Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/64
• Следующая

Час уп­ли­вав швид­ко та хут­ко. Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі. Гу­ко­вич сха­ме­нув­ся й за­ува­жив, що вже час поспішать з дов­ги­ми це­ре­моніями. Слу­ги за­веш­та­лись ще швид­ше. Гості ніби ха­па­лись, по­ра­ючись ко­ло вин. На­решті ба­тюш­ки підве­лись за доз­во­лом ха­зяй­ки, бо ха­па­лись до­до­му на ве­чер­ню в неділю. За ни­ми й другі гості ру­ши­ли з-за столів. Півча зник­ла. Ме­ла­ся вий­шла до своєї кімна­ти, щоб пе­ре­дяг­тись в до­ро­гу. Тро­хи пе­ре­го­дя во­на увійшла до гос­тей в гар­ненько­му зви­чай­но­му уб­ранні. По­да­ли до ґанку фа­етон, і мо­лоді, заб­рав­ши в ру­ки гро­шо­вий пре­зент од бур­тянсько­го дядька та од батька, хап­ком сіли в фа­етон і по­ка­та­ли на вок­зал, щоб ча­сом не опізниться на поїзд до Києва. Вкупі з ни­ми виїха­ла й Таїса Андріївна з Лю­бою. Ба­тюш­ки, ви­пив­ши наш­вид­ку кофій, так са­мо слідком за ни­ми виїха­ли за­вид­на, ха­па­ючись до­до­му, щоб не опізниться пра­вить ве­чер­ню, бо тоді бу­ла неділя і вве­чері тре­ба бу­ло пра­вить ве­чер­ню.

Слуги в од­ну мить поп­ри­би­ра­ли з сто­лу зай­вий по­суд і ви­нес­ли кофій. Гості знов посіда­ли за сто­ли. Ха­зяй­ка звеліла поп­ри­би­рать з сто­лу спо­рож­нені пляш­ки та пос­та­вить повні.

- Лідіє Андріянівно! - гук­нув че­рез стіл Юр­чен­ко. - Оце ми з сест­рою за­ду­ма­ли знов уд­ру­ге грать на зе­ле­них свят­ках для се­лян «На­тал­ку Пол­тав­ку». Мо­же б, і ви прис­та­ли до нас? Чи не взя­ли б ви будлі-якої ролі? Ви ста­ли б нам в при­годі.

- Я, ма­буть, не здат­на до цього. Хіба зап­росіть сест­ру. О, в неї є хист до цього! Во­на, надісь, ут­не кра­ще за ме­не, гра­ти­ме, як справж­ня ар­тист­ка.

- А ви, Лідіє Андріянівио, спро­бу­ва­ли б свої си­ли. Мо­же, в вас як­раз єсть хист до цього, тільки ви й самі то­му невідомі, - обізвавсь че­рез стіл Яків Ки­ри­ко­вич.

- Не по­чу­ваю се­бе при­дат­ною до цього діла, хоч і вмію співать і маю ся­кий-та­кий го­лос. Не зва­жусь я на та­ке діло. Зап­ро­шуй­те до цієї спра­ви жва­ву сусіду На­деж­ду Мокіївну. Для гран­ня на сцені тре­ба про­вор­них лю­дей; а я та­ки доб­ре м'яло та не­по­вер­тай­ло.

- Може б, я й зу­гар­на бу­ла до цього, але мені не бу­де ча­су їздить на ре­пе­тиції. А мені, ска­зать по щирій правді, ду­же ба­жа­лось би вам до­по­мог­ти, - ска­за­ла Лад­ковська й зир­ну­ла со­ло­деньки­ми очи­ма на Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча, не­на­че про­мо­ви­ла очи­ма: це я тільки для те­бе лад­на стать до цієї спра­ви, та та­ки й ста­ну, як ти гра­ти­меш…

- Грайте, грай­те, мо­лоді, та й нас зап­ро­шуй­те на спек­такль, - обізвавсь один ста­рий дідич. - Ко­ли б ча­сом че­рез ці іграш­ки ви не наб­ра­лись кло­по­ту.

- Поки поліція довідається, то ми й пе­рег­раємо по­таєнці усей наш ре­пер­ту­ар. На­ча­ди­мо, на­ча­ди­мо та й при­таїмось. Не­хай вже потім ми бу­де­мо якось справ­до­ву­ваться з нею, - ска­зав Юр­чен­ко.

