Виклик - Паттерсон Джеймс - Страница 29

• Предыдущая
• 29/56
• Следующая

Була п'ята двадцять ранку. Оце рано так рано!

Недивно, що Елен виявилася у спортзалі повноправною хазяйкою. Теж добре. Бо ніхто не побачить, як вона навмисне змочить водою «Польська джерельна» свій рушник, футболку й обличчя. І нікому нічого не доведеться пояснювати. Особливо чоловікові, котрого вона збиралася тут зустріти, — своєму шефові.

Елен знала, що Ієн Макінтайр займається фізичними вправами в цьому спортзалі щоранку кожного робочого дня починаючи з п'ятої тридцять. Він був схиблений на здоровому способі життя і до сорока з великим гаком брав участь у виснажливих змаганнях із триборства. Тепер, ставши офіційним членом Американської асоціації пенсіонерів, він трохи вгамувався. І перейшов лише на марафони. Якщо точно, то він бігав їх тричі на рік: у Бостоні, Нью-Йорку та Філадельфії, своєму рідному місті.

Тож зайве говорити, що це був чоловік міцний як криця, саме тому Елен і вдалася до невеличких хитрощів, щоб мати змогу приватно з ним поговорити.

Вдень на державній службі Ієн Макінтайр усе робив у суворій відповідності до уставу та інструкції. Теми робочих розмов з агентами він реєстрував у спеціальному журналі, відомому під назвою «Могила». В часи дражливих та нервуючих конгресових слухань це виявилося досить удалою задумкою.

Був іще один плюс. «Могила» заважала агентам марнувати дорогоцінний час Макінтайра. Вони намагалися бути стислими, бо чим більше різних версій висувати, тим більше в майбутньому могло з'явитися підстав для звинувачень у неефективній роботі. А це могло погано вплинути на результати річної оцінки їхньої праці.

Як і слід було чекати, рівно о п'ятій тридцять Ієн Макінтайр підстрибом зайшов у зал через чоловічу роздягальню. І відразу ж помітив Елен Пірс, яка сходила зі стенда «біжуча доріжка». Він не звик до компанії в таку ранню годину.

— Доброго ранку, Іене, — привіталася Елен, витираючи з лоба піт, створений за допомогою «Польської джерельної».

— Привіт, Елен. Яка несподіванка! Я й не думав, що ти теж займаєшся у цьому залі.

— Зазвичай — ні. Просто вчора увечері в залі нашого будинку прорвало трубу, тому я зрання прийшла сюди.

Макінтайр кивнув, після чого відразу ж гепнувся на мат і почав розминатися та розтягуватися. Намагаючись виглядати природно й тому не поспішаючи, вона виждала якийсь

час, витираючи рушником мокре поруччя стенду. А потім спитала, надавши своєму голосу максимуму невимушеності:

— До речі, а ти не стежиш за отією історією з родиною Пітера Карлайла?

— Це ти про зникнення яхти? Та трохи дивився. Жахливо, еге ж?

— І справді жахливо. Діти, дружина. Ніколи не думала, що колись співчуватиму цьому типові.

Макінтайр знавецьки посміхнувся.

— Я також. Хоча моє співчуття більше стосується його родини.

Елен розкрила рота, наче збираючись щось сказати, але перервалася. Настав момент істини.

— Що ти хотіла сказати? — спитав Макінтайр.

— Та так, нічого, — стенула плечима Елен. — Просто у мене виникло одне відчуття, коли я дивилася оте шоу Мони Елін.

— Щ» за відчуття?

— Досить дивне. Схоже було, що…

Макінтайр перервав її фразу наче сокирою перерубав.

— Негайно ж припини. Я не хочу цього чути.

— Чути що?

— Те, що ти збираєшся сказати.

— Так ти ж навіть не знаєш, про що я, Іене.

— А я і не хочу знати, Елен. Тут не час і не місце.

— Ти можеш мене просто вислухати? — спитала Елен. — Я хотіла сказати про поведінку Карлайла. Вона мені не подобається. Щось тут не так. Даю сто відсотків, що я маю рацію. Карлайл щось знає.

Макінтайр підвівся з мата. Мить — і він уже був лицем до лиця з Елен.

— Слухай-но, — почав він. — Цей тип — хитрун і негідник найвищого ґатунку, і ти пам'ятаєш, як він пошив нас у дурні на суді та зруйнував твою справу. Я знаю, що ти й досі сама несамовита від злості, і я тебе прекрасно розумію.

