Гаррі Поттер і в'язень Азкабану - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 20
- Предыдущая
- 20/103
- Следующая
— Забирайся звідси!
— Роне, перестань! — розгнівалася Герміона.
Рон не поліз би за словом у кишеню, але саме тієї миті заворушився професор Люпин. Усі троє завмерли, але професор просто інакше вмостив голову та й далі собі спав з напівроззявленим ротом.
"Гоґвортський експрес" рухався все далі на північ, і краєвиди за вікном спохмурніли, а небо затягли хмари. По коридору сюди-туди бігали учні. Криволапик тим часом умостився на вільному сидінні, повернувши свою плескату морду до Рона. Його жовті баньки втупилися в заповітну Ронову кишеню.
О першій годині у дверях з'явилася пухкенька відьма з візочком, повним їжі.
— Як гадаєте, може, розбудити і його? — кивнув Рон на професора Люпина. — Здається, йому не завадило б попоїсти.
Герміона обережно підійшла до Люпина.
— Е-е... пане професоре... Даруйте... пане професоре...
Він не ворушився.
— Не журіться, любі, — заспокоїла їх відьма, простягаючи Гаррі цілу гору тістечок з казана. — Як прокинеться і захоче їсти — я буду біля машиніста.
— Сподіваюся, він справді спить? — насторожився Рон, коли відьма зачинила двері. — Тобто... він не помер, ні?..
— Та ні, дихає, — прошепотіла Герміона і взяла в Гаррі тістечко.
Хоч професор Люпин і не був надто привітним сусідом, але його присутність у купе мала свої переваги. Пополудні, коли за вікном почав іти дощ, а пагорби вкрилися мрякою, у коридорі знову почулися кроки, і в дверях виринули троє найненависніших їм осіб: Драко Мелфой та його приятелі — Вінсент Креб і Ґреґорі Ґойл.
Драко Мелфой і Гаррі ворогували ще з першої поїздки до Гоґвортсу. Мелфой, що мав бліде, гостре і хронічно єхидне обличчя, належав до слизеринського гуртожитку. Він, як і Гаррі, був ловцем своєї команди з квідичу. Кремезні й мускулисті Креб і Ґойл виконували роль Мелфоєвих посіпак. Креб, вищий на зріст, стригся під "макітру" і мав товстезну шию. У Ґойла було коротке, жорстке волосся і довгі, мов у горили, руки.
— О, кого я бачу, — як завжди, ліниво протягнув Мелфой, прочиняючи двері купе. — Потік і Візлик.
Креб і Ґойл тупо загиготіли.
— Карочє, Візлик, я чув, що твоєму старому цього літа нарешті привалило трохи бабок, — сказав Мелфой. — Твоя стара на радощах, мабуть, померла, га?
Рон так стрімко зірвався на ноги, що скинув на підлогу Криволапиковий кошик.
Професор Люпин захропів.
— А це хто? — позадкував Мелфой.
— Новий учитель, — сказав Гаррі і теж, про всяк випадок, скочив на ноги. — То що ти там бурмотів, Мелфою?
Мелфой хитро звузив оченята; він був не такий дурний, аби встрягати в бійку на очах у вчителя.
— Пішли! — роздратовано кинув він Кребові з Ґойлом, і вони щезли.
Гаррі й Рон знову посідали. Рон потирав кулаки.
— Цього року я не збираюся терпіти Мелфоя, — сказав він сердито. — Я не жартую. Ще слово про мою родину, і його довбешка... — Він щосили турнув рукою в повітрі.
— Роне, — прошепотіла Герміона, вказуючи на професора Люпина, — обережніше...
Але професор Люпин усе ще спав як убитий.
Дощ не вщухав, а поїзд мчав і мчав на північ. Мерехтлива сіра мряка за вікном поступово темнішала. В коридорах і над багажними полицями спалахнуло світло. Поїзд гуркотів, дощ періщив, вітер завивав, а професор Люпин не прокидався.
— Мабуть, уже під'їжджаємо, — сказав Рон, нахиляючись над професором, щоб зазирнути в темне вікно.
Щойно він це сказав, як поїзд почав гальмувати.
— Класно, — зрадів Рон і, обережно обійшовши професора Люпина, став пильно вдивлятися в темряву. — Я вмираю з голоду, швидше б на бенкет...
— Ми ще не могли приїхати, — глянула на годинник Герміона.
— Чому ж ми тоді зупиняємось?
Поїзд їхав дедалі повільніше. Він уже майже не гуркотів, а вітер з дощем немовби посилилися.
Гаррі, що був найближче до дверей, підвівся і визирнув у коридор. З усіх купе стирчали голови здивованих учнів.
Поїзд різко зупинився. Судячи зі звуків у вагоні, з поличок попадали валізи.
Зненацька згасло світло, і вони занурилися в цілковиту пітьму.
— Що відбувається? — почувся голос Рона.
— Ой! — зойкнула Герміона. — Роне, це моя нога! Гаррі навпомацки дістався до свого сидіння.
— Думаєш, там щось зламалося?
— Не знаю...
Щось зашурхотіло по склу, і наступної миті Гаррі побачив невиразні обриси Рона, що протирав вікно.
— Там щось рухається, — сказав Рон. — Здається, хтось сідає на поїзд...
Зненацька відчинилися двері, і хтось незграбно перечепився через Гарріну ногу.
— Вибачте! Ви не знаєте, що тут діється?.. Ой! Перепрошую...
— Привіт, Невіле, — Гаррі намацав Невілову мантію і допоміг йому підвестися.
— Гаррі? Це ти? Що сталося?
— Не маю зеленого поняття! Сідай біля нас...
Почулося гучне сичання — Невіл ледь не роздушив Криволапика.
— Піду розвідаю в машиніста, що трапилося, — почувся голос Герміони, яка протислася попри Гаррі. Тут двері знову ковзнули, почувся глухий удар і два голосні зойки.
— Хто це?
— А це хто?
— Джіні?
— Герміона?
— Ти чого тут?
— Шукаю Рона...
— Заходь і сідай...
— Тільки не тут! — поспіхом вигукнув Гаррі. — Тут я!
— Ой! — зойкнув Невіл.
— Тихо! — несподівано пролунав хрипкий голос.
Схоже, професор Люпин нарешті прокинувся. Гаррі почув, як у кутку щось заворушилося. Усі змовкли.
Щось м'яко ляснуло, і купе залило мерехтливим світлом. Здавалося, ніби професор Люпин тримає в руці цілу жменю вогню, що осявав його втомлене сіре обличчя. Його очі, однак, були насторожені.
— Залишайтеся на своїх місцях, — хрипко звелів він, а тоді поволі звівся на ноги, тримаючи жменю вогню перед собою.
Та не встиг Люпин дійти до дверей, як вони повільно відчинилися.
Освітлена мерехтливим вогнем у Люпиновій руці, в проході зупинилася височенна, аж до стелі, постать, закутана в плащ. Обличчя прибульця ховалося під каптуром. Гаррі опустив очі, і йому похололо в грудях. З-під плаща стирчала рука — лискуча, сіра, вкрита слизом і струпами, немов рука покійника, що зогнив у воді... Рука з'явилася тільки на мить. Істота в плащі неначе відчула погляд Гаррі, бо рука рвучко зникла у складках чорної тканини.
І тут істота під каптуром повільно, хрипучо й протяжно вдихнула, ніби намагалася засмоктати в себе не тільки довколишнє повітря, а й усіх присутніх.
- Предыдущая
- 20/103
- Следующая