- Як роз­по­ча­ли ми ре­пе­тиції в на­шо­му здо­ро­во­му складі ко­ло са­харні, то усі дівча­та й хлопці зби­ра­лись три дні; дівча­та пов­би­рані, по­заквітчу­вані, не­на­че зібра­лись в якесь свя­то на му­зи­ки. Я вже вив­чи­ла дівчат усіх пісень для на­шо­го хо­ру, - го­во­ри­ла Юр­чен­ко­ва сест­ра Нас­тя.

- От поїде­мо й по­ба­чи­мо, як там ваші дівча­та співа­ти­муть в хорі й тан­цю­ва­ти­муть, - обізвав­ся Гу­ко­вич і за­ре­го­тавсь.

- Чи ти пак пой­меш віри, щоб сільські дівча­та й па­руб­ки змог­ли й справді гра­ти й співать на сцені? - спи­тав Гу­ко­вич в жінки.

- Ніколи не пой­му віри цьому! Ще що ви­га­дай­те! По­ду­май­те собі, як то наш по­го­нич Грицько грав би на сцені, та ще й співав під гран­ня ор­кест­ру, ко­ли ча­сом і наші пан­ни не пот­рап­ля­ють співать до ла­ду під аком­панімент фор­теп'яна, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Одже ж ми до­ка­же­мо, що для зав­зя­тої лю­ди­ни не­ма нічо­го не­мож­ли­во­го, - про­мо­вив Юр­чен­ко.

- Господи споспішай! Дай бо­же, час доб­рий! - про­мо­ви­ла з сміхом Гу­ко­ви­че­ва. - А мені все-та­ки чо­мусь здається, що з то­го пи­ва не бу­де ди­ва.

- Буде ди­во! ож по­ба­чи­те! от по­наз­ди­ви­тесь! - гу­кав зав­зя­тий Юр­чен­ко і з нес­тям­ки мах­нув ру­кою й зоз­ла аж вда­рив ру­кою навідлі об стіл. - Тре­ба тільки на­важ­ли­вості та зав­зят­тя, то й поспіх бу­де.

- А вже ж мож­на це вро­бить! Се­лю­ки темні, але зовсім-та­ки не дурні, - ска­зав один чернігівський зе­мець. - От на­ше земст­во доб­ре ро­бе, що за­ду­ма­ло по­зак­ла­дать чи­тальні по се­лах. Маємо на думці спов­нить ті чи­тальні ук­раїнськи­ми книж­ка­ми, пи­са­ни­ми мо­вою, зро­зумілою для се­лян.

Піднявся га­лас. По­ча­лось зма­ган­ня. Знай­шлись і суп­ро­тив­ни­ки в то­го зем­ця. Яків Ки­ри­ко­вич ос­ту­пав­ся за йо­го.

- Я чу­ла, що ви, Лідіє Андріянівно, їде­те в Фінляндію вчи­тись ви­роб­лять по­лот­на та руш­ни­ки на но­во­мод­них верс­та­ти­ках, - обер­ну­лась до Ліди На­деж­да Мокіївна, - чи цьому пак прав­да?

- Маю на думці їхать. Це прав­да. А як вив­чусь, то роз­ве­ду в на­шо­му селі це про­мислівство, щоб се­ля­ни за­роб­ля­ли цим шма­ток хліба.

- Як вив­чи­тесь цього, то навчіть і ме­не. Я, гос­по­ди, як люб­лю ткать та ши­ти! Бо­же, як люб­лю! - аж крик­ну­ла во­на і вту­пи­ла свої оч­ки в Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча. - Я вам ста­ну до по­мочі в цьому: вив­чу навіть на­ших мо­ло­диць.

«Ну, знаємо ми те­бе! Ця про­но­за підби­рається під ме­не. Це її підступ; але не підду­риш! Я те­пер став не ду­же-то ймовірний».

Надежда Мокіївна і справді сіла б за верс­тат, але тільки тоді, як­би сів тка­ти по­лот­на та руш­ни­ки Яків Ки­ри­ко­вич, щоб їй мож­на бу­ло пов­сяк­час ди­виться на йо­го або до­тор­ку­ваться до йо­го хоч своїм че­ре­ви­ком.

