Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 11

• Предыдущая
• 11/72
• Следующая

- Отак - так доч­ки о. Хве­до­ра! - про­мо­вив він, - ха­зяй­ки, нігде прав­ди діти. Я ду­мав, що во­ни, зас­ло­нив­ши вікон­ця од людсько­го ока, ци­бульку пе­ре­би­ра­ють або бу­ря­ки скро­ма­дять та весільних пісень співа­ють. А во­ни ви­ту­ри­ли моїх ка­чок та ку­рей…

- Дивись, бра­те, ку­ди твої доч­ки по­за­га­ня­ли кач­ки та ку­ри, - про­мо­ви­ла ве­се­ла ма­туш­ка, близька ро­дич­ка йо­го.

Вона од­хи­ли­ла шир­му, а потім, присівши ко­ло припічка, одс­ло­ни­ла зас­лон­ку і посвіти­ла в піч. О. Хве­дор так хи­мер­но присів ко­ло припічка, пе­ред­раж­ню­ючи свою ро­дич­ку, що всі в хаті по­ко­ти­лись од сміху.

В печі в рин­ках та мис­ках по­ко­том ле­жа­ла пос­ма­же­на цілісінька зграя ку­рей, ка­чок, індиків, гу­сей…

Знов усі засміялись го­лос­но. Му­зи­ки вда­ри­ли ме­те­ли­цю. Старі ма­туш­ки по­роз­га­ня­ли па­ничів і роз­по­ча­ли ме­те­ли­цю. А о. Хве­дор, ухо­пив­шись за го­ло­ву, вертівся в крузі та про­мов­ляв: «ой, бу­зим­ки мої, ка­банці, підсвин­ки, гу­си, інди­ки!!!»

- А ба­ри­ло горілки, а піввідра ро­му? - од­ка­зу­ва­ла Марія Ва­силівна, пе­рек­ру­чу­ючись у ме­те­лиці.

Вже свіну­ло, вже й ніч ми­ну­ла, а танці не пе­рес­та­ва­ли, по­ки сам о. Хве­дор не по­роз­га­няв, жар­ту­ючи, паннів і па­ничів спа­ти.

Другого дня, з півдня до ве­чо­ра й до пізньої ночі - знов му­зи­ки й танці! На­гу­ля­ли­ся вво­лю доч­ки о. Хве­до­ра. Бу­ло про що зга­ду­ва­ти на дов­гий час!

Не дов­го Се­ре­динський був пи­са­рем на еко­номії. Після весілля за­раз пан Хоцінський підста­вив стільчи­ка ста­ро­му еко­но­мові на другій по­ло­вині Нес­те­ри­нець, що на­ле­жа­лась до дру­го­го діди­ча. Се­ре­динський став еко­но­мом і не­да­ле­ко завіз свою мо­ло­ду жінку.

В пер­ше літо після весілля, од­но­го літнього дня, пе­ред обідом, сиділа Га­ня пе­ред сто­лом про­ти вікна і че­са­ла ко­су пе­ред дзер­ка­лом.

Передобідяний час - то був зад­ля неї вільний час. Во­на вже впо­ра­лась, поп­ри­би­ра­ла в ха­тах, на­ва­ри­ла й на­пек­ла і по­ча­ла вби­ра­тись, до­жи­да­ючи чо­ловіка обіда­ти. Не­мо­ло­да сільська панія за вби­ран­ням бо­гу мо­литься або най­ми­чок лає, а мо­ло­да ве­се­ленькі ду­ми ду­має.

«Чи щас­ли­ва я те­пер за своїм чо­ловіком? - ду­ма­ла Га­ня, - чи пла­ка­ти мені на свою до­лю, чи сміятись до неї? Чи наріка­ти мені, чи дя­ку­ва­ти своєму та­ла­нові? Ка­за­ла мені ма­ти пе­ред весіллям, пла­чу­чи: «Не йди, до­ню, за йо­го заміж! Луч­че б я те­бе під шум пус­ти­ла, ніж ма­ла отак ви­да­ва­ти!» По­ми­ли­лась моя ма­ти, що не зго­жу­ва­лась за ми­ло­го заміж да­ти. Чи щас­ли­ва я з своїм ми­лим?»

