Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/34
• Следующая

- Та… - ска­за­ла Зінька і мах­ну­ла ру­кою на повітpi, - чи ду­має, чи не ду­має, а так, тро­хи йо­му впа­ла в очі. А во­на якась стриб­ка та про­вор­на.

- Та во­на про­вор­на: це прав­да, але, ска­за­ти по правді, ду­же ро­бо­ча, ро­бить діло швид­ко, скрізь встиг­не; що не за­га­дай - скрізь уви­неться. Та й на вда­чу во­на доб­ра, не сер­ди­та.

- Ой ба­тюш­ко! А я бо­юсь, що во­на ду­же вже лю­бить ті співи, танці та смішки. Крутілка, та й годі!

- Це не ва­дить, бо во­на мо­ло­да. Ад­же ж, Зінько, і ти ко­лись співа­ла та кру­ти­лась, як бу­ла мо­ло­дою.

- Ой, співа­ла! Не­ма що ка­за­ти, - про­мо­ви­ла Зінька осміха­ючись.

Вона мах­ну­ла ру­кою і потім пок­ла­ла ру­ку на коліно. На білій свиті її здо­ро­ва, як у чо­ловіка, ру­ка з ду­же дов­ги­ми товс­ти­ми пальця­ми чорніла, не­на­че ви­ли­та з заліза.

- Соломія, ба­бо, з та­ких, що «на улиці пе­ред ве­де, а на полі сер­пом гу­де», як при­ка­зу­ють лю­де: во­на з півро­ку бу­ла в ме­не за няньку, а півро­ку за ку­хо­вар­ку. Дітей во­на доб­ре гляділа й жа­лу­ва­ла. Вид­ко, що во­на сер­цем доб­ра, хоч і крутілка, як ти ка­жеш.

Зінька вста­ла, вип­рос­та­лась на цілий свій зріст. Намітка на пле­чах за­гой­да­лась. Встав і ба­тюш­ка. І зда­ва­лось, що не ба­тюш­ка вип­ро­вад­жує Зіньку, а по­важ­на Зінька вип­ро­вад­жує з своєї гос­по­ди от­ця Га­ра­си­ма.

Зінька узя­ла в свою кре­мез­ну ру­ку не­ве­лич­ку су­хор­ля­ву білу ру­ку от­ця Га­ра­си­ма, поцілу­ва­ла й розп­ро­ща­лась.

- Ну, бо­же те­бе бла­гос­ло­ви! Гос­по­ди пострічай! Дай бо­же час доб­рий! - ска­зав на про­щанні отець Га­ра­сим,

- Ой, ве­ли­кий спа­сибі вам, ба­тюш­ко, за те, що ви ме­не втіши­ли за Со­ломію! Ой гос­по­ди мій, як я бо­юся за сво­го Ро­ма­на! Так мені йо­го шко­да, так жаль, як не бу­ло жаль ні од­но­го си­на. Ні од­на ди­ти­на не гор­ну­лась так до ме­не змал­ку, як він. Чи бу­ло по­ра­юсь в хаті, чи по­лю на ого­роді, він все ко­ло ме­не, слідком хо­дить за мною і не ос­ту­пається від ме­не. Як бу­ло по­лю гряд­ки, або підса­пую ка­пус­ту, або підгор­тую кар­топ­лю, він усе слідком хо­дить за мною та все пи­тає: «Чи не ви­нес­ти вам, ма­мо, во­ди? мо­же, ви пи­ти хо­че­те? мо­же, вам хліба вкра­яти та ви­нес­ти?» А як бу­ло в неділю ля­жу спо­чи­ва­ти під причілком на призьбі, то він вир­ве здо­ро­ву, як си­то, ло­пуш­ку, ся­де ко­ло ме­не в го­ло­вах та й ка­же: «Спіть, ма­мо, а я бу­ду од вас од­га­ня­ти му­хи». Ій-бо­гу моєму, прав­ду ка­жу! Ой, ко­ли б не бу­ла Со­ломія ли­ха та ле­да­ча! Бо­юся за си­на, більше як за се­бе. Шко­да мені бу­де мо­го Ро­ма­на.

