Поміж ворогами - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 24

• Предыдущая
• 24/47
• Следующая

- Чи швид­ко ж після нас вчо­ра розійшлись гості? - спи­тав о. Ар­темій.

- Не ду­же-то швид­ко. Кро­пи­ли горілкою млин ще дов­го після ва­шо­го од­хо­ду, і кро­пи­ли та­ки доб­ре. Ваш сільський стар­ши­на нак­ро­пивсь так, що лед­ве пот­ра­пив у двері, як ішов до­до­му, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і за­ре­го­тавсь.

- А дід Яків доб­ре нак­ро­пивсь чи не ду­же? - спи­та­ла Су­са­на Уласівна.

- О, дід Яків - це міцний дід; си­дить, мов­чить та тільки со­пе, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А чар­ки не ми­нав? - спи­тав о. Ар­темій.

- І чар­ки не ми­нав, і з-за сто­ла вий­шов тве­ре­зий. Цей дід який­сь крем'яний, не­на­че шту­ко­ва­ний, скла­де­ний з крем'яної мо­заїки: не швид­ко роз­сип­леться, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Дотягне до ста рік, - обізва­лась Су­са­на Уласівна.

- А мо­же, ще й за сто пе­ре­тяг­не, - ска­за­ла Ва­тя.

- Були де в гос­тях в цім місяці? За­бав­ля­лись? - спи­та­ла Су­са­на Уласівна в Ле­оніда Па­на­сен­ка.

- Був у кількох сусідів та в сво­го ба­тюш­ки. Але те­пер са­ме нас­тав га­ря­чий час: скрізь ро­бо­та, усім ніко­ли, усім не до гульні. І в нас вдо­ма ро­бо­та аж го­рить, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Бачились з Ан­то­сею? - спи­та­ла Ва­тя й до­пит­ли­ви­ми очи­ма зир­ну­ла на па­ни­ча.

- Зустрічався разів зо два в гос­тях, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Все та­ка ве­се­ла та про­вор­на? - до­пи­ту­ва­лась Ва­тя. - Чи поп­ра­ви­лась хоч тро­хи, пок­ра­ща­ла?

- Здається, трош­ки ста­ла повніша, але, ска­за­ти по правді, я й не при­ди­вив­ся га­разд, бо во­на швид­ко чо­гось поїха­ла до­до­му.

Ватя зраділа: їй не­на­че ста­ло лег­ше на душі. Во­на ско­са пог­ля­да­ла на батька й бо­ялась, щоб він ча­сом не виніс га­зе­ти та не по­чав го­лос­но чи­та­ти її гос­теві, їй хотілось з ним по­го­во­рить, по­ба­ла­кать, та ще й на са­моті. Але о. Ар­темій та­ки не за­був­ся про свої га­зе­ти, схо­пив­ся з стільця, побіг до сто­ло­вої й виніс лис­ток га­зе­ти. В Ваті аж у душі по­хо­ло­ло.

«Ну, те­пер поч­неться ж трак­тація про політи­ку! І який дідько по­ви­га­ду­вав оті га­зе­ти, щоб тільки од­би­вать ни­ми па­ничів од паннів!» - по­ду­ма­ла Ва­тя. І їй за­ба­жа­лось вир­вать ту га­зе­ту з батько­вих рук і шпур­нуть її за вікно.

Але о. Ар­темій на це не вва­жав і пош­ту­вав гос­тя чи­тан­ням якихсь неціка­вих уривків та звісток та роз­мо­вою про політи­ку. Ко­ли це, на Ва­ти­не щас­тя, в світли­цю всту­пи­ла най­мич­ка й за­повісти­ла, що ку­ми при­нес­ли хрес­тить ди­ти­ну. Ва­тя бу­ла лад­на цмок­нуть тих кумів в самісінькі гу­би.

О. Ар­темій вий­шов. Су­са­на Уласівна тро­хи по­ба­ла­ка­ла й собі вий­шла до пе­карні для якоїсь ку­хо­варської спра­ви, а мо­же, й зу­мис­не. Ва­тя зос­та­лась з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем вдвох.

