Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/34

Принесли Со­ломію до­до­му. Со­ломія вже опам'ята­лась і страш­но стог­на­ла. Ба­ба Зінька уг­ляділа по­пе­че­ну Со­ломію і за­го­ло­си­ла. Діти про­ки­ну­лись і по­ча­ли й собі го­ло­си­ти.

Соломію за­ку­та­ли в мок­ре ряд­но. Филін побіг за фер­ша­лом. Цілу ніч світи­ло­ся в хаті світло. Усю ніч не спа­ли в хаті. Со­ломія му­чи­лась і страш­но стог­на­ла. Во­на зовсім по­пек­ла собі ру­ки до са­мих кісто­чок. По­пе­чені місця чер­воніли на що­ках, по лобі й по спині ши­ро­ки­ми пля­ма­ми та смуж­ка­ми.

Два дні нез­ду­жа­ла та му­чи­лась бідна Со­ломія. Ро­ман хотів їха­ти по док­то­ра до Білої Церк­ви, але фер­шал ска­зав, що вже й док­тор нічо­го не по­мо­же. Ро­ман пішов до свя­ще­ни­ка, щоб вис­повіда­ти та зап­ри­час­ти­ти Со­ломію.

- І як во­на вбігла в те по­лум'я? І чом во­на не ос­те­рег­ла­ся? Хіба ж во­на не ба­чи­ла, що в сінях вже го­рить покрівля? - пи­тав свя­ще­ник.

- А бог її зна. Хіба ж я, ба­тюш­ко, по­си­лав її лізти в по­лум'я? Та­ка во­на вже зро­ду мет­ка та про­вор­на, а до по­мочі лю­дям так і ки­дається, не­на­че їй па­мо­ро­ки за­би­ває людське не­щас­тя. Цілий вік пур­ха­ла, як та пти­ця, і в по­лум'я ки­ну­лась, мов та пти­ця. Та­ка вже їй до­ля су­ди­лась, - го­во­рив Ро­ман.

- Ну, йди ж до­до­му, а я за­раз прий­ду, - ска­зав ба­тюш­ка.

Роман вер­нув­ся до­до­му. Фер­шал по­рав­ся ко­ло Со­ломії. На по­пе­че­них місцях по­ча­ла зла­зи­ти шку­ра. Фер­шал поздіймав з обох рук од­вис­лу шку­ру з нігтя­ми, сли­ве цілісіньку, і пок­лав на вікні. Ро­ман вглядів, що на вікні ле­жа­ли не­на­че ру­ка­вич­ки, і зап­ла­кав: вже не бу­ло ніякої надії, щоб Со­ломія оду­жа­ла. Ба­тюш­ка вис­повідав і зап­ри­час­тив Со­ломію. Мо­ло­диці-сусіди пос­хо­ди­лись і мовч­ки хли­па­ли, сто­ячи кру­гом Со­ломії. Со­ломія лед­ве вже го­во­ри­ла.

- Як по­чу­ваєш се­бе, Со­ломіє? Чи оду­жаєш? Чи бу­деш жи­ва? - спи­тав ба­тюш­ка.

- Ні, не оду­жаю і швид­ко вмру… от-от вмру, - лед­ве спро­мог­лась про­мо­ви­ти Со­ломія ти­хим го­ло­сом.

До смер­ку ще Со­ломія не втра­ти­ла пам'яті, а смер­ком вже зовсім дійшла до нес­тям­ку. Блис­кучі очі по­ча­ли ніби зга­са­ти. Со­ломія втра­ти­ла пам'ять. Ро­ман ба­чив, що вже нас­ту­пає скон­чан­ня, і привів до Со­ломії дітей, щоб во­ни поп­ро­ща­лись з матір'ю. Со­ломія ди­ви­лась на дітей, але вже не впізна­ва­ла їх.

Все тихіше та тихіше во­на стог­на­ла і тільки ча­сом про­мов­ля­ла сти­ха:

- Ой, діти мої в по­лум'ї! Ой бо­же мій! Моя Мар­ту­ся вско­чи­ла в по­лум'я і вже зай­ня­ла­ся! Ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Ря­туй­те мою Мар­ту­сю! Он об­раз в неї їв ру­ках! Ря­туй­те об­раз!

