя за Дніпро, в Чигиринщину, цебто по-тодішньому - за границю, в Польщу. Один з їх назвав себе Трезвінським, а брат його прийняв прізвище - Коцевольський. Обидва брати були письменні, співали на криласі в запорозькій церкві й добре знали церковний устав та церковну одправу. На Правобережній Україні в той час саме після Уманської різанини 1768 року Ґонти й Залізняка, після “Гайдамаччини”, знов розпочалося в краї силування українського народу до приставання на католицьку віру або принаймні до унії. Вони обидва повисвячувались на священиків і стали до оборони своєї віри, що, як відомо, було прапором й обітницею кожного запорожця в Січі.

О. Петро Лук…ич, певно, був на вдачу істинно запорожцем. В йому, здається, ще не видихався дух стародавніх запорожців, але був на якийсь свій опрічній зразець: в його був примітний потяг до простоти в обставі, в одяганні, неначе в давнього запорожця, нехтування панських збитків і панських витребеньок у їжі, в убранні покоїв та й самого себе, нахильність ніби до аскетизму монастирського або старовинного запорозького. Од такої його вдачі й виходило багацько дечого химерного й чудернацького в його житті. На його тоді вважали як на оригінальну людину, котру в наш час продражнили б психопатом.

Петро Лук…ич був високий на зріст, поставний, плечистий, які були й усі п’ять братів. Усі вони були голосисті, любили співать, а три з їх вміли грати на скрипці, ще й четвертий любив грать на гітарі. В домі їх батька був неначе свій завсідній хор співців українських народних пісень та модних романсів. Усі вони були жваві, веселі, говорючі й жартовливі на вдачу. Навіть найстарший з їх Петро Лук…ич, поважна й розумна людина, часом любив кидати несподівано гострі насмішкуваті слівця, од которих недобре гикалось тим, на кого вони були кинуті.

В його було тільки два сини. Старший хлопчик захирів і вмер; менший виріс і вдався в батька з лиця, але не на вдачу. Батько ще змалку зучив синка усім казать, “ти”, а не “ви”, навіть йому й матері.

- Кажи всім “ти”, а не “ви”, бо всі люде рівня. Тепер пішла чудна поведенція: пани кажуть мужикам “ти”, а мужики кажуть панам “ви”, неначе усі люде неоднакові. А колись було не так. Кажи, синку, на всіх “ти”: і старим, і молодим, і панам, і паніям.

І син зучився тикать усім так, що насилу одучився потім згодом, як вже виріс. В наш час це не було б чудно та дивно, бо вже пішла поведенція в панів, щоб діти батькам тикали, але в той давній час така рівність в мові запанібрата з батьками й дідами здавалась дуже чудернацькою. З цієї причини на Петра Лук…ича вважали як на химерника й якусь прояву між батюшками, надто видатну на селі.

• Предыдущая
• 23/24
• Следующая