Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод - Страница 52
- Предыдущая
- 52/52
Енн засміялася — та потім здригнулася.
— Я ніколи не забуду тієї ночі, коли думала, що ти помираєш, Гілберте. Я знала… я розуміла, що кохаю тебе, і думала, що вже надто пізно.
— Але пізно не було, кохана. Енн, це буде нам винагородою за всі муки, правда ж? Давай домовимося все життя присвячувати цей день досконалій красі, із вдячності за той дарунок, що він підніс нам.
— Це день народження нашого щастя, — тихенько проказала Енн. — Я завжди любила цей старий сад Естер Грей, а тепер він буде мені ще дорожчий.
— Та мені доведеться просити тебе довго чекати, — сумно мовив Гілберт. — Я ще три роки вчитимуся на медичному факультеті, але й тоді не буде ані діамантів, ані мармурових палаців.
Енн засміялася.
— Мені не потрібні діаманти й мармурові палаци. Мені потрібен ти. Щодо цього, бачиш, я так само безсоромна, як Філ. Діаманти й палаци, можливо, і прекрасні, та без них лишається більше «простору для уяви». А щодо часу, то це не має значення. Ми будемо щасливі в очікуванні, у роботі одне для одного — і в наших мріях. Вони тепер будуть такі солодкі.
Гілберт пригорнув її й поцілував. А потім вони, короновані король та королева щасливого краю любові, рушили додому в сутінках — стежками, обабіч яких росли найзапашніші квіти, і рідними луками, над якими віяли вітри надій та спогадів.
- Предыдущая
- 52/52
