Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 33

• Предыдущая
• 33/64
• Следующая

- Чи пішки, чи во­зом, чи так, чи інак, а я прис­та­ла б на та­ку служ­бу, як­би тре­ба бу­ло. Бо все-та­ки во­но бу­ло б ко­рисніше, ніж по­си­деньки справ­лять та га­яти дур­но час без ро­бо­ти, - одка­за­ла Ліда й засміялась.

В світли­цю ввійшов же­них, вже приб­ра­ний до вінця, за­че­са­ний, на­па­ха­ний, ра­дий, аж ніби ся­ючий. Русі ку­чері ви­лись дрібуш­ка­ми кру­гом го­ло­ви й спа­да­ли тро­хи не до пле­чей. Довгі пухкі куд­латі ву­са, ця най­кра­ща прик­ра­са йо­го ви­ду, стир­ча­ли, не­на­че їх вітер роз­ди­мав. Приб­ра­ний в но­ве уб­ран­ня, він пок­ра­щав і своїми пат­ла­ми ски­нув­ся на яко­гось за­хо­жо­го німця ар­тис­та або ху­дож­ни­ка. Же­них привітав­ся з своїм бра­том, тричі поцілу­вав­ся, потім привітав­ся зви­чай­ненько до усіх гос­тей і сів ря­доч­ком з бра­том.

- Тут не­дав­неч­ко на­ша за­вис­на Ліда ска­за­ла, ніби во­на за­ви­дує, що в ва­шо­го бра­та аж над­то ба­га­то ро­бо­ти, а в неї ду­же вже ма­ло. Чи ви чу­ли та­ке ди­во? - ска­за­ла Ме­ла­ся до сво­го же­ни­ха.

- Є чо­му за­ви­ду­вать. Ча­сом од ро­бо­ти кру­тиш­ся, як му­ха в ок­ропі, аж го­ло­ва мо­ро­читься. Бу­ває ніко­ли вго­ру гля­нуть. Ро­бо­та - це ж ка­ра бо­жа за Євин гріх, - ска­зав всмішки Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич до Ліди. - Ви, Лідіє Андріянівно, дурнісінько жал­куєте, що в вас ма­ло ро­бо­ти.

- А скільки раз я тобі ка­за­ла, щоб ти до­ве­ла до кінця й до­ка­на­ла англійську мо­ву! Од­же ж во­на ме­не не слу­хає і зовсім за­нед­ба­ла цю мо­ву. От візьмись за це, то й ро­бо­та бу­де!.. - обізва­лась Ме­ла­ся.

- Але навіщо ця мо­ва зда­лась мені оту­теч­ки на селі? До­волі з ме­не фран­цузької та німецької. От ва­ша гу­вер­нант­ка, місс Ка­роліна, вив­чи­ла те­бе роз­мов­лять по-англійській, але й ти не­за­ба­ром за­бу­деш. Бо з ким же ти тут в глу­шині роз­мов­ля­ти­меш по-англійській? не з дер­качівськи­ми ж мо­ло­ди­ця­ми, та хоч би з на­ши­ми знай­оми­ми діди­ча­ми. Це на­да­рем­на пра­ця.

«Одже ж ця Ліда не та­ка мов­чу­ха, як пи­сав про неї брат; в неї, знать, є й тя­ма в го­лові, бо го­во­ре ро­зум­но й охо­чо, хоч не так дрібо­тить, як її сест­ра», - по­ду­мав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Невже ж ви вмієте го­во­рить на трьох чу­жо­земських мо­вах? - спи­тав він зго­дом в Ме­ласі по-українській.

Мелася од­повіда­ла так са­мо ук­раїнською мо­вою, бо в їх домі, як і в сільсько­го ду­хо­венст­ва, ще ба­ла­ка­ли вдо­ма частіше по-українській, ніж по-ве­ли­ко­руській.

