Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 49
- Предыдущая
- 49/87
- Следующая
Ох же й розгнівився король Дарзін, коли почув таку вість! Надумав він цього разу піти війною на Ель-аграйру з його народом, щоб винищити всіх кролів до ноги! Темної ночі рушили Дарзінові солдати і прийшли на луки Фенло. Але вони не могли залізти в кролячі нори. Дехто й залазив, але зараз же вилазив назад, наштовхнувшись на Ель-аграйру та інших кролів. Дарзінці незвичні були битися в такій вузині, то й мусили задкувати нагору з роздертими та покусаними писками.
Але вони не забралися геть! Посідали та й сидять собі. Тільки який кріль виткнеться з нори вхопити листочок, а ворог тут як тут, стриб на нього! Король Дарзін та його солдати не могли встежити за всіма норами, бо тих нір було багато, але були з біса прудкі й так і кидалися, де побачать, що кріль виткне носа. Тож добре, як кому щастило вхопити травинку, та й знов ховайся прожогом у нору. Ель-аграйра перебрав подумки всі можливі витівки, але не міг нічого придумати, щоб прогнати короля Дарзіна з його воїнством. Кролі марніли, дехто захворів.
Нарешті Ель-аграйра впав у відчай, і однієї ночі, знов і знов важачи своїм життям заради того, щоб принести кілька стеблинок кролиці та її виводку, бо їхній тато загинув попередньої ночі, він вигукнув: «О пане Фрітху! Я зроблю що завгодно, аби врятувати мій народ! Укладу угоду з горностаєм чи з лисицею, чи й… із самим Чорним Кролем з Інде!»
Тільки Ель-аграйра мовив ці слова, як зрозумів, що перемогти ворогів міг би (якби захотів) лише Чорний Кріль з Інле! Дарма, що він був кріль, але ж кріль у тисячу разів могутніший за короля Дарзіна. Але від самої думки про Чорного Кроля Ель-аграйра облився холодним потом, затрусився і скулився клубочком у своїй норі. Але потім заліг у своєму лігві й почав думати про свої слова та що вони означали.
Ну, ви всі знаєте, що Чорний Кріль з Інле — це сам страх і вічна пітьма. Авжеж, він — кріль, але він є також той холодний, моторошний сон, порятувати від якого ми можемо тільки благати пана Фрітха. Коли у дірці в живоплоті поставлено сильце, Чорний Кріль знає, де забито кілочок, і коли ласиця витанцьовує свій танець, десь поблизу сидить і Чорний Кріль. Усі ви знаєте, як бува кролі віддають по-дурному життя за гнилу морквину, але насправді то Чорний Кріль насилає на них глупоту, так що вони не чують запаху собаки або не бачать рушниці. Він же приносить хвороби. А то прийде серед ночі й покличе кроля на ім’я, і той кріль мусить іти до нього, хай там він молодий і дужий, і легко врятувався б від якої іншої напасті. Хто йде до Чорного Кроля, по тому не лишається й сліду. Дехто каже, буцім Чорний Кріль ненавидить нас і бажає нашої погибелі. Та насправді (так мене вчили) він теж служить панові Фрітху і просто викопує своє призначення: приносить те, що має бути. Ми з’являємось на цей світ і мусимо йти з нього, але ми гинемо не просто для того, щоб наситився хтось із наших ворогів. Коли б це було так, ми б усі швидко погинули. Ми йдемо з цього світу лише по волі Чорного Кроля з Інле — тільки з його призводу. І хоч це видається усім нам тяжкою несправедливістю, він по-своєму оберігає нас, бо знає, що Фрітх пообіцяв кролям, і він помститься за кожного кроля, якого вб’ють без його, Чорного Кроля, згоди. Хто бачив єгереву шибеницю, той знає, що може наслати Чорний Кріль на елілів, які здумають, ніби їм усе дозволено.
Цілісіньку ніч думав Ель-аграйра у своєму лігві свою страшну думу. Жоден кріль доти не зважувався на те, що він намислив. Але що більше він про це думав (як то вже йому думалося — голодному й напівживому від помислів про смерть), то більше переконувався, що тут є хоч якийсь шанс на успіх. Він, Ель-аграйра, розшукає Чорного Кроля й запропонує йому своє життя за безпеку свого племені. Та коли б, пропонуючи Чорному Кролеві своє життя, він сподівався, що Чорний Кріль не прийме такої жертви, то не варто було й наближатися до нього. Так, він міг і не прийняти його життя, а все ж, можливо, дозволив би спробувати щось інше… Тільки не могло бути й мови про те, щоб ошукати Чорного Кроля. Хоч би яким способом йому пощастило врятувати свій народ, ціною в будь-якому випадку буде його власне життя. Отже, він не повернеться — якщо тільки не зазнає невдачі. Тож йому в дорогу потрібен товариш — щоб принести сюди те, що має подолати короля Дарзіна і врятувати кроляче плем’я.
