Драма в учительській - Стельмах Ярослав Михайлович - Страница 3

• Предыдущая
• 3/11
• Следующая

Литвин (весь цей час стояв утупившись у простір. Кричить). Якими людьми? Ви хоч знаєте, що це таке — бути людиною?!

Савелій Григорович. Литвин!

Ніна Семенівна. Жах! Інна Йосипівна. Ну от! Зоя Іванівна. Ну, знаєте!..

Савелій Григорович. Інна Йосипівна чверть віку працює в школі.

Л и т в и н. І кого ж вона виховує — отаких? (Поксиф на Засєку.) Оце людина⁹ З а с є к а. Ти!..

Інна Йосипівна. На жаль, і таких, як ти. Ніна Семенівна. Що він собі дозволяє? Наталія Анатоліївна. Цікаво! Інна Йосипівна. Ігор Засєка — гордість класу. І школи. І такі учні — радість для кожного вчителя. Всебічно розвинутий...

Ніна Семенівна. Тайз кулаками повчати не лізе. Інна Йосипівна. Так. Мистецтвом цікавиться.

Поступово діалог Інни Йосипівни з Литвином загострюється

й межує із зривом кожного з них.

Л и т в и н. Це вже ми знаємо! Інна Йосипівна. Спортсмен. Литвин. Відмінник!

Інна Йосипівна. Так, відмінник! Чи за твоїми поняттями це злочин?

Савелій Григорович (до Інни Йосипівни). Заспокойтеся, заспокойтеся. Перестань, Литвин, блазнювати.

Інна Йосипівна. Я була б щасливою, якби всі учні... Л и т в и н. Я хоч, слава Богу, таким не буду. Інна Йосипівна. Ще б пак! Литвин. Такою сволотою!

Інна Йосипівна здригається й хапає ротом повітря. Всі шоковані. Засєка ступає до Литвина, але його спиняє застережливий жест Савелія Григоровича.

Засєка. Ти!

Зоя Іванівна. Та що ж це?! Ніна Семенівна. Це вже образа всіх нас! Інна Йосипівна. Ну? Коментарі зайві? Савелій Григорович. Ну, знаєш, Литвин, це вже переступає... Справді!

Інна Йосипівна. Хіба я не казала? Мені здасться, вихід тут один.

Савелій Григорович. Ви...

Інна Йосипівна. Вчити, виховувати людину, котра плюс тобі в душу, — це над мої сили.

Литвин. Правильно. Єдиний вихід! Він уже двічі дістав, дістане й втретє. І вчетверте!

Інна Йосипівна (швидко). Що значить «двічі»?

Савелій Григорович. Може, ти все ж поясниш?

Л и т в и н. А от нехай Засєка пояснить. І розповість він красиво. Художньо.

Інна Йосипівна. Ігоре!

Засєка (знічено обводить усіх очима. Неохоче). М-м... Ну, взагалі, не знаю чому, але з Литвином у нас давно вже такі стосунки... Якось вони склалися... Що я йому такого зробив? Десь минулого року, ні, навіть раніше я почав це відчувати. А торік ми всім класом у похід пішли. Із старшою піо- нервожатою й фізкультурником. Ну, Борисом Михайловичем. Мене вночі чергувати поставили. Північ. Я сиджу біля вогнища, вже всі сплять. Тут Короткова з намету виходить.

При цих словах Литвин уважно дивиться на Засєку.

І сідає коло вогнища. Отак — навпроти. Ну, поговорили ми, не пам'ятаю вже про що, а потім я їй кажу: «Хочеш, Короткова, почергувати за мене, а то мені спати хочеться?» Ну, пожартував просто. А вона мені: «Хочу,— каже.— Я все одно заснути не можу». Я й пішов. А тут серед ночі Литвин мене будить: «Що ти,— каже,— спиш? Ти ж черговий». А я йому: «Та пішов ти! Короткова сама напросилась». — «А ти, мордо, радий,— він мені,— що заміну знайшов?» — і вдарив.

Гулеватий. Ударив!

Засєка. Ага.

Савелій Григорович. А ти що ж?

Засєка. Ая його. По морді. Тобто по обличчю. Але тут хлопці прокинулись і... Ну, ми й припинили.

Ніна Семенівна. Оце так історія!

Савелій Григорович. А хто далі чергував?

Засєка. Решту ночі він, Литвин. Його черга була після мене.

Савелій Григорович. А Короткова?

З а с є к а. А Короткова спати пішла. (Посміхається.) Вона ще коло вогнища заснула. А я тут при чому? Вона сама напросилась. Що мені, шкода?

Інна Йосипівна. Та, звісно, ні при чому.

Засєка. Яка різниця, хто там коло того вогнища сидить! І вона заснула. Я ж не винен. Та й що то за варта взагалі. Так, дурниця якась. Ну, а Литвин іще з синцем попоходив.

