Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 20

• Предыдущая
• 20/34
• Следующая

- Треба ж заз­да­легідь роз­по­ряд­ку­ва­ти, ко­му дер­жа­ти в церкві став­ни­ки, ко­му но­си­ти кру­гом церк­ви ко­рог­ви та об­ра­зи, ко­му дзво­ни­ти, щоб не бу­ло ча­сом плу­та­ни­ни та не­по­ряд­ку, щоб мо­ло­диці та ба­би зна­ли своє місце, щоб не тов­пи­лись, як овеч­ки, - ска­зав ба­тюш­ка.

- Вже, ба­тюш­ко, ми з сест­рою та ста­рос­ти­хою поп­риз­на­чу­ва­ли, ко­му став­ни­ки дер­жа­ти, ко­му й ко­рог­ви но­си­ти. Я виб­ра­ла бабів та мо­ло­диць все бо­го­бо­ящих та по­ряд­них. Усе бу­де га­разд, ба­тюш­ко, - ска­за­ла ба­ба Зіня, ще й од­но око тро­хи приж­му­ри­ла.

- Ну, то й доб­ре! Гос­по­ди спострічай! - ска­зав ба­тюш­ка на про­щанні.

Баба Зінька до­ру­чи­ла Со­ломії но­си­ти хрес­та кру­гом церк­ви в про­цесії, а Насті - дзе­ленька­ти в два ма­ленькі дзво­ни. Со­ломія бу­ла та­ка ра­да, що не спа­ла усю ніч: все підво­ди­ла го­ло­ву та пог­ля­да­ла на вікна, чи вже не роз­вид­няється, чи вже не світає.

Через тиж­день після провід нас­та­ла неділя ми­ро­но­сиць. Ве­лик­день був пізній. Над­ворі вже бу­ло теп­ло. Вер­би вже роз­ви­лись, і са­ди вже роз­ви­ва­лись; брость вкри­ла вишні та че­решні. Сто­яла чу­до­ва ти­ха та теп­ла вес­ня­на по­го­да. Ба­ба Зінька прис­та­ви­ла го­ту­ва­ти обід мо­ло­диць, котрі доб­ре зна­ли ку­хо­варську спра­ву, а са­ма пішла до церк­ви. Обід го­ту­ва­ли в цер­ковній школі. Дя­чи­ха пек­ла па­ля­ниці в печі, а мо­ло­диці розк­ла­ли ба­гат­тя над­ворі ко­ло шко­ли і там го­ту­ва­ли уся­ку стра­ву. Ха­зяй­ки по­наз­но­си­ли на обід ку­рей, м'яса, бо­рош­на, уз­ва­ру, мо­ло­ка, си­ру і уся­ко­го доб­ра. Ба­ба Зінька на­ку­пи­ла горілки, пи­ва, а для ба­тюш­ки та го­ло­ви ку­пи­ла пляш­ку ви­на.

Як тільки вда­ри­ли в дзвін, лю­де так і по­су­ну­ли до церк­ви цілим на­тов­пом, не­на­че на ве­лик­деиь. На праз­ник поп­ри­хо­ди­ло ба­га­то лю­дей з близьких сіл, бо чут­ка про те но­ве свя­то пішла скрізь по се­лах. Цвин­тар був пов­ний лю­дей, як на Ве­лик­день. У церкві засвіти­ли паніка­ди­ло. На­ро­ду в церкві бу­ло так ба­га­то, що й про­тов­пи­тись бу­ло труд­но. Після «Апос­то­ла» Филін виніс з вівта­ря два­над­цять засвіче­них став­ників. Ба­ба Зінька пер­ша підсту­пи­ла до Фи­ло­на і взя­ла став­них, за нею слідком підсту­па­ли інші ба­би. Филін роз­да­вав став­ни­ки з по­важ­ним ви­дом. Ба­би бра­ли з йо­го рук став­ни­ки і кла­ня­лись йо­му аж у по­яс; він і собі кла­няв­ся кожній бабі. Два­над­цять бабів ста­ло се­ред церк­ви півкру­гом ко­ло свя­ще­ни­ка, кот­рий чи­тав єван­гелію, роз­гор­нув­ши її і пок­лав­ши на пос­хи­ляні людські го­ло­ви. Усі ба­би, під за­га­дом ба­би Зіньки, бу­ли од­на­ко­во пов­би­рані в намітки. Служ­ба бо­жа йшла по­ва­гом, по­ма­леньку; хор співав пар­тесні співи. В кінці служ­би ба­тюш­ка ска­зав про­повідь. Він в про­повіді зас­ту­пав­ся за жінок; нав­чав чо­ловіків, щоб во­ни жа­лу­ва­ли й ша­ну­ва­ли своїх жінок, не ла­яли на­да­рем­но, не би­ли, не чеп­ля­лись до їх, та ча­сом і змов­чу­ва­ли, бо в жінок діла не мен­ше, як в чо­ловіків; їм тре­ба і спек­ти, і зва­ри­ти, і на по­ле до ро­бо­ти хо­ди­ти, і ха­ти дог­ля­да­ти, ще й дітей глядіти… Чо­ловікам ця про­повідь зовсім не спо­до­ба­лась.

