Выбери любимый жанр

Семен Палій герой українського народа - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 2


Изменить размер шрифта:

2

От і відпра­вився Палій в За­по­рожську Січ, у слав­не братст­во ко­зацьке і тут швид­ко всла­вився, та став навіть ко­шо­вим ота­ма­ном над усіма ко­за­ка­ми. Ко­зацт­во йо­го ша­ну­ва­ло а нарід, за­чув­ши про йо­го ге­рой­ські под­ви­ги, став ува­жа­ти йо­го «ха­рак­тер­ни­ком». Так ішли вісти, що Палія ніхто не мо­же побіди­ти, ані взя­ти в по­лон, а ку­ля йо­го не бе­реться. Та й не дур­но так бу­ло, бо він прецінь «ангельським чи­ном во­ював». Та-ж він шаб­лю­ку дістав від са­мо­го ан­ге­ла; а бу­ла вона та­ка тяж­ка, що як який ко­зак про­ви­ниться, то ота­ман Палій за ка­ру зас­та­вить йо­го лиш нес­ти шаб­лю­ку, а вже й стог­не під тя­жіс­тю бідня­ка, а ко­за­ки над ним лиш сміються.

Але й руш­ни­ця Палієва, се не бу­ла зви­чай­на собі стрільба. Роз­ка­зу­ють, що ко­ли Се­мен спа­лив чор­та, прис­ту­пив до нього ста­рез­ний дід, білий як сніг, та й ка­же: «На тобі сю руш­ни­цю за те, щось убив са­та­ну, тілько ша­нуй її, бу­деш ти, ка­же ве­ли­кий ли­цар і побіжда­ти мені неп­ри­яте­ля; бу­деш ти, ка­же, міня­тися як місяць: місяць зос­таріється, зос­тарієшся і ти; зійде мо­ло­дим, бу­деш мо­ло­дим і ти: вер­тай си­ну на Січ». Ска­зав се дід і Бог зна де дівся, бо не простий чо­ловік він був а свя­тий Апос­тол. І став Се­мен во­юва­ти сею руш­ни­цею, і що на­ве­де нею на ряд во­рогів, то во­ни як по­ло­ва сип­ляться.

Певна річ, що в усіх тих роз­ка­зах на­род­них не­ма ба­га­то прав­ди: але то не раз так бу­ло за дав­ніх ко­зацьких часів, що нарід з уст до уст роз­ка­зу­вав собі всілякі подібні ди­ва про не ­од­но­го ко­за­ка-за­по­рож­ця, який у га­ря­чих бор­бах всла­вився ша­ле­ною відва­гою, пе­кельною си­лою та ди­ким зав­зяттям. Такі ко­за­ки-ли­царі зва­лися ха­рак­тер­ни­ка­ми. До ря­ду тих на­род­них ге­роїв до­був собі швид­ко прис­туп і С. Палій.

На За­по­ро­жжі не за­жив Палій дов­го. З ва­та­гою сміли­вих лю­дей іде він з Січи в пра­вобічну Ук­раїну, що, як ми вже роз­ка­зу­ва­ли че­рез без­нас­танні війни май­же зовсім бу­ла опустіла - і тут по­чи­нає скли­ка­ти лю­дей у ко­за­ки, за­ду­мує зас­ну­ва­ти но­ву ук­раїнську дер­жа­ву та роз­ши­риш її з ча­сом на всю Ук­раїну. Во­ля, бра­терст­во і рівність ма­ли бу­ти підва­ли­на­ми но­вої дер­жа­ви: дав­ній ко­зацький лад мав ста­ну­ти в місце пансько-шля­хотсько­го; ко­зацька ра­да ма­ла зас­ту­пи­ти польську уп­ра­ву.

«Братерська на­ша во­ля без хло­па і без па­на» мала віджи­ти знов, як про се ка­же Шев­чен­ко в по­емі «Чер­нець», де як раз співається про Палія.