Обернула Га­ня го­ло­ву і зир­ну­ла до­пит­ли­вим оком по ха­тах, дер­жа­чи в ру­ках розп­ле­те­ну ко­су.

Кімнати бу­ли такі, як зви­чай­но бу­ва­ють на еко­номіях. Дві кімна­ти бу­ли чи­малі, а од­на бу­ла ма­ленька. Че­рез сіни бу­ла пе­кар­ня з комірчи­ною. Дім був не но­вий, але чис­то ви­ма­за­ний білою гли­ною, з но­вим не­по­жо­лоб­ле­ним, як бу­ває на еко­номіях, сос­но­вим по­мос­том, ду­же чис­то ви­шу­ру­ва­ним та ви­ми­тим. В по­ко­ях бу­ло прос­то й убо­го. О. Хве­дор не спромігся наділи­ти свою доч­ку ба­га­тим при­да­ним. В одній кімнаті сто­яло ши­ро­ке ліжко з по­душ­ка­ми, а на стіні за ліжком висів не ду­же но­вий ки­лим до­машньої ро­бо­ти з чер­во­ни­ми та зе­ле­ни­ми квітка­ми, невідо­ми­ми в на­ту­ральній історії. Ко­ло стіни сто­яла ста­росвітська скри­ня на коліща­тах, об­ко­ва­на залізом, вся в чер­во­них квітках по зе­ле­но­му полі. А в першій кімнаті, що бу­ла ніби світли­цею, сто­яла прос­та ка­на­па з спин­кою, прик­ри­та ки­ли­мом. Тільки шість но­вих стільців, пок­ри­тих світло­синьою ма­терією, ве­се­ли­ли чис­ту ха­ту з біли­ми, як сніг, стіна­ми, з ве­ли­ки­ми, чис­ти­ми вікна­ми, і над­да­ва­ли гор­ниці виг­ляд ніби панський.

Огляділа Га­ня кімна­ти і зрівня­ла їх з батьківськи­ми. На­ба­га­то кра­щий убір був і в кімна­тах батьківських. Прав­да, в її думці май­нув, як кар­ти­на, гар­ний дім, як от во­на ба­чи­ла в панів, ба­га­тих свя­ще­ників або про який чи­та­ла в книж­ках. Уяви­ла­ся їй, ніби на­мальова­на на кар­тині, гар­ненька м'яка мебіль, пок­ри­та ро­же­вою свіжою ма­терією, а по стінах і по підлозі гар­ненькі ки­ли­ми з тро­ян­да­ми та гвоз­ди­ка­ми; уяви­ло­ся їй навіть ве­ли­ке дзер­ка­ло в зо­ло­тих ра­мах, де її бу­ло вид­ко всю - мо­ло­ду та гар­ну. Май­ну­ли пе­ред очи­ма ве­ликі кар­ти­ни на стінах в зо­ло­тих ра­мах, гарні завіси на вікнах… Швид­ко опам'ята­лась во­на, аж засміялась са­ма з се­бе, що її дум­ки муг­ну­ли так да­ле­ко. Не зрос­ла во­на в роз­коші. Мрії про такі розкішні кімна­ти зда­лись їй пус­ти­ми.

«Роблю я й те­пер, як і в батька ро­би­ла, - пішла далі її дум­ка, - та те­пер пра­цюю і для се­бе, і для сво­го ми­ло­го. Зад­ля йо­го мені й ро­бо­та не важ­ка. Мені здається, що й та стра­ва не бу­де йо­му смач­на, що не я го­ту­ва­ла своїми ру­ка­ми; і той по­жи­вок, і навіть той хліб не бу­де смач­ний, що не я своїми ру­ка­ми вчи­ня­ла, постіль бу­де твер­да, що пос­ла­на інши­ми ру­ка­ми. Ро­бо­та мені не страш­на».

А тим­ча­сом гля­ну­ла во­на на свої ру­ки. Од ліктя бу­ло тіло біле, як папір, а пальці зчорніли, по­мор­щи­лись, по­шерх­ли, щи­ко­лот­ки ста­ли го­ро­ху­ваті. Якій мо­лодій панії не схо­четься білих м'яких рук, та ще тоді, як їх цілу­ють га­рячі ус­та ми­ло­го!

