Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 40

• Предыдущая
• 40/87
• Следующая

— Ти начебто просив чудес? — потішено спитав Ожина. — Ану, спробуй іще! Тільки обережно, а то ще впадеш. Просто відтягуй завісу зубами.

Скоро дверцята повисли на самій защіпці. Конюшина штовхнула їх зсередини й вилізла назовні, а за нею вистрибнув Самшит.

Через якусь хвилину й решта двоє мешканців клітки, Лавр і Копичка, нерішуче вилізли назовні, роззираючись довкола.

— Де Ліщина-ра? — спитав Лавр.

— Недалеко, — відповів Ожина. — Він очікує нас на стежці.

— А що таке стежка?

— Ви не знаєте, що таке стежка? — здивувався Ожина, але похопився, збагнувши, що ці кролі не знають не тільки стежки, а й навіть свого двора. Він задумався, як бути з ними далі, але тут втрутився Кучма.

— Нічого розсиджуватись! Усі за мною! — скомандував він.

— А куди? — спитав Самшит.

— Геть звідсіля — куди ж іще! — нетерпляче відрізав Кучма.

Самшит невпевнено розглянувся довкола.

— Я не знаю… — почав він.

— Зате я знаю! — кинув Кучма. — Ви просто йдіть за нами. І ні про що не турбуйтесь.

Хатні кролі спантеличено перезиралися. Вони боялись нього величезного сердитого кроля з дивною хутряною кучмою на голові. А ще ж він тхнув свіжою кров’ю. Вони не знали, що робити, й не розуміли, чого від них вимагають. Вони пам’ятали Ліщину, їх схвилювало те, що дверцята розчинились, а потім цікаво було вилізти назовні. Більш ніякої мети вони не мали на думці. Все, що відбувалося, вони розуміли не більше, ніж мала дитина, що проситься лізти на круту гору разом із скелелазами.

Коли Ожина побачив, які безпомічні ці хатні кролі, в нього упало серце. Треба було придумати щось просте, буденне, що зацікавило б їх і спонукало йти вперед. Він обернувся до Конюшини.

— Не думаю, щоб тобі коли-небудь доводилось уночі пастися на траві в полі, — сказав він. — Уночі трава куди смачніша! Ходімо на пашу!

— Ох, я залюбки, коли б не було небезпеки! Знаєш, ми тут так боїмося котів! Іноді вони приходять до нашої клітки й дивляться на нас крізь дріт! Від того аж мороз продирає поза шкірою!

«Ну, в цих міркуваннях є хоч натяк на якийсь здоровий глузд», — подумав Ожина. А вголос відповів:

— Отой наш великий кріль подужає будь-якого кота! Коли ми йшли до вас, він мало не вбив одну з тутешніх кицьок!

— Але йому не хотілося б дожидати ще одну кицьку! — весело докинув Кучма. — Тож якщо ви справді хочете попастись при місяці, то ходімо туди, де нас жде не діждеться Ліщина!

Кучмі здавалось, що посуваються вони вперед страшенно повільно. Самшит і Конюшина начебто збагнули, що треба поспішати, й намагалися не відставати, але решта двоє, Лавр і Копичка, вистрибнувши на подвір'я, всілися на землі й дурнувато роззиралися навколо. Вони то кліпали розгублено очима, то витріщалися в пітьму, не слухаючи ні умовлянь Ожини, ні нетерплячих наказів Кучми.

Цієї хвилини інша кішка, смугаста знайома Ліщини, вийшла з-за рогу будинку й попрямувала до них. Коли вона минула будку, прокинувся пес-лабрадор і, виткнувши голову з будки, подивився в один бік, тоді в другий. Ось він побачив кролів, кинувся вперед, скільки дозволяв мотузок, і люто загавкав.

— Вперед! Годі розсиджуватись! — крикнув Кучма. — Всі за мною!

Ожина, Вероніка й Козелець, підштовхнувши Самшита й Конюшину, зразу помчали в пітьму попід довгою коморою. А Кульбаба лишився біля Копички. І так і сяк умовляв він її поквапитись, чекаючи із страхом, що ось-ось йому в спину вгородяться котячі кігті. До нього підскочив Кучма.

— Ушивайся звідси, Кульбабо, як не хочеш, щоб тебе тут прикінчили! — крикнув йому на вухо.

— Але ж… — почав Кульбаба.

— Роби як тобі сказано!

Гавкіт собаки був такий оглушливо-жахливий, що сам Кучма відчував: його ось-ось охопить паніка. Кульбаба повагався ще мить, а тоді, зоставивши Копичку на подвір’ї, помчав поруч Кучми по стежці. Всі інші учасники нальоту вже зібралися коло Ліщини. Тут-таки тремтіли Самшит і Конюшина — вони, здавалось, були вже геть виснажені. Ліщина намагався заспокоїти їх, але, коли з пітьми виринув Кучма, замовк. Пес теж перестав гавкати, й запанувала тиша.