От і ста­ли до Палія нап­ли­ва­ти цілі гро­ма­ди на­ро­ду, що терпів пан­щи­ну, чи по мос­ковськім боці, чи у Польщі. Осе­ред­ком на­род­но­го ру­ху став Хвастів, і звідти за­пус­ка­лися ва­та­ги на всі сто­ро­ни, та ви­га­ня­ли шлях­ту, жидів та ка­то­лицьких ксьондзів. Палій ла­го­див за­гальне повс­тання про­ти Польщі. І дійсно року 1701 в купі з гетьма­ном Са­му­сем за­па­лив на­род­ний рух на Во­лині й Поділю. Ко­за­ки за­во­лоділи Бер­ди­че­вом і за­подіяли там різню. Відтак зай­ми­ли Білу Церков. Па­ни й жи­ди утіка­ли гро­ма­да­ми, хто вза­галі встиг життя до­бу­тися. А тим­ча­сом що­раз більше на­ро­ду збіга­лося до Палія і повс­тання ши­ри­лося сильно.

Рух став не­без­печ­ний для Польщі. Але, що во­на бу­ла са­ма без­сильна і над­то за­йня­та іншою війною, тож звер­та­лася більше разів до мос­ковсько­го ца­ря Пет­ра, аби поміг при­бор­ка­ти Ук­раїнців.

І ба­чи­мо тут наг­ляд­ний примір істо­рич­ний, що сот­ки разів пов­то­рявся в нашій ми­нув­шині, та й нині не труд­но йо­го не ­раз до­ба­чи­ти. Польща й Моск­ва, два тяжкі неп­ри­ятелі з зовсім су­пе­реч­ни­ми інте­ре­са­ми, по­да­ють собі спільно ру­ку, ко­ли йде о здав­ленні грізно­го сусіда, українського ве­ли­ка­на.

Приступив тут ще до ро­бо­ти про­ти Палія гетьман лівобе­реж­ної (мос­ковської) Ук­раїни, Ма­зе­па. Він бо­явся, що як Палій роз­во­ру­шить нарід до повс­та­ння не лиш по правім, але й по лівім боці Дніпра, то го­тов нарід йо­го са­мо­го ски­ну­ти з гетьманст­ва, а виб­ра­ти гетьма­ном Палія. Бо тре­ба зна­ти, що нарід не лю­бив Ма­зе­пу за йо­го шля­хотсько-арис­ток­ра­тичні пог­ля­ди. От і Ма­зе­па по­чи­нає об­мов­ля­ти Палія пе­ред ца­рем, а в кінці підсту­пом зло­вив йо­го і віддав ца­ре­ві в ру­ки.

Увесь біль і уся лють на­ро­да звер­ну­лася про­ти Ма­зе­пи за те, що він підступ­ним спо­со­бом відоб­рав на­ро­до­ві йо­го лю­бим­ця, ге­рой­сько­го про­во­ди­ра та щи­ро­го де­мок­ра­та на­ро­до­люб­ця. Ба­га­то на­род­них пісень пре­гар­но оспівує ту хви­лю ареш­то­ва­ня Палієво­го і в них Ма­зе­па про­зи­ва­ний «прок­ля­тим псом» та подібни­ми сло­ва­ми. Ось од­на пісня:

«0й із-під річки та із-під Ли­ма­ну та вітер повіває.
Там Ма­зе­па Палія Се­ме­на на охо­ту взи­ває:
0й при­будь, при­будь. Палію Се­ме­не на охо­ту до ме­не.
Ой не бу­де, Палію Се­ме­не тобі крив­ди від ме­не».

От так Палій не пе­ре­дчу­ва­ючи нічо­го ли­хо­го, при­був до Ма­зе­пи. Гетьман йо­го прий­має та на­по­ває. Аж тут:

«0й, як крик­нув прок­ля­тий Ма­зе­па та на свої ула­ни:
«Возьміть, возьміть Палія Се­ме­на та збий­те в кай­да­ни!»
Ой зби­ли Палія Се­ме­на, та вки­ну­ли в тем­ни­цю.
Сам поїхав прок­ля­тий Ма­зе­па аж до ца­ря на сто­ли­цю.
«0й чо­лом, чо­лом, най­яснійший ца­рю, пре­ве­ли­кая си­ло,
Хо­че Палій на те­бе ру­ку підня­ти а Моск­ву в пень спа­ли­ти.»