- Не бійся. Зінько, не бійся! - ска­зав отець Га­ра­сим на про­щанні,

Баба Зінька не вдо­во­ли­лась тим, що їй го­во­рив ба­тюш­ка про Со­ломію. Во­на зай­шла ще до ма­туш­ки, ніби­то по­ба­ла­ка­ти, вий­ня­ла з па­зу­хи в хус­точці нез­ви­чай­но здо­ро­во­го цук­ро­во­го го­ро­ху, щоб ніби­то пох­ва­ли­тись, і да­ла ма­тушці на насіння, а тим ча­сом в роз­мові поміж го­ро­хом, ма­ком та ка­пус­тою довіда­лась, що за лю­ди­на - Со­ломія. І ма­туш­ка хва­ли­ла Со­ломію. Зінька розп­ро­ща­лась і вий­шла з ха­ти. Во­на бу­ла та­ка ра­да, та­ка ра­да, не­на­че то­го дня був Ве­лик­день. В ба­би не­на­че й но­ги ста­ли мо­лоді. Во­на не йшла до­до­му, а ніби самі но­ги нес­ли її. Лю­де, стріча­ючись з ба­бою, аж ди­ву­ва­лись, чо­го це завсіди по­важ­на Зінька так швид­ко чим­чи­кує вздовж улиці, і та­ка ве­се­ленька, не­на­че тільки що ви­пи­ла в ко­гось в гос­тях ча­ро­чок зо три горілки з стрюч­ку­ва­тим пер­цем.

- Що це та­ке ста­ло­ся з ба­бою Зінькою? - го­во­ри­ли мо­ло­диці ог­ля­да­ючись. - Йде так швид­ко, тро­хи не підска­кує, ніби от-от пісні за­ве­де се­ред улиці!

А ба­ба Зіня раділа за сво­го Ро­ма­на.

«От бу­де ра­дий Ро­ман! Піде йо­го сму­ток на оче­ре­та, на бо­ло­та та на пущі», - ду­ма­ла ба­ба, не­су­чи до­до­му радісну звістку для Ро­ма­на.

Зінька прий­шла до­до­му, увійшла в сіни. Чує во­на, в хаті хтось го­во­рить з Ро­ма­ном. У сіни че­рез за­чи­нені двері до­хо­див чийсь го­лос, товс­тий, навіть тро­хи сер­ди­тий.

«Одже го­лос мені по зна­ку! - по­ду­ма­ла ба­ба Зінька, прис­лу­ха­ючись під две­ри­ма до го­ло­су. - Але чий же це го­лос? Ніяк не впізнаю. Яко­гось гос­тя бог пос­лав».

Баба Зінька од­чи­ни­ла хатні двері. Прос­тор­на світли­ця бу­ла освіче­на ду­же яс­но че­рез причілко­ве вікно. За сто­лом сидів смуг­ля­вий, дов­гоб­ра­зий та су­хор­ля­вий чо­ловік. Сон­це си­па­лось в вікно на йо­го спи­ну; смуг­ля­вий вид не­на­че мрів у сутінку; і тільки ви­раз­но світи­лись кінчи­ки дов­гих товс­тих вусів, котрі ніби бу­ли об­си­пані сон­цем.

Роман сидів на лаві, ко­ло самісінько­го сто­ла, спер­шись обо­ма ліктя­ми на стіл.

- Добридень вам! - ска­за­ла ба­ба Зінька, став­ши се­ред світлиці. Во­на дов­генько при­див­ля­лась, приж­му­рю­ва­ла свої старі очі і впізна­ла Фи­ло­на Че­чо­та.

«Ото ди­во! Тільки що бу­ла в ме­не про­мов­ка про доч­ку, а це й сам батько шусть до ме­не в ха­ту! Це не­дур­но! Не­на­че знав Филін, що я хо­ди­ла на розвідки до ба­тюш­ки та роз­пи­ту­ва­ла про йо­го доч­ку. Це не­дур­но. Це во­но про­ти чо­гось!»