Леонід Се­ме­но­вич од­ра­зу прикмітив, що Ва­тя зміни­ла тон: во­на по­ча­ла роз­ва­жать гос­тя в по­важній ролі ха­зяй­ки.

- Куріть, будьте лас­каві! - ска­за­ла во­на й дос­та­ла з п'яніна тю­тюн та сірнич­ки, пос­та­ви­ла пе­ред па­ни­чем, а са­ма сіла на ка­напі, зро­би­ла собі папірос­ку й по­ча­ла ку­ри­ти.

- І ви ку­ри­те? - спи­тав в неї па­нич.

- Так, вря­ди-го­ди, як ча­сом при­па­де охо­та, але завж­ди або час­то ду­же - не ку­рю, - ска­за­ла Ва­тя, бо во­на й справді взя­ла в ру­ки папірос­ку, щоб уда­вать з се­бе сього­час­ну пан­ну, навіть лібе­рал­ку.

Вона сіла се­ред ка­на­пи, спер­лась ліктем на ви­ши­ва­ну по­душ­ку, зак­ла­ла но­гу на но­гу по-па­ничівській, ще й тро­хи прос­тяг­ла її набік, що в сільських паннів вва­жається за стра­шен­ний лібе­ралізм.

Ватя ніби тро­хи ле­жа­ла на ка­напі. Оче­ви­дяч­ки, во­на по­зу­ва­ла пе­ред мо­ло­дим па­ни­чем і вда­ва­ла з се­бе сього­час­ну пан­ну, над­то лібе­ральну.

Леонід Се­ме­но­вич не­са­мохіть за­ди­вив­ся на неї. Пов­ненька, навіть ог­ряд­ненька, з здо­ро­ви­ми, тро­хи втом­ле­ни­ми очи­ма, з примітни­ми чор­ни­ми бро­ва­ми, во­на ду­же на­га­ду­ва­ла в тій нед­бай­ній вольній позі східних га­рем­них дівчат.

- А ви бу­ли будлі-де в гос­тях після ва­шо­го ве­чо­ра аж до бен­ке­ту в млині? - спи­тав в Ваті Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ні. Вчо­рашній бен­кет був пер­ший, після на­шо­го ве­чор­ка, на кот­ро­му я бу­ла, - ска­за­ла Ва­тя, пус­ка­ючи ди­мок вго­ру, - та й де йо­го бу­вать? Яке на­ше тут то­ва­рист­во? Хіба ви не знаєте на­ших ба­тю­шок? Яка в їх ве­селість?

- Ой, не грішіть-бо! Ба­тюш­ки - на­род ве­се­лий. Мені ду­же ве­се­ло в їх ком­панії. Міське то­ва­рист­во ба­га­то не та­ке щи­ре та ве­се­ле. Ба­тюш­ки вміють по­жар­ту­вать і посміятись. В їх роз­мові ба­га­то гу­мо­ру, та ще й щи­ро на­род­но­го, ціка­во­го, сільсько­го.

- Їй-богу, це ви го­во­ри­те їм по­за очі комплімен­ти. Я лад­на втікать од їх то­ва­рист­ва хоч на край світу. А наші ма­туш­ки, та ще й ті… старіші? Ат… - ска­за­ла Ва­тя й мах­ну­ла папірос­кою.

- Ба не комплімен­ти го­во­рю ба­тюш­кам! От і на то­му бен­кеті в млині я за­ува­жив, що ком­панія ве­се­ли­ла­ся й за­бав­ля­лась щи­ро, прос­то, без чу­дер­нацт­ва сільсько­го, без міської пи­хи, зовсім по-сільській. Істин­но мож­на ска­зать про неї: що на умі, те й на язиці. А в місті не так, зовсім не так… Го­во­ри, та й ог­ля­дай­ся на усі бо­ки.

- А мені ця ком­панія зовсім не спо­доб­на. Не­має тут з ким зійтись, з кимсь при­яте­лю­вать. От тут не­да­леч­ке жи­вуть наші сусіди, пан­ни. По­ви­хо­ди­ли з третього кла­су діво­чої ду­хов­ної шко­ли… Яка ж це ком­панія? Письменні сільські дівча­та, та й годі; тільки й то­го, що пов­би­рані по-євро­пей­ській! - ска­за­ла Ва­тя й зітхну­ла.

«Високо не­сеться, та не знаю, чи ви­со­ко й ся­де…» - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А Ан­то­ся? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Та тільки же од­на Ан­то­ся… але од­на лю­ди­на - це ще не то­ва­рист­во, - ска­за­ла Ва­тя.

Вона підве­лась з по­душ­ки, по­су­ну­ла свою пос­тать в ку­ток ка­на­пи й знов за­ки­ну­ла но­гу на но­гу, ще й го­ло­ву од­хи­ли­ла на­зад, її пов­на шия, опе­ре­за­на ма­ли­но­вою ок­са­мит­кою, забіліла й за­лисніла, як шовк.

- В нас тут та­ка ком­панія, як оця, що при­нес­ла хрес­тить ди­ти­ну: мо­ло­диці та ба­би, та мо­лот­ни­ки. Оцю ком­панію най­частіше до­во­диться мені ба­чить,- ска­за­ла Ва­тя, ще й спідню гу­бу за­ко­пи­ли­ла.

- А я люб­лю по­ба­ла­кать і з сільськи­ми дядька­ми: між ни­ми трап­ля­ються ве­селі гу­мо­рис­ти.

- Бо ви па­нич, а пан­нам це якось не ли­чить; та й по­ве­денції та­кої в нас вдо­ма не­ма, щоб ку­маться та ро­да­тись з мо­ло­ди­ця­ми… - ска­за­ла Ва­тя.

- А я пе­ре­пи­са­ла для вас «Азру». Цей ро­манс ду­же при­пав вам тоді до впо­до­би, - по­мов­чав­ши обізва­лась Ва­тя.

- От і спа­сибі вам! Це за­над­то ба­га­то честі зад­ля ме­не! - аж крик­нув па­нич.

- Усте! Ус­те! - гук­ну­ла Ва­тя до най­мич­ки, кот­ра на­го­ди­лась в той час до сто­ло­вої, - а при­не­си лиш мені мій сак­во­яж, ту тор­бин­ку, що ле­жить в моєму «бу­ду­арі» на сто­лич­ку!

- Це, бач­те, я хотіла якось на днях поїха­ти до Ан­тосі та й пе­ре­дать вам ро­манс че­рез Ан­то­сю, бо ви до Ан­тосі частіше заїжджаєте, ніж до нас… - ска­за­ла Ва­тя.

Устя при­нес­ла ма­ленький, гар­ненький, як цяцька, сак­во­яжик, об­ши­тий ки­лим­ко­вою квітчас­тою ма­терією. Ва­тя пок­ла­ла собі на коліна сак­во­яжик, од­чи­ни­ла йо­го й по­ча­ла порп­ляться в йо­му обо­ма руч­ка­ми. Руч­ки бу­ли ма­ленькі, круг­ленькі, з пов­ни­ми, не­на­че пух­ки­ми пальчи­ка­ми та пуч­ка­ми. Ва­тя зу­мис­не по­одс­тав­ля­ла мізинці набік. Ма­ле­сенькі мізинці стир­ча­ли, зо­лоті перстні з камінця­ми бли­ща­ли. Ва­тя дов­го щось пе­ре­гор­та­ла в сак­во­яжі тільки пуч­ка­ми, не­на­че гра­лась. Потім во­на знай­шла лис­то­чок нот і по­да­ла Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу. Він взяв, по­дя­ку­вав і по­дав їй ру­ку.

«Позірує… а мо­же, це її вда­ча та­ка: гор­до­ви­та й удає арис­ток­рат­ку. Цей арис­ток­ра­тизм, отой її «бу­ду­ар» тро­хи ме­не бен­те­жить», - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

• Предыдущая
• 24/47
• Следующая