Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 22

• Предыдущая
• 22/87
• Следующая

А потім прийшли ми, звичайні дикі кролі, й заходилися рити нори через долину від них. Колоністи не показалися нам одразу. Їм треба було подумати, як краще вчинити. І вони швидко придумали! Привести нас у колонію і нічого нам не сказати. Розумієте? Фермер ставить не дуже багато силець, і якщо хтось попадеться, то інші можуть протягти довше. Вони не захотіли слухати розповіді про наші небезпечні пригоди! Хто захоче слухати про чиїсь хоробрі вчинки, коли сам соромиться свого боягузтва? Кому захочеться слухати пряму й чесну мову того, кого ти підло обманюєш? Чи ж треба мені ще говорити далі? Все, що з нами тут сталося, підтверджує мої слова й підходить, як хоботок бджоли до дзвоника наперстянки! Ви кажете, вигнати їх і поселитись самим у тій великій залі? Що ж, поселіться під стелею з кісток, скручених блискучим дротом! Віддайте самі свої голови в обійми смерті!

П’ятий опустився на передні лапи в траву, а Кучма, все ще тягнучи за собою страшну дротину з кілочком, підійшов до нього, хитаючись, і потерся носом об його ніс.

— Я ще живий, П’ятий, — мовив він. — І всі ми поки що при купі. Розгадавши їхню таємницю, ти перегриз більшого кілка, ніж той, що тягнеться за мною! Кажи: що нам тепер робити?

— Що робити? — перепитав П’ятий. — Негайно тікати звідси! Я вже сказав Первоцвітові, що ми йдемо геть.

— А куди? — спитав Кучма.

Відповів йому Ліщина;

— До пагорбів!

На південь від них, за струмком починався пологий схил, по якому брався нагору путівець. Далі виднів гай.

Ліщина рушив у тому напрямку, і його загін, розсипавшись по двоє і по троє, подався за ним.

— А дротина, Кучмо? — спитав Срібний. — Кілочок ще зачепиться за щось і знов затягне її на шиї.

— Зараз вона висить вільно, і я міг би скинути її, коли б не боліла так шия, — сказав Кучма.

— Все-таки спробуй струснути дротину, бо так ти далеко не зайдеш, — порадив Срібний.

— Ліщино, глянь! — раптом гукнув Вероніка. — Якийсь кріль біжить сюди від колонії!

— Тільки один? — перепитав Кучма. — Жаль, що мало! Бери його на себе, Срібний, — я не стану забирати в тебе роботу! Дай йому доброго чосу!

Кролі зупинились, чекаючи, розсипавшись цятками по схилу. Біг той кріль якось дивно, мов наосліп. Ось він налетів на могутній стовбур лопуха, перекинувся й покотився по траві. Тоді підвівся і навмання побіг до них.

— Він не розбирає дороги, — сказав Жостір. — Чи не хворий він білою сліпотою?

— Боронь Фрітху! — вигукнув Ожина. — Може, треба тікати від нього?

— Ні, була б у нього біла сліпота — він не зміг би так швидко бігти, — заперечив Ліщина. — Якась у нього інша біда…

— Це Суниця! — вигукнув Кульбаба.

Суниця проскочив у дірку в живоплоті біля кислиці, роззирнувся довкола й попрямував до Ліщини. Разом із самовладанням він розгубив і свої вишукані манери. Втупившись у Ліщину, він тремтів усім своїм великим тілом. Здавалося, його зламало якесь горе. Принижено схилився він перед кролями. Ліщина, мовчазний і суворий, чекав; поруч нього стояв Срібний.

— Ліщино, це правда, що ви йдете геть? — спитав Суниця.

Ліщина мовчав, а Срібний відрізав:

— А тобі що до того?

— Візьміть мене з собою!

Ніхто не відповів, і Суниця повторив:

— Прошу, візьміть мене!

— Ми не любимо, коли нас обманюють, — знов відповів Срібний. — Краще вертайся до Нільдрогайн. Вона, мабуть, простіше до цього ставиться.

З горла в Суниці вирвався здушений зойк, неначе його боляче вдарили. Він перевів погляд із Срібного на Ліщину, тоді на П’ятого. Тоді жалібно прошепотів:

— Дріт!

Срібний хотів щось сказати, але Ліщина випередив його:

— Бідолаха! Ні слова більше! Ти можеш іти з нами.

За кілька хвилин кролячий загін перебіг через путівець і щез у гаю. Сорока, приваблена якоюсь блискучою річчю, помітною на голому схилі, підлетіла ближче, щоб її роздивитись. Але там лежав тільки перегризений кілочок і покручений шмат дроту.

