Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 19

• Предыдущая
• 19/87
• Следующая

— Про мене, то він таки пахне — великим, угодованим кролем, напханим морквою! Ну та гаразд, я проведу тебе до нього.

Коли вони проштовхалися крізь юрбу в протилежний край зали, Ліщина з подивом побачив, що Перстач — усього-на-всього зелений недоросток. У їхній давній колонії такого малюка нізащо не попросили б розповісти історію для всіх. Такий міг розповідати хіба в товаристві не старших за себе.

Погляд у Перстача був дикий і відчайдушний, а його вуха безперестанку сіпались. Ось він почав говорити, помалу неначе забуваючи, де він і хто його слухає, та все повертаючи голову назад, до входу в тунель, ніби прислухаючись до чогось, чутного тільки йому самому.

Але голос його був сповнений дивного, захопливого чару, мов танець вітру й світла на лузі, і всі слухачі перейнялися ритмом його поезії, всі затамували подих.

Видно було, що ця поезія справила глибоке враження на П’ятого. І водночас він виказував якийсь неймовірний жах. От ніби він заразом і приймав кожне поетове слово, і жахався кожного слова. Раз йому навіть перехопило подих, ніби він уперше почув і розпізнав свої власні напівусвідомлені думки. А коли Перстач замовк, П’ятий зробив одчайдушне зусилля, щоб прийти до тями.

Кріль, коли злякається ворога, іноді завмирає на місці — або загіпнотизований, або сподіваючись, що лишиться непоміченим. Але згодом, якщо гіпноз не дуже сильний, настає момент, коли кріль, мовби розірвавши чари, вдається до іншого рятівного засобу — втечі. Щось подібне сталося і з П’ятим. Зненацька він підскочив і, відчайдушно штовхаючись, кинувся до виходу. Місцеві кролі, яких він зачепив, сердито огризались, але він не звертав на те уваги. Та нарешті, не змігши пробитись між двох важких самців, мусив зупинитись. Тут П’ятий забився в істериці, замолотив передніми й задніми лапами, тож Ліщина, йдучи за ним по п’ятах, із великими труднощами відвернув бійку.

— Мій братик теж свого роду поет, — пояснив Ліщина наїженим кролям. — Деякі речі справляють на нього таке сильне враження, що він і сам не завжди знає чому.

Тим часом П’ятий уже обминув їх і пробивався далі до виходу. Ліщина відчував, що не можна лишати його самого. Але, поклавши стільки сил на те, щоб подружити з місцевими кролями, Ліщина був дуже сердитий на П’ятого, який мало не звів нанівець усі його миротворчі зусилля. Тож, проходячи повз Кучму, він шепнув йому:

— Ходімо наставимо його на добрий розум! Чого-чого, а бійки нам не треба.

Ліщині здавалося, що П’ятий заслужив на невеличкий Кучмин прочухан.

Вони наздогнали П’ятого біля виходу з тунелю. Перш ніж хтось із них устиг заговорити до нього, він обернувся й заговорив сам, ніби відповідаючи на запитання:

— І ви це відчули, правда? Ось що тут найгірше! Тут немає омани. Він мовить правду! А якщо він мовить правду, то це не марення божевільного, — чи не це хотіли ви сказати? Я не засуджую тебе, Ліщино. Я сам відчув, що Перстач невідпорно притягує мене до себе, мов одна грозова хмара притягує іншу. Але в останню мить я відскочив від нього. Чому? Хтозна. Просто так вийшло. Певне, якась остання часточка волі, що лишалася в мені, відкинула мене від нього. Я казав, що стеля тієї зали зроблена з кісток? Ні! Непроникний туман безумства вкриває тут усе небо, і нам уже ніколи не ходити при світлі Фрітха. Ох, що буде з нами? Одна й та сама річ може бути водночас і правдою, і безумством, Ліщино!

— Що за бредня? — звернувся спантеличений Ліщина до Кучми.

— Я тільки одне втямив: він говорить про того клаповухого нікчему-поета! — відповів Кучма. — Але він чомусь вважає, що ми маємо якесь відношення до нього й до його божевільної балаканини. Заспокойся, П’ятий! Нині нас хвилює тільки сварка, яку ти затіяв. А для мене цей Перстач — ніякий не перст судьби, а просто бур’ян, та й годі.

П’ятий дивився на них величезними очима, які, мов у мухи, здавалися більшими за його голову.

— Ви так думаєте, — сказав він. — Ви в це вірите. Але кожен із вас по вуха втонув у тому тумані. І де…

Ліщина урвав його, і П’ятий здригнувся.

— Скажу тобі правду, П’ятий: я пішов за тобою, щоб полаяти тебе. Ти поставив під удар все наше майбутнє життя в цій колонії.

— Поставив під удар? — вигукнув П’ятий. — Та вся ця колонія…

— Заспокойся. Я хотів полаяти тебе, але не буду, бо ти й так пережив потрясіння. Але зараз ти негайно спустишся з нами в нору й заснеш. Ходімо! І поки що мовчок!

Життя кролів простіше за наше життя в одному відношенні: за певних обставин вони не соромляться застосувати силу. Не маючи змоги вибирати, П’ятий спустився з Ліщиною і Кучмою в ту нору, де Ліщина, Ожина й Чашечка спали напередодні. Нора була порожня, тож вони полягали й швидко заснули.

Було холодно-холодно, і стеля й справді була з кісток… Ні, стеля була з переплетеного гілля тиса, твердого й холодного, мов лід, а на тому гіллі тьмяно червоніли ягоди.

«Ходімо, Ліщино, — сказав Первоцвіт. — Візьмемо в рот тисові ягоди, віднесем у велику нору й там з’їмо. І твої друзі повинні так робити, якщо хочуть жити по-нашому». — «Ні, ні! — закричав П’ятий. — Ліщино, не треба цього робити!»

Але тут із-під тисового гілля виповз Кучма. У роті в нього було повно ягід.

«Дивись, як я навчився носити! — сказав Кучма. — А я йду від вас, Ліщино! Спитай куди, спитай куди, спитай куди!»

Потім вони десь бігли, не до колонії, а холодними полями, і Кучма все губив і губив червоні ягоди — червоні, мов краплі крові, й тверді, мов скрутні залізного дроту. «Не треба їх їсти, — сказав він. — їх не розкусиш. Це крижані ягоди».

Ліщина прокинувся. Він лежав у норі й тремтів. Чом не зігрівають його тіла сусідів? А де П’ятий? Він сів на задні лапи. Поруч крутився й здригався уві сні Кучма, намагаючись знайти теплий бік товариша, щоб притиснутися до нього, але товариша не було. Виямка в піщаній долівці, де лежав П’ятий, була ще тепла, але сам П’ятий десь подівся.

— П’ятий! — гукнув Ліщина в пітьму, вже знаючи, що відповіді не буде.

Він сильно штовхнув Кучму носом.

• Предыдущая
• 19/87
• Следующая