Опівночі Со­ломія вмер­ла, а дру­го­го дня вве­чері її вже по­хо­ва­ли. Ро­ман про­сив, щоб до­мо­ви­ну за­нес­ли до церк­ви і одп­ра­ви­ли в церкві ве­ли­ку па­на­хи­ду. Задз­во­ни­ли в дзво­ни на па­на­хи­ду. З усього кут­ка зійшли­ся мо­ло­диці. Церк­ва бу­ла пов­на лю­дей, пов­на й пла­чу. Со­ломія ле­жа­ла в до­мо­вині, зчорніла, як чор­ний угіль. Усі мо­ло­диці пла­ка­ли го­лос­но, не­на­че хо­ва­ли рідну сест­ру. Мар­ту­ся го­ло­си­ла на всю церк­ву.

- Ой матінко моя рідна! На­що ж це ти нас по­ки­ну­ла вже дру­гий раз? Ой ма­мо моя, го­луб­ко моя! вер­ни­ся до нас і дру­гий раз! Ой, вер­ни­ся, не ба­ри­ся! не ки­дай же нас! - го­ло­си­ла бідна си­ро­та на всю церк­ву і зав­да­ва­ла усім жа­лю. Ро­ман сто­яв ко­ло до­мо­ви­ни ні жи­вий ні мерт­вий. У йо­му не­на­че сер­це за­пек­ло­ся од нес­подіва­но­го го­ря.

- Сама знай­шла собі страш­ну смерть, по­ма­га­ючи лю­дям. Гос­по­ди, як жаль бідної доб­рої Со­ломії, - го­во­ри­ли мо­ло­диці, вер­та­ючись з кла­до­ви­ща з ба­бою Зінькою та вти­ра­ючи сльози.

- Якби Со­ломія за­не­ду­жа­ла та вмер­ла своєю смер­тю, мені не так бу­ло б жаль її, а то вско­чи­ла в огонь і не­на­че са­ма собі за­подіяла наг­лу смерть, - го­во­ри­ла ба­ба Зінька, вти­ра­ючи сльози.

І знов ба­ба Зінька зіста­лась са­ма на гос­по­дарстві та ще й з ма­ли­ми уну­ча­та­ми, знов ста­ла до ро­бо­ти: і то­пи­ла, і ва­ри­ла, і хліб пек­ла, ще й на річку зи­мою хо­ди­ла плат­тя пра­ти. Знов прий­шло­ся їй самій і го­род ко­па­ти, і засіва­ти, і за­сад­жу­ва­ти.

- Оженися, си­ну, бо ти ще мо­ло­дий, а я вже ду­же старіюсь… Ізста­ри­ла ме­не важ­ка ро­бо­та і ли­ха твоя го­ди­нонька. Ро­би­ти мені не пер­вин­ка, але я не сьогодні-завт­ра вмру, - го­во­ри­ла ма­ти до Ро­ма­на.

Роман дов­го су­му­вав, си­дя­чи в своїй кімнаті, але пе­ред жни­ва­ми ма­ти знов по­ча­ла вго­во­рю­ва­ти йо­го, щоб він оже­нив­ся. Ро­ман зас­лав ста­ростів до однієї ду­же гар­ної дівчи­ни, але вхо­пив од неї об­лиз­ня; потім зас­лав ста­ростів до дру­гої і по­тяг гар­бу­за.

- Цур йо­му з та­ким чо­ловіком! - го­во­ри­ли дівча­та. - Свою Со­ломію підку­рю­вав ла­да­ном та во­див тро­хи не в дранті, як стар­чи­ху, то й нас так бу­де во­ди­ти.

Мати ра­ди­ла Ро­ма­нові шу­ка­ти мо­ло­дої смир­ної удо­ви.

Але в цілих Те­реш­ках не знай­шло­ся та­кої удо­ви. Аж у дру­го­му близько­му селі Пи­липчі лю­де на­ра­яли бабі Зіньці взя­ти собі за невістку мо­ло­ду й бездітну удо­ву Вар­ку. Вар­ка бу­ла ду­же бідна, але ро­бо­тя­ща, ти­ха на вда­чу, доб­ра й смир­на, як овеч­ка. Пе­ред жни­ва­ми Ро­ман оже­нив­ся з Вар­кою.

• Предыдущая
• 34/34