Над вечір наступного дня мандрівники підійшли до підніжжя Вотершипського пагорба. Вечірнє світло золотою кіркою вкрило траву, тисові кущі й кілька покручених вітром глодових дерев на вершині. Звідти світло мовби розтеклося вниз по схилу, сонне й супокійне. Дзижчали, дзуміли, гули розмаїті комахи, виспівували жовта вівсянка, коноплянка й пташок-зеленяк. Тріпочучи в духмяному повітрі, над пагорбом злітали вгору жайворонки. Внизу лежали поля ще зеленої пшениці, просторі пасовиська, де паслися коні.

Загін Ліщини відпочивав під кущем бруслини. Від учорашнього ранку вони пробігли близько трьох миль. Досі їм добряче таланило: всі кролі, що втекли з колонії-пастки, були собі живі-здорові. Дорогою вони перебрели через два струмки й набралися страху, заблукавши в дрімучому лісі. Ночували в якійсь занедбаній повітці, де на них напали пацюки. Кучма, Срібний і Жостір прикривали відступ кролячого загону, тож усі встигли вискочити з повітки й дали драла. Але пацюки вкусили Жостіра в передню лапу, й рана розболілась, адже пацючі укуси дуже болючі. Добрих півмилі пройшли пасовиськом, де не видно було ані кущика, за яким би сховатись, щомиті сподіваючись нападу, але ніхто не нападав. Високо над ними страшно гули високовольтні дроти, але П’ятий запевнив, що той гул аніскілечки їм не зашкодить, і вони пройшли попід лінією електропередачі. Тепер вони лежали під бруслиною й стомлено принюхувались до цієї незнайомої, дуже відкритої місцевості.

Покинувши колонію-пастку, кролі ще дужче згуртувалися, стали обачніші, кмітливіші, витриваліші. В цьому невеличкому загоні всі навчилися розуміти одне одного, звикли діяти узгоджено. Сварок більше не було. Страшна правда засильцьованої колонії потрясла їх, стала суворим уроком. Усі цінували здібності кожного, розуміючи, що вижити можна лише при чіткій взаємодії. Тоді, стоячи над непритомним Кучмою і гадаючи, що той загинув, кожен з них, як і Ожина, думав, що з ними тепер буде. Коли б не Ліщина, Ожина, Жостір та Чашечка, Кучма й справді загинув би. Та й, зрештою, таке міг витримати лише Кучма — будь-хто інший з них на його місці перестав би бігати. Тепер ніхто більше не сумнівався в силі Кучми, інтуїції П’ятого, розумі Ожини й авторитеті Ліщини.

Найтяжче з усіх доводилось Суниці. Від горя він отупів і став дуже необережний. А ще ж йому було соромно за ту негарну роль, яку він зіграв у колонії. Суниця боявся признатися своїм новим друзям, який він лінивий, зманіжений і звиклий до розкішних харчів. Він не нарікав, одначе, й видно було, що він твердо вирішив терпіти всі злигодні, аби його не прогнали. До того ж він краще за наших кролів знав лісові хащі і в нетрях виявився навіть корисним.

Кучма став не такий деспотичний. Побувавши в сильці, він ослаб і притих. Уперше в своєму житті Кучма відчув, що йому треба бути поміркованішим та обачнішим.

Коли сонце торкнулося хмарного поясу на небокраї, Ліщина вислизнув з-під бруслинового гілля й уважно оглянув нижню частину схилу. Тоді задивився поверх мурашників на оголену вершину, що височіла вгорі. Слідом за ним вилізли П’ятий і Жолудь. Вони заходилися скубти листочки еспарцету, що латками ріс поруч.

— Отже, П’ятий, ти радиш нам видертися на найвищий пагорб і знайти прихисток на його вершині? — спитав він.

— Саме так, Ліщино.

— Але ж це дуже далеко, високо! Я навіть не бачу звідси вершини. Там, певне, голо й холодно!

— А в землі тепло, і грунт легкий, тож ми без труднощів вириємо собі нори, як тільки знайдемо підходяще місце.

— Перш ніж усім гуртом дертися на великий пагорб, треба його обстежити, — сказав Ліщина. — Я піду на розвідку й хутенько повернуся. А ви тим часом відпочиньте, попасіться.

— Сам-один ти не підеш, — твердо мовив П’ятий.

Всі як один, попри втому, виявили палке бажання піти разом із Ліщиною, і ватажок відібрав Кульбабу й Козельця, які виглядали не такими стомленими. Утрьох вони помалу рушили нагору.

• Предыдущая
• 22/87
• Следующая