- Ну, після цих ми­ро­но­сиць не мож­на бу­де жінкам і сло­ва ска­за­ти, - ти­хо го­моніли чо­ловіки в церкві, - їх і так труд­но дер­жа­ти в ру­ках, а тут іще й ба­тюш­ка по­пус­кає їм та ос­ту­пається за ни­ми.

Настав час про­цесії. Ба­ба Зінька ста­ла пе­ред царськи­ми вра­та­ми і вис­та­ви­ла тих бабів, котрі ма­ли но­си­ти кру­гом церк­ви єван­гелії, об­ра­зи та здо­ро­вий об­раз ми­ро­но­сиць. Ба­тюш­ка виніс з царських врат най­більшу єван­гелію і дав бабі Зіньці в ру­ки; іншим мо­ло­ди­цям та ба­бам він дав менші єван­гелії та об­ра­зи. Здо­ровші й дужчі мо­ло­диці взя­ли здо­ро­вий об­раз ми­ро­но­сиць, поб­ра­ли ко­рог­ви та хрес­ти. Со­ломія взя­ла най­кра­щий хрест. Про­цесія ру­ши­ла і пішла кру­гом церк­ви. За про­цесією пішли в са­мий пе­ред не чо­ловіки, як зви­чай­но бу­ває, а по­су­ну­лись на­тов­пом мо­ло­диці та ба­би. Чо­ловіки й па­руб­ки не схотіли йти по­зад жінок, стов­пи­лись на схо­дах ко­ло прит­ворів і тільки ди­ви­лись на ту бабську про­цесію. Повз жінок в про­цесії ди­ба­ло кільки дідів та шкан­ди­ба­ли каліки й старці.

Баба Зінька по­важ­но йшла в про­цесії, не­су­чи єван­гелію. Увесь цвин­тар був не­на­че за­ли­тий на­ро­дом до са­мої ог­ра­ди. Зінька спус­ти­ла віка на очі і ди­ви­лась на зем­лю. На її ви­ду ви­яв­ля­лась кло­пот­ливість та за­ду­маність.

«В церкві усе га­разд, усе по-моєму, - ду­ма­ла Зінька, не­су­чи єван­гелію, - в церкві був по­ря­док. А що ж то там діється з обідом ко­ло шко­ли? Ой, ко­ли б мо­ло­диці не пе­рес­ма­жи­ли пе­чені та ку­рей. Чи вда­дуться ж то па­ля­ниці? Ой, ко­ли б там мо­ло­диці пос­та­ви­ли смач­ний обід».

Зіньчині дум­ки літа­ли ко­ло ба­гат­тя, ко­ло горшків та па­ля­ниць. Во­на сил­ку­ва­лась слу­ха­ти, як ба­тюш­ка чи­тав єван­гелію, а ті мо­роч­ливі дум­ки все не да­ва­ли їй слу­ха­ти, все тяг­ли­ся до ба­гат­тя та до печі.

Соломія так швид­ко йшла з хрес­том по­пе­ред усієї про­цесії, що од­би­лась от ко­рогвів та хрестів та­ки да­ле­ченько.

- Як Со­ломія побігла впе­ред! - ше­потіли чо­ловіки.- Ма­буть, зад­ля то­го, щоб видніше бу­ло її чер­воні чо­бо­ти, синій су­кон­ний жу­пан та чер­во­ний по­яс з ки­ти­ця­ми тро­хи не до землі.

