Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/89
• Следующая

Публіка знов загомоніла, потім стихла й заворушилась, розходячись на всі боки. Оркестр загримів і заглушив шум та гам народу. Молода група, знать, впізнала інституток, бо потяглась за ними слідком і забігала й переймала їх.

Інститутки добре бачили того реготуна, котрий кричав "браво" просто їм в лице, як вони втікали й стрибали по лавках, але чорні кучері знов десь зникли, і їх не стало видко.

Просто проти Шато на темному зоряному небі чорнів інститут, підіймаючись на горі, наче темні стіни твердині.

- Чи бачиш, Ольго, наш інститут? - спитала Катерина.

Задумана Ольга підвела голову й глянула на інститут, чорний та темний, з темними рядками вікон, темніший од самої ночі.

- Які ми щасливі, що не виглядаємо з тієї тюрми, а вже вольно тут гуляємо, як усі люди! - сказала Катерина, і справді повна щастям волі між вольними людьми. - Подумай собі, Ольго, якби ми оце сиділи за тими чорними вікнами й темними стінами!

Ольга підвела голову й справді подумала за те, але та думка обвіяла її тахим холодом, неначе на неї повіяв вітер з півночі. Натомість її всю освітила й обігріла чудова мрія про молодого чорнявого хлопця з темними очима, з свіжими малиновими устами.

"І хто він? І якого він роду? І хто його батько-мати? - такі думки вертілись в молодій голові. - Чи побачу його коли, чи познайомлюсь? Чи любить він мене, як я його?" Так думала Ольга, йдучи попід густими липами, втягуючи в себе пахощі квіток, що росли в клумбах гірляндами.

Тихісінький західний вітрець, пахощі лісу й ночі, світ од зірок, і веселі музики, і веселі люди навкруги - все те ворушило мрії в молодій фантазії, будило щастя першої любові в молодому серці. Ольга вже дала в думці романтичне ймення незнайомому, в думці уявляла його сином багатого князя, уявляла його розумним і значним, веселим і щасливим. Вона вже не слухала Катерини, забула вже інститут, його темні стіни й темні вікна, забула на цей раз Турман і маркізу та все ніби бачила ті кучері, ті очі, ясні, як зорі, той носик, тонкий і рівний, неначе виточений.

Дзвоник задзвонив до літнього театру, що стояв у Шато під горою. Дашковичка й Воздвиженська зайняли для молодих дочок ложу. Молоді панни були веселі, оглядали ввесь театр. Вже піднялась завіса, вже почали грать на сцені водевіль. Але Ользі було байдуже про сцену; її очі блукали по ложах, по партері, та все по перших рядках. Їй здавалось, що він повинен сидіть в найдорожчій ложі або в першому рядку крісел в партері, але його там не було. Врешті, вона ледве змогла задерти голову, щоб подивиться на галерею й райок. На тій високості вона зараз впізнала цілий довгелецький рядок веселих студентських голів. Між ними був веселий студент з широким ротом і здоровими зубами, а коло його сидів попліч знайомий красунь. Ольга не йняла віри очам, щоб її мрія, її ідеал сидів так високо в театрі! Вона хотіла б на цей раз помилиться, та серце їй підказало, що вона не помилилась. Ще раз вона насмілилась задерти голову, аж шия в неї защеміла, і, ой лишенько! її ідеал кусав горіхи малиновими устами перед усім театром! Вона виразно бачила, як веселий студент насипав йому в жменю горіхів! Ольга почувала, що її ідеал трохи стемнів, як темніє скло, коли на його впаде мокра пара. Вона насупила брови й тихо промовила: пхе!

Завіса падала й знов підіймалась. Один актор грав дуже погано, так що в партері почали сміятись. Галерея почала свистать, шипіти і так здорово тупотіла ногами, що Ользі й Катерині стало трохи страшно. Настукавшись досхочу, в галереї почали сміяться й кричать: паскудно! невірно! Деякі голоси кричали: браво! біс! браво! Ольга підвела очі вгору й побачила, що крик, свистіння й тупотіння лилося-таки з того краю, де сиділа валка молодих студентів, де сидів красунь!

- Пхе! - промовила Катерина.

- Пхе! який сором! - сказала Ольга.

- І сорому нема їм! - голосно промовила Степанида, гордо одвертаючи очі.

- Вони театр завалять і нас повбивають! - голосно обізвалась Марта.

Одначе ж усі вони вийшли з театру живі й здорові. Наостанку в Шато почали запалювать фейерверки й світить бенгальськими вогнями. Вся долина з публікою, горами, лісом і купами людей на горах блищала то червоним, пекельним огнем, то синім, то сніго-білим. Вогні запалювали зумисне на пригорку за купами дубів і лип, котрі світились наскрізь, неначе були вирізані з тонкого паперу або були вилиті з прозорого скла. Купи людей зверху здавались групами духів на високих хмарах, помальованих усякими фарбами. Картина була невимовне ефектна й чаруюча, неначе взята з арабських казок "Тисячі й одної ночі". [64] Обидві панни стояли близько од того місця, де схоплювались огні, і коло самісінького вогню побачили знов ту саму купу веселих студентів. Ольга знов упізнала між ними свій ідеал, облитий чудовим світом, і не зводила з його очей. Вже вона дивилась не на дерево, не на гори, а на тому виду ловила цікавим оком усі сутінки фантастичного сяйва.

Вже пізно почали розходиться люди. Молоді панни вернулись додому такі щасливі, такі веселі, якими ніколи не зазнали себе в інституті!

Старі батьки ждали їх і не лягали спати. Дашкович почав розпитувать в Ольги про інститут, про науки, а вона все розказувала йому за Шато, театр та бенгальські вогні.

- Що ж тобі казала начальниця на прощання? - питав батько в Ольги.

- Не пам'ятаю, тату! - одказала Ольга.

- Чи дуже плакала ти, як прощалась з подругами, з класними дамами? - питав цікавий батько.

- Не пам'ятаю, тату! - промовила Ольга, а думка її все вертілася коло Шато й чорних кучерів.

- Чи весело ж гуляла сьогодні? - спитав батько.

- Ой, так весело, що я й зроду так не гуляла! Коли б ви, тату, побачили, якими вогнями горіли гори, ліс! Які були фейерверки, які були музики, якого багато було людей в Шато! Мабуть, увесь Київ зійшовся слухать тірольців! Якого я бачила...

Ольжина мрія про її чорнобривий ідеал трохи не вислизнула словами з язичка. Вона ледве схаменулась і почервоніла. І потім довго вона розказувала разом з матір'ю, як їм було весело, як німець пускав шар, як той шар трохи не спалив їх, падаючи на голови. Всі випадки з початку того дня; прощання з інститутом, і сльози, і подруги, і маркіза - все те одійшло в минувшість на кілька років, бо його заглушили музики, теагр, залили бенгальські вогні: бо його потопили на дно моря мрії про чорні кучері, чорні високі брови й малинові уста. Ольга спала й бачила все те в сні. Їй снилось, неначе вона все гуляла й бавилась, доки світ нового дня не розігнав її мрій.

Того ж таки дня Степанида Сидорівна, порадившись з Дашковичем, задумала зробить в себе вечоринку, щоб по-знайомигь свою дочку з кружком своїх ближчих знайомих. Їй хотілось і дочку людям показати, і дочці людей показать. Дашкович запрохував гостей, а Степанида Сидорівна розпочала пекти й варить усяку їжу на вечерю. Під впливом вчорашнього веселого вечора, під впливом молодих надій серця Ользі здавалося, що той вечір буде якийсь не простий, буде такий веселий, яким його малювала її фантазія. Їй здалося, що на вечоринці повинно буть багато гостей, та все молодих і гарних; їй чогось здавалось, що доконче буде й той гарний студент, котрого вона вчора нагляділа в Царському садку. Зоставшись сама в кімнаті, вона частенько заглядала в дзеркало і трохи засмутилась, що її лице зблякло од не зовсім спокійної ночі. Ольга двічі бігала до Катерини, щоб порадиться за убрання. Вони вдвох пробували перед дзеркалом, як би краще й модніше зачесать голову. А незручні в тому руки погано служили їм обом. Довго й довго вони морочились і скінчили на тому, щоб розпустить коси локонами по плечах.

Настав вечір. До Дашковича почали збираться гості. То були професори, та все не дуже молоді, та все з блідими, засидженими видами. З ними поприходили їх жінки й дочки. Ольга й Катерина привітались до вченого кружка й почали слухать розмову. Розмова та, дуже суха або дуже вчена для молодих дівчат, не зачепила їх цікавості. Вони слухали, слухали й трохи не поснули, пригадуючи собі інститутські лекції. Перейшли вони до дамського стола, але й жіноча розмова була не цікавіша для їх. Жінки судили якихсь незнайомих для їх людей і розмовляли про хазяйську справу. Ольга й Катерина почали дуже нудиться та все сподівались, що далі буде щось цікавіше й інтересніше. Вони ходили по залі, побравшись попід руки, і їм здавалось, що от-от одчиняться двері і сюди ввійдуть молоді й гарні паничі, тудою ввіллються згуки якоїсь чудової музики, що там заблищать ті чудові очі й високі брови, котрі вони недавно бачили. А двері не одчинялись: тудою й не думало влітать те щастя, та радість, котрої так бажали їх молоді душі.

• Предыдущая
• 31/89
• Следующая