- А чом же? Це в нас, ма­буть, в ро­ду: брат моєї ма­ми го­во­ре доб­ре на чо­тирьох євро­пей­ських мо­вах. І ма­ма ста­рається та най­має гу­вер­нан­ток, щоб і ми го­во­ри­ли на трьох мо­вах. Не­має нічо­го гірше, як їздить в мандрівку по чу­жих кра­ях, не тям­ля­чи чу­жо­земських мов. А ми з ма­мою чи бу­ло приїде­мо до Відня, чи до Па­ри­жа, чи до Лон­до­на - ми скрізь не­на­че в се­бе вдо­ма.

- Мені, ма­буть, не до­ве­деться ба­ла­кать в Лон­доні в лор­да­ми. Тим-то я й за­нед­ба­ла англійську мо­ву, - ска­за­ла Ліда.

- Невже ж вчи­тись ви­роб­лю­вать по­лот­на та ро­бить поліський сир приємніше, ніж дбать за англійську жи­ву мо­ву? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- По-моєму, по­лот­на та сир для нас ко­рисніші, ніж англійська мо­ва, - ска­за­ла спе­ре­сер­дям Ліда.

- Чи ви й справді маєте на думці їхать в Фінляндію, щоб вив­читься ви­роб­лять по­лот­на та ро­би­ти сир та мас­ло? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич якось з ва­ган­ням і не­довірністю в тоні го­ло­са.

- Маю та­ку дум­ку, та… батько не пус­кає ме­не в Фінляндію, де ви­роб­ля­ють по­лот­на на но­вих ма­леньких верс­та­ти­ках. В ме­не, бач­те, дум­ка вив­чить нього ре­мест­ва на­ших мо­ло­диць, а потім роз­пов­сю­дить йо­го в краї, - го­во­ри­ла Ліда.

- Та то во­на й наші сусідки Ма­ту­шевські ма­рять собі про не на се­лах в са­мо­тині з нудьги! - ляс­ну­ла Ме­ла­ся. - Ці мрії як прий­шли, так швид­ко й ми­нуть не­за­ба­ром. Це все з нудьги­ та од без­робіття.

- Ви, Ме­ланіє Андріянівно, не спо­чу­ваєте цим ду­же прак­тич­ним ніби­то мріям? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Не то що не маю спо­чу­ван­ня до їх. Цього ніяким спо­со­бом не мо­жу ска­зать. Але я зро­ду-звіку не сіла б за верс­тат, щоб тор­кать підніжок та гу­пать ля­дою з ран­ку до ве­чо­ра. До та­кої ро­бо­ти я не маю ніяко­го по­тя­гу. Але для се­бе осо­бо­во я знай­шла б якусь іншу, ба­га­то приємнішу доб­родійну ро­бо­ту, та й по своїй впо­добі, - ле­пе­та­ла Ме­ла­ся.

«Одже ж ця Ме­ла­ся і справді ду­же щи­ра. В неї й справді всі дум­ки звер­ху: так і ла­зять по їй, не­на­че му­хи. Прав­ду пи­сав брат! - по­ду­мав док­тор. - В неї дум­ки, як во­да в діра­во­му гор­щи­ку, - ніяк не вдер­жаться все­ре­дині».

- А я лю­ди­на, пе­редніше за все, прак­тич­на і цікав­люсь тільки тим, з чо­го вий­де якась ко­ристь для ме­не або й для лю­дей, - ска­за­ла Ліда.

Яків Ки­ри­ко­вич підняв бро­ви й аж очі витріщив на Ліду. Цей тон і пря­му­ван­ня в роз­мові був для йо­го над­то надз­ви­чай­ний, бо він нічо­го та­ко­го не чув в Києві в са­ло­нах.

- Ви, ма­буть, вчи­лись на жіноцьких кур­сах? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Вчилась років зо два, та… не до­ве­лось дов­читься до кінця, бо це не од ме­не за­ле­жа­лось, - ска­за­ла Ліда з сутінком смут­ку в го­лосі.

Почалось зма­ган­ня. Роз­мо­ва ста­ла жвавіша й на­би­ра­лась си­ли, зав­зят­тя, навіть ста­ла пал­ка. Ліда роз­го­во­ри­лась, всто­юва­ла за се­бе й за своїх мрійних сусідок. Ме­ла­ся й Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич пішли на жар­ти й підніма­ли на смішки й Ліду, і мрійних, ніби­то при­дур­ку­ва­тих сусідок.