- Нашим зем­цям тре­ба б та­ки по­пик­лю­ваться роз­вит­ком сільсько­го про­мислівства між се­ля­на­ми. Чом би пак земст­вам не стать до по­мочі се­ля­нам в цій справі? Ба­га­то се­лянських полів не виг­ноюється. А виг­ной­ка - це ж ве­ли­ке діло. Час би змінить ста­ро­дав­ню сис­те­му об­роб­лю­ван­ня полів, ко­ли в од­ну ру­ку по­ле в то­лоці дар­мує й мар­нується дур­но… Скільки не­по­ча­тої праці! Скільки діла!

Яків Ки­ри­ко­вич роз­го­во­ривсь. Йо­го роз­мо­ва на­би­ра­лась си­ли. Карі очі за­лисніли, а потім заб­лис­ка­ли. В йо­го очах зай­нявсь огонь зав­зят­тя, що за­таївся в йо­го ніби­то спокійній тихій вдачі. Ліда по­чу­ва­ла, що йо­го дум­ки та гад­ки прав­диві. Во­на за­ди­ви­лась на йо­го якось не­са­мохіть. Карі очі ча­ру­ва­ли її.

- Що прав­да, то прав­да! Ми, давніші лю­де, в свій час якось не звер­ну­ли ува­ги на цю на­род­ну спра­ву. Тре­ба на­мо­вить земців і звер­нуть їх ува­гу на це діло, спри­я­юче за­со­бам се­лян. Що прав­да, то прав­да! - обізвавсь зе­мець Манько.

Знов по­ча­лись зма­ган­ня. Ви­пи­ли кофій і повс­та­ва­ли з-за сто­ла. В по­ко­ях сто­яла ду­хо­та. Од­чи­ни­ли двері на ве­ран­ду, кот­ра ви­хо­ди­ла в са­док, щоб тро­хи провітрить гор­ниці. Гості ру­ши­ли на ве­ран­ду. Старіші посіда­ли на лав­ках, а мо­лоді юр­бою ки­ну­лись на про­гу­лян­ня в са­док.

Сонце вже сіда­ло десь да­ле­ко на рівнині й ніби хо­ва­лось в ку­че­ря­вих вер­бах, пірна­ючи в пух­ке зе­ле­не вер­ховіття. Не­бо бу­ло чис­те, лис­ню­че, бла­кит­не. Са­док зе­ленів, аж очі вби­рав в се­бе. Дов­жез­ний ря­док кущів буз­ку попід ти­ном був суспіль об­ти­ка­ний ки­тя­ха­ми цвіту й звер­ху то сизів, то білів дов­гою чу­до­вою гірлян­дою на­низ до самісінької течії. Повітря й парк не­на­че про­па­ха­лись наскрізь делікат­ни­ми тон­ки­ми па­хо­ща­ми буз­ку, мо­ло­до­го лис­тя то­поль та со­ко­рин. Щось жи­ву­ще й цілю­ще бу­ло роз­ли­те й у сад­ку, і в лег­ко­му про­зо­ро­му повітрі, і над­да­ва­ло жва­вості, во­ру­ши­ло в мо­ло­дих дум­ки та мрії.

Молоді гості пішли юр­бою по ши­рокій доріжці, не­дав­но по­си­ланій тер­тою дрібною жорст­вою. Доріжка по­ве­ла­ся на­низ до течії поміж де­ре­ва­ми та ку­ща­ми. На­деж­да Мокіївна вже бу­ла при­ту­ли­лась до Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча й зачіпа­ла йо­го в роз­мові. Але він зу­мис­не замішав­ся в гурт, потім зос­тавсь по­за­ду й прис­тав до Ліди. Йо­му за­ба­жа­лось по­ба­ла­кать з нею на са­моті, ос­то­ронь од лю­дей. На йо­го щас­тя, до Лад­ковської прис­тав один мо­ло­дий сусід, Мар­ко Пет­ро­вич Нек­ра­ше­вич, за­мож­ний дідич, ще мо­ло­дий па­нич, ве­ли­кий спортс­мен, з кот­рим поб­ра­тав­ся Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, бо во­ни обид­ва надз­ви­чай­но ко­ха­лись в спорті та в ко­нях.

• Предыдущая
• 35/64
• Следующая