Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/72
• Следующая

Стуманілий, він сто­яв се­ред ха­ти і не знав, що ро­би­ти. Но­ва сце­на в хаті зда­лась йо­му тільки про­тя­гом пер­шої в ґанку. Аж ось, крізь літа­юче пір'я, він примітив пе­ред со­бою чо­тирьох ма­леньких хлоп­чиків, - знать, ха­зяй­ських синків, що сиділи над горш­ка­ми, пов­ни­ми гу­ся­чо­го пір'я. Тоді тільки він до­га­давсь, що спо­ло­хав еко­номську сім'ю, кот­ра вкупі з най­мич­ка­ми і ма­ли­ми дітьми дер­ла пір'я, як бу­ває зимньою до­бою.

Наймичка по­ка­за­ла Ясеві другі двері з сіней, на пра­вий бік, в за­лу. Пер­ша світли­ця Лемішковсько­го своєю бідністю на­га­да­ла Ясеві йо­го пе­редніше жит­тя.

Довго хо­див Ясь по світлиці, ог­ля­да­ючи ста­реньку і прос­теньку мебіль, де­ше­венькі кар­тин­ки на па­пері, польські об­раз­ки ченс­то­ховської бо­го­ро­диці та Ісу­са з ба­ран­ком. Ніхто не ви­хо­див до йо­го. Вже Се­ре­динський ну­дивсь, позіхав, сідав і вста­вав, і знов сідав. За стіною в другій ха­тині бу­ло ти­хо. Тільки ди­ти­на ма­леньки­ми ніжка­ми прибігла до две­рей і ви­су­ну­ла з-за две­рей тро­хи не всю го­лов­ку, в певній надії, що гість її не ба­чить. Ко­ли це од­чи­ни­лись бо­кові двері. В за­лу всту­пив ха­зяїн Лемішковський, чо­ловік ви­со­кий, пос­тав­ний, пов­ний, пле­чис­тий, з дов­гим чор­ним розкішним во­ло­сом на го­лові, з чор­ним ву­сом, з чор­ни­ми ве­ли­ки­ми очи­ма. Як са­ме йо­го прізви­ще, так і пос­тать ви­яв­ля­ли йо­го вро­ду зовсім не польську, а щи­ро ук­раїнську. Од­на­че Лемішковський звав се­бе, - при­най­мні при жінці і дітях, - по­ля­ком і в своїй сім'ї го­во­рив завж­ди по-польській, хоч ду­же по­га­но.

Лінивою, мля­вою хо­дою підсту­пив він до Яся і привітав­ся до йо­го якось ніби зне­хо­тя й не ду­же ра­до. Вся йо­го пос­тать, цілий обвід пов­но­го, круг­ло­ва­то­го ли­ця, м'які повні гу­би, лас­ка­вий пог­ляд ве­ли­ких очей, ти­хий, сим­па­тич­но м'який го­лос, - все те ви­яв­ля­ло од­ра­зу йо­го м'яку вда­чу, лас­кавість душі, не вва­жа­ючи навіть на те, що розкішний, шерст­кий та цуп­кий, як дріт, во­лос, мов гри­ва у ле­ва, і ве­ли­ка будівля тіла на­тя­ка­ли на за­хо­ва­ний десь гли­бо­ко міцний ха­рак­тер і здо­ро­ву зав­зятість.

Посідали во­ни на ка­напі і по­ча­ли зви­чай­ну візит­ну роз­мо­ву, ніко­му не потрібну, не ціка­ву, ніко­го не зай­ма­ючу. Після пер­ших слів за­раз позіхнув гос­по­дар, а потім - і гість. Ще кільки слів бу­ло про­мов­ле­но, і роз­мо­ва пе­ре­тя­лась… Ясь зви­со­ка пог­ля­дав на Лемішковсько­го й ду­мав: «і чо­го ме­не за­нес­ла ли­ха го­ди­на до цього Лемішковсько­го, сон­но­го, мля­во­го, вбо­го­го, з го­ло­вою й оде­жею в гу­ся­чо­му пу­ху?» А в гос­по­да­ря все вертіла­ся та­ка ж са­ма дум­ка: «і яка ли­ха го­ди­на при­нес­ла цього па­на Се­ре­динсько­го, пев­но, ба­га­ти­ря, уп­ра­ви­те­ля, в мою бідну са­ди­бу? І чо­го йо­му тре­ба од ме­не? І навіщо я йо­му здав­ся? Це, пев­но, во­на! це жінка за­тяг­ла йо­го!»