Филін встав і прис­ту­пив на ступінь до ба­би Зіньки. Ви­со­кий надміру, тон­кий ста­ном, Филін був ще ви­щий од ба­би Зіньки і тро­хи не чер­кав­ся тім'ям об сво­лок. Йо­го чорні, нез­ви­чай­но гострі й блис­кучі очі впа­ли не на Зіньку, а ви­ще за Згаьчи­ну го­ло­ву, десь на верх мис­ни­ка. Филін, роз­мов­ля­ючи, ніко­ли не ди­вив­ся лю­дям в вічі, а все ки­дав очи­ма не­на­че в по­рожній простір, втуп­лю­вав їх в повітря, не­на­че при­див­ляв­ся в да­лечі до тих лю­дей та подій, про котрі він лю­бив час­то оповіда­ти.

Филін був ду­же бо­гомільний. Він хо­див до церк­ви і на служ­бу, і на ве­чер­ню, і на ут­ре­ню, при­хо­див до церк­ви ще раніше за ба­тюш­ку. В церкві Филін ста­вав ко­ло са­мо­го іко­нос­та­са, га­сив завсіди став­ни­ки й свічки, зри­вав ґно­ти на свічках своїми чор­ни­ми пуч­ка­ми, зри­вав по­ма­леньку, не ха­па­ючись, не­на­че ро­бив яке свя­те діло. Зірве гніт з свічки, гніт ще го­рить або тліє в пучці, а Филін спус­кає ру­ку вниз по­ма­леньку, не­на­че огонь йо­го й не пе­че, ніби в йо­го пальці залізні, як щипці або да­вильця, а потім не ки­дає ґно­та до­до­лу, а ніби пок­ла­де на по­мос­ти, ще й нас­топ­че чо­бо­том. Филін ду­же лю­бив роз­ка­зу­ва­ти про гроші, що го­рять в землі, про за­ко­пані скар­би, про відьом, про зна­хурів, про не­чис­ту си­лу та про свої сни, роз­ка­зу­вав, що сам на свої очі ба­чив уночі ті усякі чу­да, ба­чив, як го­рять на «діянія» гроші, ба­чив відьом, ба­чив не­чис­ту си­лу.

Филін був гор­до­ви­тий чо­ловік, не лю­бив, як хто не йняв віри йо­го оповідан­ням, сер­див­ся і навіть гри­мав. Роз­ка­зу­ючи про всякі чу­да та стра­хо­ви­ща, він ба­га­то прибріху­вав, але лю­де йня­ли йо­му віри, а най­більше ба­би та мо­ло­диці. Він ча­сом за­хо­див до ба­би Зіньки і лю­бив роз­ка­зу­ва­ти їй про усякі чу­да. Ба­ба Зінька бу­ла ду­же вваж­ли­вою йо­го слу­хач­кою. Лю­бив слу­ха­ти йо­го оповідан­ня і Ро­ман, хоч і пос­терігав де­які йо­го брехні.

- Чи це ви, Фи­ло­не? а я про­ти світу вас і не впізна­ла.

Баба Зінька, привітав­шись з Фи­ло­ном, поп­ро­си­ла йо­го сісти за стіл, а са­ма ски­ну­ла з се­бе сви­ту, повіси­ла на жердці і сіла про­ти Фи­ло­на на ос­лоні.

«Сам бог по­си­лає до ме­не оце Фи­ло­на. І не ду­ма­ла й не га­да­ла про йо­го, а він вже си­дить тут у ме­не за сто­лом і не­на­че ме­не жде… Це во­ля бо­жа. Со­ломія бу­де моєю невісткою», - ду­ма­ла Зінька, пог­ля­да­ючи на Фи­ло­на.

Бабі Зіньці страх як хотілось ска­за­ти Ро­ма­нові, що во­на при­нес­ла доб­ру звістку про Со­ломію, хотілось втіши­ти зас­му­че­но­го хлоп­ця, та во­на при Фи­ло­нові му­си­ла мов­ча­ти про це діло, аж язи­ка собі при­ку­си­ла.

«Ой ска­жу, ой не ви­дер­жу!» - ду­ма­ла ба­ба Зінька.

Вона зу­мис­не гля­ну­ла на Ро­ма­на ду­же ве­се­ли­ми очи­ма. Очі аж ніби сміялись.

• Предыдущая
• 8/34
• Следующая