Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/72
• Следующая

Хоцінський знав, що сім до­чок сиділо на шиї в о. Хве­до­ра і бо­гос­ло­ви вже навіть об­ми­на­ли стар­ших до­чок.

- Про ме­не, - од­повів о. Хве­дор. - Але ж тре­ба пе­редніше жінки й доч­ки спи­та­ти. Ко­ли в їх зго­да, то про ме­не хоч і пок­ло­ни би­ти. В ме­не до­чок - хоч на про­даж!

- Та мо­лоді вже дав­но зго­ди­лись! - про­мо­вив Хоцінський, - я вже за те доб­ре знаю.

- Піду по­рад­жусь із своєю ста­рою, - пот­ри­вай­те трош­ки, будьте лас­каві, - ска­зав о. Хве­дор і вий­шов до дру­гої ха­ти.

- І не го­во­ри! - про­мов­ля­ла сти­ха ма­туш­ка в третій хаті, - не дам я своєї доч­ки за світсько­го! Підождім тро­хи, мо­же, хто на­вер­неться, мо­же, ще хтось тра­питься.

- Нічого нам бо­гос­ловів жда­ти! Во­ни сва­та­ються, де сот­ня­ми пах­не. А які наші дос­тат­ки, який наш засіб, про те зна­ють усі. Хіба ж ма­ло бо­гос­ловів пе­ре­бу­ло в нас. А чи спи­тав хоч один? Не од­да­мо доч­ки за Се­ре­динсько­го, то да­мо за дя­ка. А по-моєму, луч­че йти за пан­ка, ніж за дя­ка. Все-та­ки бу­де Га­ня пані, а не дя­чи­ха.

- Боже ж мій! Але ж во­на бу­де не ду­хов­на! Наш рід спо­конвіку увесь ду­хов­ний, од­на Га­ня на­ша одрізниться. Та ще якої він віри?

Очі од­ра­зу зай­шли сльозою в ма­туш­ки.

- Про віру - хто йо­го знає! Він, здається, і на­шим і ва­шим, і до костьола і до церк­ви. Да­вай­мо до­чок, по­ки же­ни­хи трап­ля­ються, бо потім і та­ких не ста­не.

- Як хоч Га­ня са­ма ка­же, що їй не йти за бо­гос­ло­ва. А мені жаль. Пер­шу ди­ти­ну ви­даємо, та й то бог зна як, - за яко­гось ляш­ка чи не­довірка.

Матушка за­ли­лась слізьми і не змог­ла далі сло­ва про­мо­ви­ти.

- Будуть лю­ди наріка­ти на нас, - про­мо­ви­ла далі ма­ти, вти­ра­ючи сльози хус­точ­кою. - Бу­де Га­ня не­щас­ли­ва, - ска­жуть, що ми вто­пи­ли свою ди­ти­ну. Ко­ли б же він був хоч доб­рий! а то хто йо­го знає, що во­но за лю­ди­на. Я - ма­ти своїй дочці. Чує моє сер­це щось не­доб­ре. Чи щас­ли­ва ж бу­де во­на з ним, з чу­жим ро­дом?

- А хто ж йо­го вга­дає? Як­би пак знат­тя, що ко­лись бу­де! Прав­да, і пан­ки бу­ва­ють добрі лю­ди, а він та­ки не цу­рається нас і на­шої церк­ви. Бо­же їх бла­гос­ло­ви! Між ни­ми є лю­бов; а де лю­бов, там і щас­тя. А хіба ж ми не бу­ли щас­ливі, хоч бу­ли обоє вбогі?

Цими сло­ва­ми ма­туш­ка тро­хи вга­му­ва­лась і зас­по­коїлась. А о. Хве­дор пішов сповісти­ти па­на Хоцінсько­го, що од ста­рих жад­ної при­ти­чи­ни не­має.

Як гор­ли­ця за дітка­ми літнім ве­чо­ром в лузі жалібно вур­ко­че, - так рідна ма­ти пе­ред за­ру­чи­на­ми за доч­кою мо­ло­дою пла­че та су­мує.

