Виклик - Паттерсон Джеймс - Страница 9
- Предыдущая
- 9/56
- Следующая
— Зараз же припиніть! — волаю я, намагаючись розтягнути хлопців. Але сама стаю жертвою своїх миротворчих зусиль і падаю додолу. Мені з ними не впоратися: вони зчепилися всерйоз.
До речі, а де це Джейк? Хвилиночку, де Джейк? Чому його й досі немає — великий знак питання?
Розділ 16
Хутко повернувшись до люка, я не бачу нічого, крім холодної води, яка все прибуває. Я втратила відчуття часу, але Джейк пробув у трюмі ось уже кілька хвилин. Чи надовго йому вистачить повітря в легенях? Бо в нього ж трубка, а не акваланг. Не знаю, що й гадати.
«Ні, не може людина такий тривалий час перебувати під водою, не дихаючи», — промайнуло у моїй голові.
Вихопивши з комірчини біля холодильника швабру, я заходилася гепати її держаком об підлогу камбуза. Цей шум
негайно привернув увагу Ерні та Марка. Вони кидають битись і обертаються поглянути, що то я роблю.
Як там Джейк? Чи привернула я його увагу?
— Щось він там аж надто довго, еге ж? — мовить Керрі непевним голосом з нотками страху. Дякувати Богові, в голові їй прояснилося.
Я мовчки киваю, і ми всі витріщаємося на люк, чекаючи, коли з'явиться Джейк, щоб хапнути ковток свіжого повітря. Тим часом я вперше помічаю, що вага прибулої води починає гальмувати хід яхти. Таке враження, нібито океан поволі засмоктує нас у свої глибини.
Краєчком ока я бачу радіо та пригадую Джейкові слова про аварійний радіоканал. «Ніколи не знаєш наперед, що може трапитися», — сказав він. А я й не хочу знати.
Джейку, де ти? Мерщій виринай! Будь ласка, виринай і зроби ковток свіжого повітря. Благаю тебе!
Раптом у люку завирувала вода. Спочатку звідти показалася рука, потім голова, а потім — і ввесь Джейк.
Він поволі спинається на ноги в камбузі. На ньому маска і трубка. І більше нічого.
— Що сталося? — питаю я його. — І де твій одяг?
— Наразі слугує затичкою в шлангу, — відповідає він.
Я отетеріло мотаю головою.
— Що-що?
— Уся причина в шлангу, що подає забортну воду для охолодження двигуна. Не питай мене, чому він репнув, але саме це й сталося, тож мені довелося скинути з себе все, щоб припинити течу. Щойно ми вичерпаємо воду, я придумаю якусь більш надійну латку.
Це добра новина. Ні, це просто потрясна новина! Однак у мене з голови ніяк не йде одна думка.
— Е-е-е… Джейку…
— Що?
— Ти голий.
Він обдивляється себе.
— Ага, і дійсно голий, — каже він, зніяковіло посміхаючись. — Утім, ти ж лікар і тому все це багато разів бачила раніше, еге ж?
— Я маю на увазі дітей.
— Що тут такого? Я теж не раз таке бачила, — озивається Керрі та вперше за день осміхається.
— Он як? — відказую я і сама не можу втриматися від посмішки. — Якщо так, то чому ж ти стоїш вилупивши очі?
Керрі береться рум'янцем, Ерні та Марк починають кепкувати з неї, а Джейк хапає у мене з рук відро і прикривається.
— На цій оптимістичній ноті я покину вас і піду вдягнуся, — проголошує він.
Розділ 17
Виявляється, не можна просто так узяти і швиденько вичерпати з яхти п'ятсот галонів холодної морської води. Тут треба добряче упріти.
Решту дня і ввесь вечір я, діти та Джейк тільки тим і займалися, що цебро за цебром виливали воду в океан. Ми терпляче чекали, що невдовзі запрацює електронасос у машинному відсіку й полегшить нам роботу, але так і не дочекалися. Джейк припускає, що двигун теж надто мокрий і тому запустити його наразі не вдасться.
Наші тіла ниють з ніг до голови. Ми так потомилися, що коли нарешті вичерпали всю воду, в Ерні, Марка та Керрі тільки й стало сил, що побажати мені на добраніч.
Не маючи сил навіть повечеряти, вони зморено плентаються до своїх ліжок і, мабуть, засинають, заледве встигши торкнутися подушки.