Обидва во­ни сиділи й мов­ча­ли без со­ро­ма, дав­ши сміли­во во­лю своїм дум­кам. Ха­зяїн вря­ди-го­ди про­мов­ляв слівце, а Ясь ще з більшою не­охо­тою од­повідав йо­му, од­на­че не смів про­ща­тись, сподіва­ючись ви­хо­ду сім'ї, про кот­ру йо­му то­ро­чив Хоцінський.

Довгенько-таки сиділи во­ни і більше мов­ча­ли, ніж ба­ла­ка­ли. Рівне, од­но­манітне цо­кан­ня ма­ят­ни­ка ко­ло го­дин­ни­ка, теп­ло в хаті, ти­ша навк­ру­ги, - все те на­во­ди­ло не­пе­ре­мож­ну сон­но­ту, тільки не на Яся, а на Лемішковсько­го, - ще й над­то, що він не­дав­неч­ко, раннім прос­тацьким зви­чаєм, по­обідав і тільки що хотів спо­чи­ти, аж тут при­нес­ло па­на в вед­ме­дях! Бай­дуж­не ли­це Лемішковсько­го тро­хи зблідло і ви­яв­ля­ло для ціка­во­го ока якусь пе­ре­жи­ту й пе­ре­бу­ту скор­бо­ту, якесь го­ре. Та не Ясеві бу­ло чи­та­ти теє. Він з оги­дою зап­римітив сон­ний пог­ляд ха­зяїна, од­на­че сидів і до­жи­дав­ся, ог­ля­да­ючи че­рез вікно па­ру своїх бас­ких ко­ней, б'ючих ко­пи­та­ми сніг під со­бою.

Коли це од­ра­зу, не­на­че вітром, од­чи­ни­лись обидві по­ло­вин­ки две­рей. В за­лу всту­пи­ла з по­ва­гою, ти­хою хо­дою й тро­хи по-те­ат­рально­му пані Лемішковська і пиш­ним пок­ло­ном привіта­ла Яся, що схо­пив­ся до неї на­зустріч. За­раз за нею всу­ну­лась, ніби во­зом в'їха­ла, се­редніх літ панія з ли­цем нез­ви­чай­но чуд­ним і не­гар­ним. Лемішковська наз­ва­ла її гу­вер­нант­кою своїх дітей - пан­ною Те­одо­зею.

Ні ше­лестіння дов­гих су­конь, ні сло­ва привітан­ня не роз­бур­ка­ли, не ож­ва­ви­ли Лемішковсько­го. Він собі ди­вивсь бай­дужісінько, на­че крізь сон, на цю сце­ну. Ли­це пані Лемішковської спах­ну­ло по­лум'ям од со­ро­му, що її чо­ловік не знає своєї ролі. Та во­на за­раз поп­ра­ви­лась і по­ве­ла та­ку роз­мо­ву:

- Вчора ма­ли ми гар­ну ком­панію в се­бе, не спа­ли сли­ве цілу ніч і ду­же по­то­ми­лись, за­бав­ля­ючись.

Лемішковська го­во­ри­ла по-польській, бо бу­ла полька.

Швидко потім од­летіла од­на по­ло­вин­ка две­рей, і в неї влетіла в ку­ценькій сукні стар­ша доч­ка Лемішковсько­го, ле­генька, жва­ва, як пташ­ка. Во­на сміли­во присіла се­ред ха­ти до Се­ре­динсько­го, пурх­ну­ла до ма­ми і при­че­пи­лась за її спи­ною на кінчи­ку стільця, як ча­сом пташ­ка чіпляється ніжка­ми на то­ненькій ви­сячій гіллячці. Нез­ви­чай­на схожість доч­ки з матір'ю ду­же вра­зи­ла Яся. Зда­ва­лось, віби то бу­ли дві рідні сест­ри, а не ма­ти з доч­кою. Од­на­кові ло­би, білі і чисті, як мар­мор, од­на­кові но­си, то­ненькі, рівні, з про­зо­ри­ми ро­же­ви­ми ніздря­ми, од­на­кові гу­би, повні і свіжі, од­на­ко­вий цвіт ли­ця - сніго­вий, білий. Тільки ма­ти ма­ла ве­ликі, щи­ро­польські сірі очі, на­га­ду­ючі ка­ла­мут­ну во­ду або прос­те скло, при­па­де по­ро­хом. Яка б не бу­ла в польки кра­са, їй бра­кує од­но­го - тем­них або синіх очей. Карі ж очі ко­ли і бу­ва­ють у кот­рої, то не з рідної ра­си, - це ук­раїнська по­зич­ка. Доч­ка Лемішковської ма­ла очі батьківські, ве­ликі, карі, блис­кучі, на чис­тих білках.