І знов не­на­че їй хтось по­ка­зав на кар­тині: си­дить во­на, як ба­га­та панія, уб­ра­на в ба­га­тий убір. Пе­ред нею чу­до­вий ту­алет в зо­лоті та сріблі. В дзер­калі світиться, як пов­на тро­ян­да, її пов­не ли­це. В пе­карні сту­ко­тять ножі, - ку­харі обід го­ту­ють. Ла­кей підно­сить їй снідан­ня й чай. Слуг у по­ко­ях ба­га­то. Во­ни по­ра­ються і при­би­ра­ють, а во­на си­дить та тільки по­ряд­кує. Во­на не встає ра­но з теп­лої пос­телі, спить дос­хо­чу…

«Ні, ро­бо­та мені не страш­на! Не звик­ла я до лінощів. Я б і не всиділа без ро­бо­ти і навіть світом ну­ди­ла б, хоч би в ме­не бу­ло і три най­мич­ки.

Не заз­на­ла я в батька роз­коші; я зрос­ла, ввесь вік па­нянський звіку­ва­ла не­ба­га­тою. Більше я пра­цю­ва­ла, ніж гу­ля­ла. Не­ве­се­ло про­май­нув мій вік діво­чий. Нічо­го мені наріка­ти на свою до­лю; не гірше мені - й не кра­ще мені».

Веселий промінь літнього сон­ця, зе­ле­на виш­ня, що заг­ля­да­ла гіллям в вікно, біле свіже ли­це, чорні бро­ви її, що виг­ля­да­ли, до неї з дзер­ка­ла - все те вик­ли­ка­ло ве­селі мрії, ве­селі ду­ми. Вчу­лись їй, мов при­не­сені вітром на про­ме­нях сон­ця з зе­ле­но­го са­ду, ве­селі му­зи­ки, пісні; май­ну­ли пе­ред нею танці, смішки, жар­ти, пов­на ха­та ве­се­лих гос­тей, ха­та ви­со­ка, освіче­на і уб­ра­на квітка­ми; потім май­ну­ли пе­ред нею коні, баскі, ви­сокі, прудкі, з кру­ти­ми ши­ями, як у ле­бедів; фа­етон кри­тий, а в фа­етоні си­дить во­на по­руч з ми­лим, вер­та­ючись, при зо­рях, по­ля­ми та лу­га­ми до­до­му з гос­тей.

Ганя ки­ну­ла оком в вікно. На дворі про­ти самісінько­го вікна стир­чав тро­хи не дра­бин­час­тий «бо­гус­лавський» візок, прос­тий, в од­но­кон­ку, з го­лоб­ля­ми. По­дер­тий ста­рий лу­бок, кот­рим був об­ши­тий візок, висів, не­на­че по­дерті шмат­ки ста­рої одежі. На візку, в роз­ки­ну­то­му сіні греб­лись ку­ри, не­на­че в кублі. Сіно повст­ром­лю­ва­лось в дірки. Ря­ба здо­ро­ва сви­ня, зіпнув­шись на візок пе­редніми ра­ко­ти­ця­ми, всу­ну­ла го­ло­ву в сіно, шу­ка­ючи по­жив­ку, тільки довгі ву­ха її теліпа­лись.

«Не зна­ти мені роз­коші», ду­ма­ла во­на далі, заг­ля­ду­ючи в ого­род.

А там дру­га, си­ва сви­ня, пруд­ка, як хорт, по­ра­лась ко­ло кар­топлі, ви­вер­та­ла один кущ, ха­па­ла кар­топ­ли­ну і за­раз ки­да­лась до дру­го­го хап­ком, ко­рис­ту­ючись ча­сом. Най­мич­ки не бу­ло до­ма. Га­ня вхо­пи­ла ко­чер­гу, взя­ла пас­мо не­до­че­са­ної ко­си в рот і по­летіла про­жо­гом на ого­род і та­ки доб­ре за­са­па­лась, по­ки виг­на­ла сви­ню з ого­ро­да.

- Отаке щас­тя бу­ло і в батька! - про­мо­ви­ла са­ма до се­бе Га­ня, вер­та­ючись у ха­ту і дочісу­ючи ко­су.

• Предыдущая
• 11/72
• Следующая