Дівчата скуп­чи­лись кру­гом дзвіниці та на схо­дах. В усі вікна дзвіниці виг­ля­да­ли дівчачі го­ло­ви, уб­рані в квітки та в стрічки. Сміливіші дівча­та дзво­ни­ли в дзво­ни. Кру­гом дзвіниці, як жар, горіли чер­воні квітки, стрічки на го­ло­вах в дівчат, квітчасті хуст­ки на мо­ло­ди­цях. Уся дзвіни­ця ніби бу­ла об­сад­же­на чер­во­ним ма­ком. Про­цесія тричі ста­ва­ла, йду­чи кру­гом церк­ви; тричі чи­та­ли єван­гелію, і під єван­гелію на­хи­ля­ли го­ло­ви самі за се­бе жінки. Ні один чо­ловік не підсту­пив та не на­хи­лив го­ло­ви під єван­гелію.

- Ну, сьогодні зовсім за­па­ну­ва­ли в церкві й на дзвіниці жінки, - го­моніли сти­ха чо­ловіки; і бу­ло знать по їх очах, що во­ни підніма­ли на сміх це жіно­че свя­то, що їм це свя­то не по­до­ба­лось.

Після служ­би бо­жої по­ло­ви­на лю­дей ру­ши­ла до­до­му, але по­ло­ви­на зіста­лась на цвин­тарі спо­жи­ва­ти свої обіди, при­не­сені в горш­ках з до­му. У два ря­ди обсіли лю­де цвин­тар кру­гом церк­ви, як на ве­лик­день з пас­ка­ми, і роз­по­ча­ли свій обід. Ба­ба Зінька звеліла пос­та­ви­ти сто­ли ко­ло церк­ви в затінку під ли­па­ми. Мо­ло­диці поп­ри­но­си­ли стра­ву з шко­ли.

Батюшка сів на пер­шо­му місці; з дру­го­го кінця сто­ла сіла ма­туш­ка, а по обид­ва бо­ки ко­ло неї сіли ба­ба Зінька і її сест­ра, обидві здо­рові, пос­тавні, в білих чис­тих намітках на го­ло­вах. Півчі та зап­ро­хані на обід чо­ловіки обсіли дов­гий стіл кру­гом. За сто­лом Зінька бу­ла та­ка ве­се­ла, не­на­че дівчи­на, кот­ра вир­ва­лась на му­зи­ки.

- А де ж це на­ша стар­ши­на: наш го­ло­ва, пи­сар, де­сяцький та доб­ро­совісні? - спи­тав ба­тюш­ка в Зіньки. - Хіба ти їх не про­си­ла на обід?

Ат, ба­тюш­ко! про­си­ла, а во­ни не спо­до­би­ли нас та й не прий­шли, але… і без ба­би во­да ос­вя­титься, як ка­жуть у при­казці, - обізва­лась ба­ба Зінька.

Денис не за­хо­див до Ро­ма­на. Йо­му бу­ло ніяко­во за­хо­ди­ти до тієї ха­ти, де од йо­го од­цу­ра­лись, не прий­ня­ли за зя­тя.

Минула вес­на, нас­та­ло й літо. Аж во­се­ни Де­нис насмілив­ся раз уве­чері зай­ти до Ро­ма­на в гості. Нас­тя вгляділа йо­го в вікно й шви­денько прибігла в Ро­ма­но­ву ха­ту. Де­нис по­сидів, по­ба­ла­кав з Ро­ма­ном, по­жар­ту­вав тро­хи з Нас­тею. Нас­тя сиділа не­ве­се­ла і тільки ди­ви­лась на йо­го жалісли­ви­ми очи­ма.

«Розлучають ме­не з то­бою, але не роз­лу­чать. Ти бу­деш мій, а я твоя, хоч би мені прий­шло­ся жда­ти те­бе і рік, і два», - ду­ма­ла Нас­тя, пог­ля­да­ючи на Де­ни­са жур­ли­во.

- Чого ти, Нас­те, ніби жу­риш­ся? Чом ти не го­во­риш? - спи­тав в неї Де­нис.

• Предыдущая
• 20/34
• Следующая