Інна Йосипівна. Точно! Після походу.

З а с є к а. А що мені лишалося робити?

Інна Йосипівна (до Литвина). Юний джентльмен! Заступився за даму.

Л и т в и н (з притиском). Заступився.

Ніна Семенівна. Терорист якийсь.

Інна Йосипівна. Ромео!

Литвин. Угу. Ромео. А що, за це теж п'ятнадцять діб можна?

Інна Й о с и п і в н а. Та ні, не за це.

Л и т в и н. І на тому спасибі.

Савелій Григорович. (Розповідь Засєки раптом змусила його трохи під іншим кутом поглянути на те, що сталося.) Давайте все ж, товариші, розберемося. Не може такого бути. Я розумію, бувають бійки, і безпричинні напади люті, і ножі підлітки пускають у хід. Але ж ми знаємо Литвина. Справді, вчитися міг би краще, поведінка також... Але я був певен, що він добрий хлопчина.

Інна Йосипівна. Страшенно добрий!

Савелій Григорович. Любить тварин...

Інна Йосипівна. Знаєте, Савелію Григоровичу, любити тварин — це ще не значить любити людей. Я от Азарова читала в «Новом мире»...

Ніна Семенівна. Так-так, я теж.

Інна Йосипівна. То він пише, що найпослідущі злочинці теж люблять котиків-собачок.

Савелій Григорович. Не в цьому справа. Навіть у голові не вкладається: Литвин і ця жорстокість. Причому цілеспрямована. Двічі одного й того ж учня. Тут не все гак просто.

Інна Йосипівна. Не ускладнюйте, Савелію Григоровичу. Звісно, бувають випадки, коли все страшенно заплутано, а тут, по-моєму, все ясно. Та й Литвин... Добре, ще ножа не витягнув.

Наталія Анатоліївна. Скажіть іще: пістолета.

Інна Йосипівна (до Наталії Анатоліївни). Так-так, ви ще педагог молодий і не знаєте, які бувають випадки... Бійки в школах і поза школами, я вже не кажу про під'їзди і всякі там двори. Причому часто пускають у хід і ножі. До речі, за останній час у місті два смертних випадки.

Н а т а л і я А н а т о л і ї в н а. То ви порівнюєте Литвина із отими бандитами?

Інна Йосипівна. Чому бандитами? З точнісінько такими ж учнями. Вдень він собі ходить у школу, а ввечері ножичком бавиться. У Балашова з дев'ятого «б» Савелій Григорович одібрав ніж минулого року? Одібрав. А в Мараховсько- го з десятого? Навіщо вони їм?

Н а т а л і я Анатоліївна. Я пам'ятаю, в дитинстві страшенно хотіла мати пістолет. Не означає ж це, що вони першої-ліпшої миті вгородять той ніж кому-небудь під ребро.

Інна Йосипівна. От саме й означає. Не першої-ліпшої миті, а за певних обставин. Хто-небудь його образить, та він сам іще перед цим чарку перехилить. Ви мовби нічого не знаєте, мовби в рожевих окулярах ходите.

Зоя Іванівна. Справді, Наташ, я тобі дивуюсь. Кругом такс діється. Вони п'ють із сьомого класу.

Н а т а л і я Анатоліївна. П'ють?

Зоя Іванівна. Ну, випивають. Вештаються косяками, зачіпають перехожих, чіпляються до дівчат, зчиняють бійки. Тільки дивом дивуєшся — звідки воно в них. У мого батька нещодавно на вулиці зняли шапку. Йшов об одинадцятій вечора, назустріч двоє. Один, не кажучи й слова, вдарив його кулаком у перенісся, батько впав. Вони підняли шапку й пішли. Не побігли, а пішли. Спокійно. Не кваплячись. Гади! Стару людину. Учасника війни. Двічі поранений... І якийсь малолітній негідник б'є в обличчя. От у таку хвилину і мені хотілось би маги пістолет. (Зводить дух.) Моєму синові десять років. Я сама торік одвела його в секцію боксу і стежу, стежу, щоб не пропускав жодного тренування. І стежитиму. Нехай він краще на трійки вчиться... Я розумію, це дивно звучить, мати — вчителька... Але щоб ніхто не зміг його безкарно і пальцем торкнути. О, я чудово розумію цей стан безсилої люті, коли ти один, а їх декілька. З нахабними пиками, з ідіотськими жартами, з паскудством, певні себе, безстрашні, бо їх багато. Одне на одне рівняється, одне перед одним викаблучується — хто скаже більшу гидоту, хто зачепить дівчину, та не просто так, а щоб її принизити, щоб дружки почули. Ух... (Пристукує кісточками кулака по столу.) Якби я була Генеральним прокурором Радянського Союзу... (Зціплює зуби, мить стоїть так і різко сідає.)

Мовчання.

• Предыдущая
• 3/11
• Следующая