Я б теж заснула, але мені не дає спокою те, що Джейк і досі ішачить у трюмі в машинному відділенні. Треба ж йому змайструвати на дірку в шлангові латку надійнішу, аніж його одіж, я правильно кажу? Сподіваюся, він упорається з цією проблемою.
Нам усім випав жахливий день, але Джейкові дісталося найважче. Йому довелося спочатку рятувати Керрі, а потім яхту. Відтепер він наш герой. І я просто не маю морального права спати, доки він не скінчить ремонт.
Окрім того, тут, на палубі, так хороше! Над головою багато-багато зірок. У небесах урочисто і тихо. Мені пригадуються ті часи в дитинстві, коли я ходила до католицької церкви, і я промовляю кілька подячних молитов.
Потім, затишно закутавшись у довгу ковдру з прорізом для голови, я відхиляюся на м'яку спинку лавиці, встановленої за штурвалом, і починаю розглядати сузір'я за сузір'ям. Оріон, Ліра, Кассіопея. Мої очі натрапляють на Великий Віз, і я не можу стримати посмішки, водночас і радісної, і сумної. «Знаєш, манюню, фактично Великий Віз — це не сузір'я», — багато разів повторював батько, коли мені було вісім чи дев'ять. Він або забував, що вже розказував мені про це, або хотів, щоб я запам'ятала. «Це просто скупчення зірок, або астеризм, — пояснював він, щоразу майже по складах повторюючи останнє слово. — Це означає, що Великий Віз є лише частиною більшого сузір'я».
Мій батько був заповзятим астрономом-аматором, а ще він був охочим та вправним оповідачем. Саме він кожної неділі водив нас до церкви, він, а не матуся, яка працювала медсестрою у відділенні невідкладної допомоги. Літніми ночами я впродовж кількох годин стояла з ним босоніж на холодній росяній траві, і ми по черзі зазирали в телескоп. Одна з ніжок триноги, на якій кріпився телескоп, зламалася в шарнірі, і я пам'ятаю, як татко полагодив її, принісши зі своєї підвальної майстерні широку липку стрічку.
«Усі ми, — вів далі він, — по-своєму схожі на Великий Віз, бо являємо собою частину чогось більшого, аніж ми є самі. Сподіваюся, що колись ти навчишся сприймати себе саме так».
Мабуть, тому він і любив дивитися на зорі. Татко вірив, що там щось є. Якась вища сила. Щось набагато більше за всіх нас. І мені здається, що я сама знову починаю в це вірити.
Я і досі дуже за ним сумую й увесь час пам'ятаю про нього. Коли ж мене питають, чому я стала лікарем-кардіологом і утвердилася в царині, де домінують чоловіки, я завжди даю ту саму відповідь. Вона складається з речення, яке не потребує подальшого пояснення.
Коли мені було шістнадцять, мій татко помер від серцевого нападу.
Розділ 18
— Ось де ти, — каже Джейк голосом чоловіка, який майже повернувся до свого нормального стану.
Я настільки поглинута зоряними небесами та спогадами про батька, що не чула, як він піднявся з трюма. Він стоїть, узявшись за поруччя біля штурвала, і посміхається мені.
— Ну як? — питаю я. — Пощастило полагодити?
— Так, нарешті. Мені вдалося відрізати кінчик паливного шланга і припасувати його в те місце, де лопнув охолоджувальний шланг. Щось схоже на операцію коронарного шунтування.
— Так ти не тільки моряк, а ще й хірург. Я вражена.
— Не поспішай хвалити мене, Кет. Принаймні поки що. Подивимося, чи буде латка триматися.
— А якщо не буде?
— Тоді діємо згідно з планом Б.
— А що це за план?
— Я сподівався, що ти знаєш. Зазвичай ти завжди підстраховуєшся.
— То в операційній. А тут, у реальному світі, — не завжди.
Ми обоє сміємося, а тоді Джейк оминає штурвал і приєднується до мене. В руках він тримає дві склянки та пляшку білого вина. Гарна ідея, до речі.
— Гадаю, нам обом не завадить трохи випити, — каже він. — 3 чисто медичних міркувань.
— Не применшуй значущості моменту, Джейку. Бо потрапиш у книгу рекордів Ґіннеса за найстриманіше висловлювання року.
Джейк сідає на лавку напроти мене і дістає з кишені штопор. Він перевдягся у тепліше вбрання: червоний з вирізом светр та вицвілі джинси з кількома розривами та плямами білої фарби. Схожі джинси можна побачити в мангеттенських бутіках Сохо, де вони продаються за п'ятсот баксів.
- Предыдущая
- 9/56
- Следующая