Вранці Ель-аграйра розшукав Трусь-труся і проговорив з ним мало не півдня. Тоді скликав Оуслу й розповів про свій задум.
Того вечора, коли вже сутеніло, кролі вийшли на поверхню й напали на солдатів короля Дарзіна. Бились вони дуже хоробро, й полягло їх чимало. Ворог думав, що кролі хочуть прорватися, щоб покинути колонію, і робив усе, аби оточити їх і знов загнати в нори. А насправді метою цієї вилазки було відвернути увагу солдаті короля Дарзіна, зайняти їх боєм. Коли добре споночіло, Ель-аграйра з Трусь-трусем вислизнули з нори в далекому кутку колонії і подалися геть по канаві. Тим часом кролі Оусли відступили у свої нори під градом кпин королівських солдатів. А сам король Дарзін послав Ель-аграйрі послання, щоб той прийшов до нього на переговори про умови капітуляції.
Тим часом Ель-аграйра з Трусь-трусем вирушили у свою моторошну подорож. Якими шляхами вони йшли-блукали — ні я не знаю, ані жоден кріль на світі. Але я не забув, якими словами старий Піретрум — пам’ятаєте його? — розповідав це місце. «Вони недовго блукали, — казав він. — Зовсім недовго — якусь мить. Вони продиралися, спотикаючись, крізь лихий сон до того жахливого місця, куди хотіли потрапити. Там, де вони мандрували, сонце й місяць не значать нічого, а зима з літом — іще менше. Але ви ніколи не дізнаєтесь, — і тут він обводив усіх нас поглядом, — ні ви не дізнаєтесь, ані я, як Ель-аграйра здійснив свою подорож у пітьму. Ви бачите, що в землі стирчить вершок величезного каменя. Як далеко до його середини? Розколи камінь. І тоді побачиш».
Нарешті вони добулися на таку височину, де вже не було трави. Вони дерлися все вище й вище, збиваючи ноги об гострий сланець, поміж сірих валунів, що більші за овець. Імла й крижаний дощ нуртували довкола них, вони не чули ніяких звуків, тільки хлюпотіння води, та ще якийсь великий лихий птах кричав угорі. То тут, то там латками білів сніг, якого ніколи не розтоплювало сонце. Лапи їхні ковзали по слизькому моху, виколупуючи камінчики, що торохтіли позад них глибше й глибше, скачучи з урвища в урвище. Але Ель-аграйра знав дорогу і вперто брався вище й вище, аж поки їх окутав непроглядний туман. Тоді вони пішли попід самою навислою стіною, яка нависала дедалі більше над їхніми спинами, ніби темний дах. А попереду, де кінчалась скеля, чорнів отвір тунелю, мов величезна кроляча нора. Серед крижаної холоднечі й моторошної тиші Ель-аграйра тупнув лапою і блиснув хвостом Трусь-трусеві. І тоді, коли вони саме хотіли увійти в тунель, обидва збагнули: те, що в мороці видалося їм частиною скелі, насправді, скелею не було. То був Чорний Кріль з Інле, й він сидів зовсім поруч, незворушний, мов лишайник, і холодний, як камінь…
— Ліщино! — зненацька мовив Чашечка, тремтячи й втопивши в сутінь широко розплющені очі. — Мені не подобається ця казка! Я знаю, що мені бракує хоробрості…,
— Не соромся, Глао-роо, — втішив друга П’ятий, — не тільки тобі страшно!
Насправді П’ятий здавався спокійнішим за всіх інших кролів, от ніби він і не слухав оповідача, а витав думкою десь-інде.
— Ходімо подивимось, як павуки ловлять мошкару! — запропонував П’ятий. — Десь тут я був назнав латочку вики. Сюди, сюди!
Спокійно примовляючи, він повів Чашечку на край улоговини. Ліщина тільки повернув голову, щоб запам’ятати, куди вони пішли, а Кульбаба завагався, продовжувати розповідь чи ні.
— Давай далі! — кинув Кучма. — І гляди, нічого не пропускай!
— Мабуть, оповідачі тут багато попропускали, якщо взагалі можливо знати, як це все було, — заговорив знову Кульбаба. — Адже хто може стверджувати, що діється в тому краї, куди Ель-аграйра подався з власної волі й куди ми підемо супроти нашої волі? Але як мені розповідали, так і я кажу: як тільки вони збагнули, що Чорний Кріль поруч, то дременули в тунель, бо й тікати, власне, було більш нікуди. Так, Ель-аграйра з Трусь-трусем утекли від Чорного Кроля, хоч свідомо прийшли до нього і все залежало від цієї зустрічі. Вони вчинили так, як і всі ми чинимо, коли злякаємось, і прибігли, звісно ж, у велику кам’яну залу. Тут усе було кам’яне — Чорний Кріль своїми кігтями вирив собі нору в тілі гори.
- Предыдущая
- 49/87
- Следующая