— Усі вже тут, — сказав Кучма. — Рушаємо, Ліщино?

— Але в клітці було четверо! — сказав Ліщина. — Де решта?

— Зостались на подвір’ї, — знічено відповів Ожина. — Ми ніяк не могли зрушити їх з місця, а тоді собака розгавкався…

— То ви кинули їх напризволяще?

— Скоро ними призволятимуться коти, — зло пожартував Кучма.

— Нащо ж ви їх покинули?

— Вони не хотіли зрушити з місця! Ще й до того, як загавкав пес, ми нічого не могли з ними вдіяти.

— Пес прив’язаний? — спитав Ліщина.

— Він-то прив'язаний! Але який кріль не кинеться тікати, опинившись за два кроки від розлюченого пса, хай він буде й на прив’язку!

— Це правда, — погодився Ліщина. — Ти творив чудеса, Кучмо! Мені вже розказали, як ти дав чосу тій кішці! Ну, а зараз — я сподіваюсь, що ти з Ожиною, Веронікою і. Козельцем доведеш цих двох кролів до колонії? Може, вам доведеться добиратися цілу ніч. Ви вже будьте з ними терплячі, бо швидко вони не побіжать. А ти, Кульбабо, підеш зі мною.

— Куди, Ліщино-ра? — спитав Кульбаба.

— Забрати і тих двох! — пояснив Ліщина. — Ти з усіх найпрудкіший, то й ризик для тебе найменший. Ну ж бо, Кучмо, не зволікай, прошу тебе! Веди всіх у колонію! До завтра!

І не встиг Кучма відповісти, як він щез під в’язами. Кульбаба невпевнено глянув на Кучму.

— Ти збираєшся виконувати наказ? — сердито спитав його Кучма.

— А ти? — перепитав Кульбаба.

Кучмі в одну мить стало ясно, що коли він не виконає негайно розпорядження Ліщини, настане цілковитий безлад. Тож він, на гаючись більше, повів своїх п’ятьох кролів униз по схилу. А Кульбаба кинувся слідом за Ліщиною на подвір’я садиби.

Скрадаючись попід коморою, він почув, як Ліщина умовляє Копичку. Вона і Лавр там і сиділи, де їх залишили Кучма й Кульбаба. Пес вернувся у свою будку, але не заснув — пильнував далі. Кульбаба обережно вийшов з густої тіні й наблизився до Ліщини.

— А я тут гомоню з Копичкою, — сказав Ліщина. — Хочу пояснити їй, що йти нам недалеко. Може, ти спробуєш умовити Лавра?

Він намагався говорити веселим голосом, але Кульбаба помітив, які в нього широко розплющені очі, як легенько тремтять передні лапи. Тут і Кульбаба завважив щось дивне — чомусь серед ночі посвітлішало! І якесь ніби гурчання долинуло здалека. Може, коти? Він озирнувся і побачив: обидві кішки сиділи, припавши до землі перед будинком. Може, вони через Кучму боялися підступити ближче, але ж і забратися геть не хотіли. Дивлячись на них, Кульбаба відчув раптом крижаний стиск жаху.

— Ліщино! — прошепотів він. — Глянь на котів! Великий Фрітху, чому їхні очі так світяться зеленим світлом?

Ліщина швидко звівся на задні лапи, й Кульбаба сахнувся від нього — Ліщинині очі зажевріли в темряві, мов дві жарини! Тієї миті дивне гурчання раптом погучнішало, заглушивши шелест нічного вітерцю у верховітті в’язів. І враз усіх чотирьох кролів мов паралізувало сліпуче світло — неначе сонце зненацька вдарило їм у вічі з-за хмари. Це страшне сяйво притлумило всі їхні природні інстинкти. Загавкав і замовк пес. Кульбаба хотів тікати, але не міг. Це жахливе світло немовби проникало в самісінький його мозок!

Автомашина з засвіченими фарами під’їхала доріжкою і зупинилася в колі в’язів.

— Глянь, кролі нашої Люсі повтікали!

— Треба швиденько їх половити! Не вимикай світла!

Звуки людських голосів долинали звідкілясь із-за того немилосердного світла. Вони привели Ліщину до тями. Він нічого не бачив, але зрозумів, що ні слух, ні нюх його поки що не підводять. Він заплющив очі й зразу збагнув, де перебуває.

— Кульбабо, Копичко! Заплющіть очі й бігом за мною! — скомандував він і кинувся до комори. Через хвилину його ніс почув запах лишайників і холодну вологу кам’яного фундаменту. Він був уже під коморою. Поруч присів Кульбаба, а трохи далі — Копичка. За рогом зарипіли підошви.

— Он вони! Зайди ззаду!

• Предыдущая
• 40/87
• Следующая