- Йди, доч­ко, ко­ли твоя доб­ра во­ля! не си­луємо те­бе. Ко­ли бу­деш щас­ли­ва, дя­куй своїй долі. А як бу­деш сльози ли­ти, ввесь свій вік ту­жи­ти, не нарікай на ме­не, не нарікай на батька. Чи я ж не ма­ти своїй ди­тині? Чи я ж не ба­жаю, гос­по­да не бла­гаю ра­но й вечір, щоб мої діти бу­ли щас­ливі, хоч і не ба­гаті? Чи я б те­бе, моя до­ню, не озо­ло­ти­ла? Чи я б те­бе не од­да­ла за бо­гос­ло­ва, як­би си­ла моя, як­би во­ля моя!

- І те­пер я за то­бою пла­чу, - про­мов­ля­ла ма­ти, об­няв­ши Га­ню, - і те­пер бо­юся да­ти те­бе в чужі, не­без­печні ру­ки! Луч­че б я те­бе під шум пус­ти­ла, ніж ма­ла отак ви­да­ва­ти! Бу­деш, Га­ню, без­та­лан­на, - не кля­ни, сер­це, своєї ма­тері!

Як зо­зу­ля в зе­ленім лузі ве­де пе­ред між га­лоч­ка­ми, - так мо­ло­да зго­во­ре­на ви­хо­дить на за­ру­чи­ни з мо­ло­ди­ми сест­ри­ця­ми.

Обсіли сест­ри, як га­лоч­ки, навк­ру­ги всю світли­цю. Зацвіла світли­ця о. Хве­до­ра діво­чи­ми лич­ка­ми та все чор­ни­ми очи­ма та чор­ни­ми бро­ва­ми, як горідчик цвіте на­весні. Са­ма Га­ня, пов­на й здо­ро­ва, бу­ла схо­жа на рос­ли­ну, що ви­рос­ла на добрій вогкій землі, по­ли­ва­на до­щем, завсігди освіче­на сон­цем.

Молода, ка­жуть, все бу­ває гар­на; гар­ний пуп'янок між зе­ле­ним лис­том, але кра­ща квітка, як роз­гор­не свій увесь розкішний лист й роз­пус­тить навк­ру­ги се­бе па­хощі.

Ганя сиділа ко­ло мо­ло­до­го в повній дівочій красі, як маківка раннім ран­ком, що тієї ж ночі роз­ви­ла­ся з пуп'янка. З її ли­ця ще не спли­ли ті рум'янці, що вис­ту­пи­ли при однім слові хлоп­ця-чор­ноб­рив­ця: «Чи бу­деш ти, ми­ла, навіки моєю?»

Мати сіла про­ти своєї доч­ки і очей з неї не зво­ди­ла.

- Брови твої, сер­це до­ню, бро­ви чорні! ко­му ж ви дос­таєтесь? чи дру­гові, чи во­ро­гові? чи долі, чи не­долі? Не по­чорнієте ви в роз­коші, - ко­ли б же ви ра­но не зли­ня­ли в нужді?

Взяв жаль сер­це ма­тері.

Пан Хоцінський блис­котів сіри­ми ви­ряч­ку­ва­ти­ми очи­ма на мо­ло­ду, на мо­ло­дих її сес­тер, як той вовк, що залізе до ове­чок у ко­ша­ру. А Се­ре­динський сидів по­руч із мо­ло­дою гар­ний, мо­ло­денький, на­че той місяць на підповні. З-за сто­ла виг­ля­да­ли йо­го очі тихі, густі ку­чері. Йо­го ра­де ли­це пов­сяк­час світи­лось і бли­ща­ло ве­селістю, мов у хлоп­чи­ка, тоді як йо­го або пох­ва­лять, або по го­ловці пог­ла­дять, або да­дуть ду­же доб­ро­го гос­тин­ця.

Один о. Мой­сей сидів пох­ню­пив­шись. Не­ве­се­ла дум­ка ле­жа­ла в йо­го на серці! «От мені ніко­ли не до­ве­деться ви­да­ва­ти до­чок заміж, же­ни­ти синів?» бу­ла в йо­го та­ка дум­ка. Пог­ля­дав він лас­ка­ви­ми очи­ма на мо­ло­ду, теп­лим пог­ля­дом на чу­жих здо­ро­вих гар­неньких дівча­ток, а йо­го сер­це за­ни­ло якось. В йо­му про­ки­да­лись батьківські по­чу­ван­ня, за­во­ру­ши­лась пот­ре­ба лю­бові до дітей, нев­га­мон­на пот­ре­ба щас­тя ве­ли­ко­го, хоч і нес­покійно­го та бо­ля­чо­го, - ма­ти й го­ду­ва­ти дітей, тіши­тись і піклу­ва­тись ни­ми, а потім ви­да­ва­ти їх заміж або же­ни­ти. І заздрісне йо­му ста­ло чу­жо­му щас­тю, навіть чу­жо­му кло­по­тові.