То оче­вид­но бу­ла брех­ня, а Ма­зе­па ви­ду­мав її лиш на те, що­би об­мо­ви­ти Палія пе­ред ца­рем і поз­бу­тися йо­го. То­му й пи­тається ца­ря:

«Дозволяю ся най­ясніший ца­рю йо­му з пле­чей го­ло­ву зня­ти». «Не ве­лю-ж я йо­му з пле­чей го­ло­ву зня­ти, ве­лю в Сибір ізос­ла­ти».

От так зас­ла­но улюб­ле­но­го на­род­но­го про­во­ди­ра в да­ле­ку Сибір аж над ріку Єни­сей, там де темні бо­ри, вічні сніги, де жи­вої лю­ди­ни на лік не най­деш. І про­му­чився там Се­мен Палій за своє на­ро­до­любст­во цілих пять років. До­пер­ва ко­ли Ма­зе­па, відсту­пив­ши від ца­ря, став в купі зі Шве­да­ми Моск­ву во­юва­ти, за­га­дав цар відкли­ка­ти Палія, що­би тим приєдна­ти собі ук­раїнський нарід та й прид­ба­ти са­мо­го Палія до по­мо­чі про­ти неп­ри­яте­ля.

От і явився до ца­ря Се­мен та­кий ста­рий та об­рос­лий, бо­ро­да по по­яс, а ізму­че­ний в ка­торзі - Бо­же! Цар з ним поз­до­ров­кавсь, тай став про­си­ти про­ще­ня. Ка­же: «Прос­ти ме­не, Палію! Я те­бе оби­див». - «Бог те­бе, ца­рю прос­тить, а я про­щаю».

«Ну Палію Се­ме­не», ка­же цар, «чо­го ти те­пер від ме­не хо­чеш? Чи ве­ли­ко­го панст­ва, чи зо­ло­та, чи що?» А він ка­же: «Що-ж, ца­рю? Я бу­ду про­си­ти - од­ну річ по­да­руй мені!» - Що та­ке? Ка­жи!» - «Не плюндруй, ка­же, Ук­раїни». «Ну, ка­же цар, для те­бе да­рую!»

Але цар, як зви­чай­но, не дот­ри­мав сло­ва. Вправді по війні Палій виб­рався у Хвастів, кінча­ти роз­по­ча­те діло, але швид­ко він по­ба­чив, що цар по­тай­ки ла­диться відсту­пи­ти пра­во­бе­реж­ну Ук­раїну раз на все Польщі. Суп­ро­ти то­го Палій став по­ро­зуміва­тися з Ту­реч­чи­ною, але й тут не ве­лося і се­ред гірких роз­ча­ру­вань за­ду­мав ста­рець «ли­хом не­до­битий» пе­ре­бу­ти послідні хвилі жи­тя в Ме­жи­горськім мо­нас­ти­рі ко­ло Києва.

Се бу­ло зви­чаєм у За­по­рожців, що не ­один ли­цар, всла­вив­шися у ге­рой­ських бор­бах з тур­ка­ми-бісур­ме­на­ми та з шля­хотською Польщею, всту­пав на старі літа у мо­нас­тир спа­са­ти ду­шу. Ме­жи­горський мо­нас­тир пов­ний був та­ких ко­заків-ченців. Та­кий си­вий ко­зар­лю­га, про­ща­ючись зі світом, про­щався та­кож зі слав­ним Січо­вим то­ва­рист­вом, бен­ке­ту­вав у посліднє з брат­чи­ка­ми-ко­за­ка­ми, та во­ни йо­го від так відво­зи­ли під бра­му мо­нас­ти­ря.

2
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело