Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/64
• Следующая

Текля Опа­насівна й Ме­ла­ся й не од­ма­га­лись і од­ра­зу зго­ди­лись на ті зап­ро­си­ни. Бу­ва­ючи у Києві, во­ни так вилічу­ва­ли та при­га­ня­ли свої одвідинн, що в од­них знай­омих пот­рап­ля­ли са­ме на обід, в дру­гих - на вечірній чай, в третіх - на сніда­нок, бо на­пев­но, зна­ли, ко­ли і в якій го­дині в яко­му домі бу­ває снідан­ня, ко­ли обід або підвечірок чи ве­че­ря. Це ро­би­лось ще й зад­ля то­го, щоб роз­ва­жить се­бе, щоб на­ба­ла­каться всмак і дізна­тись за міські но­ви­ни.

Любка вста­ла, подріботіла в кабінет і ви­нес­ла звідтіля скриньочку з до­ро­ги­ми ци­га­ра­ми. То був вже її пре­зент для Елпіди­фо­ра. Ці пре­зен­ти, теж не де­шеві, Лю­ба пос­та­ча­ла своєму ми­ло­му за вак­ха­нок та фавнів з ки­шені своєї ма­ми. Ос­таннє доб­ро, - остан­ня ха­луп­чи­на, як ка­за­ла її ма­ма, не­на­че роз­си­па­лась в їх ру­ках по цег­лині та де­ре­вині до реш­ти. Сам Елпідифор не ду­же ква­пивсь пос­та­чать гро­шей на сім'ю. Він дос­та­вав на рік кільки ти­сяч кар­бо­ванців, але ці ти­сячі теж якось розс­та­ва­ли в йо­го га­ря­чих ру­ках і кра­па­ли дрібним до­щем крізь пальці та зо­лоті перстні. В йо­го все бу­ла не­дос­та­ча в гро­шах. Він лю­бив гра­ти в кар­ти та час­то за­гу­лю­вавсь з ве­се­лим то­ва­рист­вом. Грав він в кар­ти ду­же по­га­но. Гроші в йо­го вит­ру­шу­ва­лись та розвіюва­лись, не­на­че по­ло­ва на вітрі. Таїсі Андріївні до­во­ди­лось час­тенько док­ла­дать на ха­зяй­ські потрібки та на своє уб­ран­ня з ос­тачі тієї ж ха­луп­чи­ни.

Елпідифор взяв скриньочку з ци­га­ра­ми, вхо­пив дрібненьку Лю­би­ну ру­ку з пальчи­ка­ми, сли­ве суспіль об­ни­за­ни­ми зо­ло­ти­ми каб­луч­ка­ми та перст­ня­ми, і, по­тяг­ши вго­ру до своїх ка­ли­но­вих уст, цмок­нув ніби на льоту.

По світлиці пішов важ­кий, але приємний нар­ко­тич­ний дух до­ро­го­го ку­ре­ва. Таїса Андріївна лю­би­ла той дух і прос­тяг­ла вго­ру свій чу­до­вий, ніби виліпле­ний но­сик, лов­ля­чи той смач­ний ди­мок ци­га­ри. Во­на сту­ли­ла папірос­ку й са­ма за­ку­ри­ла. Тек­ля Опа­насівна од­хи­ли­ла ру­кою прос­тяг­ну­ту до неї скриньку з тю­тю­ном: во­на не ку­ри­ла й навіть несп­ри­я­юче по­зи­ра­ла на ха­зяй­ку, що пах­ка­ла дим­ком прос­то на її об­лич­чя.

Елпідифор ку­рив і оповідав про своїх знай­омих та їх де­які смішні вчин­ки, про ви­пад­ки то­го дня на службі. Доб­ра ци­га­ра во­ру­ши­ла йо­го нер­ви, над­да­ва­ла охо­ти до роз­мо­ви. Люб­ка не зво­ди­ла з йо­го очей, а Ме­ла­сю бра­ла за­висність, що Люб­ка зи­ай­шла-та­ки свою до­лю, хоч і невінча­ну, і заз­на­ла ве­ли­ко­го щас­тя з ми­лим.

Розмова йшла го­лос­но, ве­се­ло, жва­во. Двоє здо­ро­вецьких дзер­кал од­би­ва­ли в лис­ню­чо­му склі ве­се­лу ком­панію. Лю­ба зир­ка­ла в ті дзер­ка­ла й ми­лу­ва­лась і своїм пиш­ним ви­дом, і гар­ною, ви­ко­ха­ною пос­тат­тю сво­го Елпіди­фо­ра, ще кра­щою у дзер­калі, ніж в на­турі.

- Що ж там в вас на службі сьогодні, усе бу­ло га­разд? - спи­та­ла Таїса Андріївна, як роз­мо­ва на од­ну мить бу­ла пе­рес­та­ла, і во­на сил­ку­ва­лась зв'язать до­ку­пи пе­рер­ва­ну її нит­ку.

- Усе га­разд, і не все! - обізвавсь Елпіди­фор. - Ма­буть, до­ве­деться мені прог­нать наг­ля­да­ча над тюр­мою. По­ду­май­те собі! Вход­жу я вранці в двір, а під дво­ро­вою стіною ва­ляється чи­ма­ла ку­па якихсь чор­них, зас­мальцьова­них мішків, яко­гось дран­тя. «Що це та­ке?» - крик­нув я на стійчи­ка. «Мішки, - ка­же. - Ще не встиг­ли схо­вать». - «А то навіщо во­ни ту­теч­ки ва­ля­ються?» - ска­зав я і вже по­чу­ваю, що ме­не бе­ре гнів та злість. Я вхо­пив мішки в обе­ре­мок та й ви­ки­нув на ву­ли­цю.

Люба й Ме­ла­ся ре­го­та­лись, аж за­ли­ва­лись, уяв­ля­ючи собі, як ті білі, в зо­ло­тих перст­нях, ру­ки ха­па­ли в обе­ре­мок за­яло­зе­не дран­тя й швир­га­ли йо­го че­рез стіну на ву­ли­цю.

- Заглядаю я в дру­гий ку­ток дво­ру, аж там стоїть ко­шик з угіллям. Кру­гом сміття, а в ку­точ­ку стрем­лять якісь ло­ма­ки та мітли. «А це що?» - пи­таю в сто­ро­жа. «Та це я нас­тав­ляв са­мо­вар на­чальни­кові та не встиг поп­рий­мать», - ка­же по­ну­ро сто­рож.

- Я тоді до йо­го…

Елпідифор пик-мик! - та й не до­ка­зав і сха­ме­нувсь, бо… він тоді ляс­нув сто­ро­жа «по морді» зо­ло­ти­ми перст­ня­ми так, що той аж маз­кою вмив­ся.

- Я мерщій вхо­пив мітлу, нашт­рик­нув на неї ко­шик з наг­ля­да­че­вим угіллям та й пож­бу­рив йо­го за стіну, а потім ту­ди ж спе­ре­сер­дя пож­бу­рив і мітлу.

Елпідифор був надз­ви­чай­ний чис­тюк. Він і сам лю­бив че­пур­но одя­гаться і, по своїй ук­раїнській вдачі, лю­бив, щоб і кру­гом йо­го бу­ло скрізь чис­то та че­пур­ненько. В тюр­мах, в подвір'ї, в ка­ме­рах тю­ряж­ників та в робітніх кімна­тах - скрізь в йо­го бу­ло че­пур­но й чис­то. Але він тільки на це й звер­тав ува­гу, тільки за це й дбав. А як го­ду­ва­ли про­вин­ників та ду­шо­губів, що во­ни їли та пи­ли, - про це йо­му бу­ло бай­дужісінько.

- Входжу я в робітницькі ка­ме­ри, де на ма­леньких но­вих верс­та­ти­ках ареш­тан­ти ви­роб­лю­ють по­лот­на та ки­ли­ми, де пле­туть туфлі й мор­щать з шку­ри пос­тольці, - аж там сміття, сміття та ни­ток, та ремінців, та уривків од мо­тузків тро­хи не по кісточ­ки! Я роз­сер­дивсь не на жар­ти. Це ж кат зна що!

Елпідифор, зро­ду оп­риш­ку­ва­тий на вда­чу, і сам нез­чувсь, як спах­нув: підвівсь з стільця й за­ма­хав ру­ка­ми вже зовсім не арис­ток­ра­тич­но й не по-сто­лич­но­му.

- Я спро­вад­жу наг­ля­да­ча ту­ди, де ко­зам ро­ги прав­лять! Я цьому пас­куді по­ка­жу, як дог­ля­да­ти тюр­ми. Мені щоб бу­ло скрізь чис­то й че­пур­но. Мені щоб нігде не бу­ло ні сміти­ноч­ки, ні по­ро­шин­ки. Про ме­не, стій з дер­ка­чем та й ма­хай щох­ви­ли­ни. А як ні, то, про ме­не, не­хай про­вин­ни­ки хо­ва­ють собі в ро­ти й жи­во­ти нит­ки й ремінці та й ков­та­ють… Ду­ша моя не зно­се цього сміття! Цього я не по­да­рую ніко­му. Цього я не стерп­лю!

Елпідифор спах­нув, по­чер­вонів, з нес­тям­ки за­ма­хав ру­ка­ми, не­на­че він уяв­ки ба­чив пе­ред со­бою то­го наг­ля­да­ча й то­го стійчи­ка і ла­яв їх на всі зас­та­ви. Йо­му й з го­ло­ви ви­па­ло, що ту­теч­ки бу­ла не тюр­ма, а лис­ню­чий са­лон, і пе­ред ним сто­яли не сто­рожі та стійчи­ки, а сиділи ша­новні панії. Спах злості засліпив йо­му очі, за­ту­ма­нив тя­му. Він ніби по­са­танів: кру­тив го­ло­вою, ма­хав ру­ка­ми. Зо­лоті перстні блис­котіли. Люті карі очі блис­ка­ли. Чер­во­ний вид аж пашів.

Усі да­ми ущух­ли й з ди­ва ви­ря­чи­ли на Елпіди­фо­ра очі.

Таіса Андріївна та Люб­ка вже з рік про­жи­ли вкупі з Елпіди­фо­ром і зна­ли йо­го, як ду­же ввічли­ву й делікат­ну ве­ли­косвітську лю­ди­ну. Він пе­редніше й го­ло­су ніко­ли не піднімав вго­ру, не то що не га­ла­су­вав. Але, об­був­шись та огов­тав­шись з да­ма­ми, він те­пе­реньки не вдер­жавсь і нес­подіва­но не­на­че ви­вер­нув се­бе на­ви­воріт і по­ка­зав свою пал­ку оп­риш­ку­ва­ту вда­чу. Таіса Андріївна ще й пе­редніше чу­ла од лю­ден, що пер­ша жінка по­ки­ну­ла йо­го че­рез йо­го пал­ку, оп­риш­ку­ва­ту вда­чу, але про те нічо­го не ка­за­ла Любці. Те­пер во­на пе­ресвідчи­лась, що чут­ка про Елпіди­фо­ро­ву забісо­ва­ну вда­чу бу­ла прав­ди­ва. Таіса сиділа збен­те­же­на цією вих­ват­кою. Лю­ба пе­рес­та­ла сміяться та кру­тить очи­ма. В по­ко­ях на од­ну мить ста­ло ти­хо, ніби мерт­во. Усім ста­ло якось ніяко­во.

Коли це в при­хожій щось шарп­ну­ло дзво­ник, і хтось вско­чив в при­хо­жу швид­ко, про­жо­гом. Ме­ла­ся заг­ля­ну­ла че­рез од­чи­нені двері в при­хо­жу. Там щось во­ру­ши­лось. Гор­нич­на по­ра­лась ко­ло вішал­ки. Про­ти заск­ля­них две­рей Ме­ла­ся вгляділа щось куд­ла­те та пе­ле­ха­те, їй спо­чат­ку зда­лось, що то гор­нич­на впус­ти­ла здо­ро­вецьку со­ба­ку, кот­ру привів гість. В сутінках не­на­че за­мет­ля­лись куд­латі та пе­ле­хаті со­бачі ву­ха, май­ну­ла ніби дов­га мох­на­та ца­пи­на бо­ро­да. Ме­ласі зда­лось, що та со­ба­ка ни­кає ко­ло две­рей й об­ню­хує. Але гість ски­нув ко­лоші й підвівся. В Ме­ласі в очах знов май­ну­ла в тем­них су­точ­ках якась чу­дер­нацька пе­ле­ха­та пос­тать.

• Предыдущая
• 7/64
• Следующая