Панна Те­одо­зя хо­ча бу­ла най­кра­ще приб­ра­на, в шов­ко­ву сук­ню, та неп­риємно вра­жа­ла очі своїм чуд­ним ли­цем. Тре­ба бу­ло дов­го зви­ка­ти до йо­го, щоб з ним ос­воїтись. Те­одо­зя сіла по­руч з Ясем. Ясь тро­хи не пе­ресів на дру­гий стілець. Тільки по­чу­ван­ня ша­но­би людських зви­чаїв вдер­жа­ло йо­го на місці. А во­на так і впи­лась у йо­го своїми очи­ма, сіри­ми, ще й жов­ту­ва­ти­ми. Все її ли­це скла­да­ло­ся з од­но­го но­са. Ди­ви­лась во­на прос­то на Яся, а він ба­чив пе­ред со­бою один тільки ніс. По­вер­та­ла во­на го­ло­ву набік - він і зно­ву ба­чив тільки ніс. Із ма­ленько­го, не­на­че в ко­ше­ня­ти, лоб­ка вис­ту­пав її ніс, не­на­че пог­нав­шись навз­догінці за яки­мись ла­си­ми па­хо­ща­ми, і геть ви­пе­ре­див малісіньке підборіддя, що сли­ве зовсім не бу­ло й знать, як во­на на­ги­на­ла го­ло­ву трош­ки вниз. Не­дур­но ж вся око­ли­ця зва­ла її «гу­бер­но­сом».

Лемішковська об­пер­лась ліктем об по­душ­ку, за­ку­ри­ла папірос­ку. Те­одо­зя вирівня­ла­ся і бадьори­лась, на­че на смот­ру. Ма­ленька пан­ноч­ка вертілась та обс­ми­ку­ва­лась, як пташ­ка, а Лемішковський на­си­лу мор­гав сон­ни­ми очи­ма, що зли­па­лись як на то теж, на­че ка­рю­ком при­ма­зані.

Хазяйка спи­та­ла в Се­ре­динсько­го, чи спо­до­бав­ся йо­му цей край, а далі ра­зом з Те­одо­зею по­ве­ла роз­мо­ву про Вар­ша­ву, про Пе­тер­бург. При­ки­ну­то бу­ло кільки слів навіть про Па­риж і фран­цузькі мо­ди.

- Ох! мій па­не! - крик­ну­ла то­неньким, тільки не при­род­ним го­ло­сом Те­одо­зя, - ко­ли б хто відав мою ту­гу по нашій милій Вар­шаві! Що то за ми­лий край! що там за лю­ди! Ах! Ох! що там за ве­селість! Там лю­ди ніко­ли навіть не заз­на­ють нудьги. Цілий день біга­ни­на, веш­тан­ня, сту­кот­ня! Та все те пов­би­ра­но по най­новішій моді. Чи віриш, па­не? Хіба тільки в Па­рижі мож­на знай­ти гро­ма­ду та­ку ве­се­лу, го­во­рю­чу, яка ма­ла б стільки сма­ку в уб­ранні, в ма­не­рах. Один мій знай­омий князь у Вар­шаві ка­зав мені, що Вар­ша­ва навіть кра­ща за Па­риж, тільки про Вар­ша­ву, бач­те, ма­ло зна­ють. Ой, «мат­ко бос­ка»! При однім зга­ду­ванні мені стає ве­селіше в сільській тиші. Я тільки й жи­ву й жи­вотію зга­ду­ван­ням… Ох!

• Предыдущая
• 18/72
• Следующая