Всі сиділи і більше дум­кою ду­ма­ли, ніж го­во­ри­ли. Бу­ває час, де потрібніше крас­но­мов­не мов­чан­ня, ніж говірке сло­во. О. Хве­дор, по своїй удачі, був не­зу­гар­ний на­ла­ди­ти мо­ву на тон ду­же по­важ­ний, не жар­тов­ли­вий і теж мов­чав.

Коли це з дру­гої кімна­ти од­чи­ни­лись двері. У світли­цю всту­пи­ла ста­ра ба­бу­ся, одяг­не­на че­пур­ненько в білу со­роч­ку, в чор­ну спідни­цю з чер­во­ни­ми квіточ­ка­ми і зав'яза­на чор­ною хуст­кою. Поцілу­вав­ши о. Мой­сея в ру­ку, во­на хотіла при­ло­жи­тись і до ру­ки Хоцінсько­го. Він не дав ру­ки, бо при лю­дях па­ни й пан­ки не да­ють ру­ки цілу­ва­ти. Ба­бу­ся при­нес­ла в ру­ках ки­лим і по­ча­ла роз­гор­ту­ва­ти в кут­ку пе­ред об­ра­за­ми. Всі вста­ли. В мо­ло­дих за­па­ли­лись що­ки. Ма­ти не вдер­жа­ла сліз, як мо­лоді ста­ли на ки­лим і по­ча­ли би­ти пок­ло­ни, їй зда­лось, що доч­ка вже сту­пи­ла на хист­ку клад­ку, звідкіль от-от по­су­неться в шум. Всі сест­ри, див­ля­чись на матір, і собі поск­рив­ля­лись.

О. Мой­сей про­чи­тав ти­хо мо­лит­ву, йо­го го­лос ти­хий, з не­ду­жих гру­дей, тремтів од жа­лю. З-за две­рей виг­ля­да­ла ба­бу­ся й дівча­та. По­би­ли мо­лоді пок­ло­ни, поцілу­ва­лись із ста­ри­ми; Га­ня поцілу­ва­лась зо всіма сест­ра­ми і з ба­бу­сею. Пан Хоцінський на­дув­ся, вирівняв спи­ну, щоб над­да­ти собі ще більше по­ва­ги; йо­го живіт стра­шен­но вип­нувсь, як здо­ро­вецький гар­буз, що ча­сом на про­ди­во вро­дить у го­роді між мен­ши­ми.

Та ж са­ма ба­бу­ся ввійшла в світли­цю і ви­нес­ла на підносі пляш­ку ви­на й чар­ки. Всі по­ба­чи­ли, що це­ре­монія скінчи­лась, і по­чавсь зви­чай­ний час. Всі ти­хо за­го­моніли; сест­ри по­ча­ли по­шеп­ки роз­мов­ля­ти; мо­ло­дий по­чав ти­хо ба­ла­ка­ти з мо­ло­дою.

Побрали чар­ки в ру­ки.

- Тепер, Га­ню, так, - про­мо­вив о. Хве­дор, взяв­ши чар­ку, - або пан, або про­пав! Будьте ж ви щас­ливі вдвох у парі, як і я щас­ли­во ізжив свій вік. А ви, Іва­не Станісла­во­ви­чу, жа­луй­те мою доч­ку, ко­ли бе­ре­те клопіт на се­бе, а то ще як схо­чу, то й одніму її.

- Годі вже тобі жар­ту­ва­ти! І тут не обійдеться без жартів, - про­мо­ви­ла ма­туш­ка. - Пош­ли, бо­же, вам з не­ба чо­го тільки тре­ба! Дай, бо­же, вік дов­гий і щас­ли­вий! - при­ка­за­ла Марія Ва­силівна до чар­ки, вти­ра­ючи сльози.

• Предыдущая
• 7/72
• Следующая