«Як роз­хо­ди­лась Ліда! Десь в неї й зуб­ки взя­ли­ся, не­на­че од­ра­зу ви­рос­ли. Як оч­ки за­ми­готіли! Зо мною го­во­ре, не­на­че три дні не їла, а те­пе­реч­ки в неї десь і мо­ва взя­лась, - ду­мав з ди­ву­ван­ням Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. - Чи ти ба! Як ог­ри­зається! Яка ста­ла крас­но­мов­на! А то все бу­ло од­ми­кує од на­шої ком­панії та хо­вається десь по за­кут­ках».

Ліда й справді роз­ба­ла­ка­лась, по­ве­селіша­ла. Чи­малі, сли­ве чорні очі за­лисніли. Чорні довгі вії аж ми­готіли й ніби нер­во­во дри­жа­ли при кліпанні очи­ма. Яків Ки­ри­ко­вич те­пер до­ди­вив­ся, що во­на гар­на, що в неї пишні ви­разні чер­воні ус­та й чу­дові ро­зумні очі.

«Одже ж, мо­же, я знай­ду собі в цій мо­лодій дівчині ся­ку-та­ку спільни­цю в де­чо­му. Ме­ла­ся справж­ня тер­ни­ця, а Ліда ні на тер­ни­цю, ні на би­тельню навіть нітрішки не ски­ну­лась. Ця тре й тіпає ба­га­то ро­зумніше й помірніше, ніж сест­ра-ле­пе­ту­ха».

- От я му­зи­ку так люб­лю! - ска­за­ла нап­рикінці роз­мо­ви Ме­ла­ся. - І вмію гра­ти, і знаю кла­сиків, але гос­подь не дав мені та­лан­ту до му­зи­ки. Усякімо­ви да­лись мені заіграш­ки; я їх ло­ви­ла жив­цем на льоту, навіть з приємністю й усо­ло­дою, а му­зи­ка не дається чо­мусь мені та й годі!

«Мабуть тим, шо в неї в роті та на язиці вже го­товісінька му­зи­ка зро­ду: і вчи­тись не тре­ба!» - якось не­са­мохіть про­май­ну­ла дум­ка в мо­ло­до­го док­то­ра.

Тим ча­сом в двір вко­ти­ло дві хурі, на­ван­та­жені півчою з Дри­жи­по­ля. Ха­зяїн вий­шов на ґанок. До йо­го привітав­ся ре­гент Ни­кон Куч­ма. Він був уб­ра­ний в гар­ненький новісінький синій су­кон­ний жу­пан, підпе­ре­за­ний одеським чер­во­ним вов­ня­ним ши­ро­ким по­ясом з то­роч­ка­ми, що висіли й теліпа­лись по обид­ва бо­ки ста­ну. Ха­зяїн знав, що Ни­кон вже да­вав з своєю півчою два кон­цер­ти в повіто­во­му місті, і зап­ро­сив йо­го на хви­ли­ну в кабінет. В кабінет Ни­кон всту­пив своєю зви­чай­ною для­вою хо­дою, але з по­ва­гом, з ро­зумінням своєї вар­тості. Гу­ко­вич­по­ба­ла­кав з ним, звелів по­дать за­кус­ку, сам по­час­ту­вав йо­го з влас­ної ру­ки по-гос­по­дарській і про­сив сісти й поснідать тим ча­сом, по­ки мо­ло­да вбе­реться до вінця.

- Чи заспіваєте ж мо­ло­дим кон­церт на вході в церк­ву? - спи­тав Андріян Кирилович.

- А чом же! Півчі вив­чи­ли цей кон­церт сли­ве на­пам'ять, бо це нам не­пер­вин­ка співать вінчан­ня. Ми співаємо не тільки цер­ковні кон­цер­ти, але й ті п'єси, що співа­ють на сце­нах ук­раїнські ар­тис­ти, - ска­зав по­ва­гом Ни­кон, за­хо­див­шись ко­ло снідан­ку.

• Предыдущая
• 33/64
• Следующая