Але я відмовляюся збагнути — толерувати — одне. Це коли гнів мого агента починає впливати на його здоровий глузд і здатність робити об'єктивні висновки. Оговтуй свою фантазію, тобі ясно? І жіночу інтуїцію також.

Елен отетеріло витріщилася на свого шефа. Фантазія? Жіноча інтуїція? А може, мені слід забути також про свій досвід та здоровий глузд?

— Іще раз питаю: тобі ясно?

Елен нарешті кивнула головою.

Макінтайр обернувся і підійшов до найближчого стенда. Стаючи на нього, він поглянув на Елен.

— До речі, наступного разу, коли ти, щоб зі мною поговорити, прийдеш сюди і навмисне вдаватимеш, буцімто напружено займаєшся спортом, не користуйся мінералкою, прагнучи зробити на футболці плями поту, та ще й такої бездоганної форми. Второпала?

Елен скривилася. От чорт, погоріла! Що ж, операцію «Випадкова зустріч» завершено. Час братися до плану Б.

У Маямі ледь була дев'ята ранку, а температура за стінами бази Берегової охорони вже сягнула вісімдесяти з гаком за Фаренгейтом, і це при високій вологості повітря. Всередині ж бази було не набагато прохолодніше. Основний кондиціонер явно капітулював перед напливом спеки і продукував огидно-теплувате повітря.

Справи йдуть просто прекрасно! Настільки прекрасно, що гірше не буває!

Капітан Татем підняв слухавку і набрав номер. Хоч як він не любив діставати прочуханів та терпіти приниження, саме це на нього зараз і чекало. І причому, по-крупному.

— З'єднайте мене, будь ласка, з Пітером Карлайлом. Це капітан Татем з Берегової охорони.

Минула ще одна ніч, але ні яхти, ні її екіпажу так досі й не знайшли. Влаштувавши цілодобовий пошук та залучивши додаткову кількість гелікоптерів, Татем і його Берегова охорона не отримали ані найменшого результату.

Тепер — і це вже стало правилом — Татем двічі на день телефонував до Нью-Йорка, щоб повідомити новини. Вірніше, брак новин.

— Я ніяк не можу втямити! — гаркнув Карлайл у слухавку, явно гублячи терпець, якого, напевне, лишалось обмаль. — Ви ж сказали, що маєте координати, коли я не помиляюся? Хіба ж ви мені не це казали, капітане Татем? Я навіть записав.

— Так, маємо, але наразі виникли певні сумніви. «Цей виблядок усе занотовує. Щоб подати на нас до суду, чи що?» — подумав капітан.

— А ви хоч карти маєте? Ви впевнені, що правильно їх читаєте?

Татем заплющив очі, щосили намагаючись стриматись і говорити спокійно та розважливо. Правильно читати карти? Він що, гадає, ніби ми користуємося шкільним географічним атласом?

— Містере Карлайл, це одна з наших найбільших пошуково-рятувальних операцій, до яких ми коли-небудь удавалися. Запевняю вас: ми робимо все від нас залежне й докладаємо всіх зусиль.

— Якщо і досі нічого не знайшли, — значить, не всіх! — почулася роздратована відповідь, після якої пролунало гучне «бац!».

Карлайл кинув слухавку, даючи Татему зрозуміти, що більше не бажає з ним розмовляти.

Ну й чорт із тобою!

Такі вибрики не були чимось новим для Татема. Він уже звик до того, що члени родин пропалих мандрівників у різний спосіб висловлювали свою пригніченість, роздратування. Більше того, він прекрасно розумів цих людей. їхня

реакція була цілком природною. Людською. А отже — пробачною.

Але в даному випадку існувала одна незвична деталь, і саме вона дещо дивувала Татема: Карлайл не висловлював своє роздратування йому в обличчя, а робив це по телефону.

Понад сотню разів доводилося капітанові брати участь у порятунку на морі. У переважній більшості випадків рідні та близькі вважали за свій обов'язок особисто прибути на базу, якщо могли собі це дозволити фінансово. Ці люди хотіли бути ближче до подій, відчувати себе їхньою частиною.

Утім, Карлайл поводився інакше. Він волів знати все, що відбувається, але при цьому не виїжджаючи з Мангеттена.

Ясна річ, що його поспішний приїзд до Маямі нічим би не допоміг рятувальній операції. Навпаки, він міг би лишень ускладнити її перебіг. Особливо якщо взяти прискіпливу увагу засобів масової інформації до цієї історії, — а вони накинулися на неї як шакали.

• Предыдущая
• 29/56
• Следующая