Выбери любимый жанр

Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 56


Изменить размер шрифта:

56

«Навіщо жи­ти? Навіщо мор­ду­ва­тись? Од­на мить - і нас­та­не кінець моїм му­кам», - по­ду­ма­ла Му­раш­ко­ва і вже од­хи­ли­ла двері в ко­ри­дор.

Назустріч її увійшла гор­нич­на, сільська дівчи­на, і про­мо­ви­ла: «Доб­ри­день!» Го­лос жи­вої лю­ди­ни впи­нив і вти­хо­ми­рив важкі ду­ми. Му­раш­ко­ва вер­ну­лась в кімна­ту. Гор­нич­на вже нас­та­ви­ла са­мо­вар і ста­ви­ла на стіл; во­на гля­ну­ла на Му­раш­ко­ву, зля­ка­лась і про­мо­ви­ла.

- З ва­ми щось ста­лось! Ви нез­ду­жаєте.

- Справді, я тро­хи сла­ба, - обізва­лась Му­раш­ко­ва ти­хим, не­на­че за­дав­ле­ним го­ло­сом.

Горнична побігла до Сані й да­ла їй звістку, що Му­раш­ко­ва нес­подіва­но зас­лаб­ла. Прибігла Са­ня, гля­ну­ла на Му­раш­ко­ву і сер­цем вга­да­ла, що на неї впа­ло тієї ночі якесь ве­ли­ке го­ре.

- Надю, ти розійшла­ся з Се­лаб­ро­сом? Еге? - спи­та­ла Са­ня.

- Розійшлася й ніко­ли вже не зійдусь, - обізва­лась На­дя.

- Чого так? З якої при­чи­ни? - спи­та­ла в неї Са­ня.

- Селаброс нікчем­на лю­ди­на, - обізва­лась Му­раш­ко­ва і тільки ру­кою мах­ну­ла в простір, але за усі події тієї ночі нічо­го не ска­за­ла.

Од то­го ча­су Са­ня не од­хо­ди­ла од Му­раш­ко­вої і час­то но­чу­ва­ла в неї в но­мері.

Через тиж­день Му­раш­ко­ва поп­ро­си­ла собі місця вчи­тельки в на­родній школі в од­но­му ук­раїнсько­му селі на Бес­са­рабії, але швид­ко од неї одібра­ли те місце. Му­раш­ко­ва пішла в на­род… За неї дов­го не бу­ло ні чут­ки, ні вістки.

XIV

Минув тиж­день, тиж­день щас­тя й спо­кою для Сані. Ко­маш­ко поп­ро­сив ста­рих Нав­роцьких по­ко­рис­ту­ва­тись вільним ча­сом ва­кацій: їха­ти в Ки­ши­нев і спра­вить весілля. І Нав­роцькі по­ча­ли лаш­ту­ва­тись в до­ро­гу. А тим ча­сом в квар­тирі Нав­роцьких тра­пи­лась ве­ли­ка подія: Ма­ня збун­ту­ва­лась про­ти своєї ма­тері. Од­но­го ран­ку Нав­роцька ви­пи­ла чай. Після чаю Раїса Ми­хай­лівна по­ча­ла скла­да­тись в до­ро­гу. Ог­ля­ну­лась во­на сю­ди-ту­ди - Мані не­ма в кімнаті. Во­на побігла в світли­цю. Мані й там не бу­ло. Од­чи­ни­ла во­на двері в ко­ри­дор, - її й там не бу­ло вид­но.

- Де це Ма­ня? - спи­та­ла Раїса Ми­хай­лівна в Нав­роцько­го.

- Не знаю, - зне­хо­тя обізвав­ся Нав­роцький, ку­ря­чи си­га­ру. - Тут бу­ла, вертіла­ся, та не знаю, де діла­ся, - ска­зав він сло­ва­ми пісні.

Навроцька од­чи­ни­ла вікно, гля­ну­ла в парк: Мані нігде не бу­ло вид­но.

- Де це Ма­ня? Що це за знак? - гук­ну­ла вже сер­ди­то Нав­роцька. - Ти тут си­диш і нічо­го не ба­чиш.

- Може, вовк з'їв, - обізвав­ся бай­дуж­не Нав­роцький.

- Господи! Ще й дра­тується! Побіжи ли­шень в парк та по­шу­кай! Щось та­ке тра­пи­лось. Во­на без ме­не ніко­ли й з кімна­ти не ви­хо­дить. Набігли сю­ди оті Ко­маш­ки та Му­раш­ки, на­го­во­ри­ли-на­ка­за­ли уся­кої вся­чи­ни, а во­на нас­лу­ха­лась. Ще дре­ме­не ча­сом в Одес або й за Одес, - го­во­ри­ла вже сер­ди­то Нав­роцька.

- Далеко не забіжить, бо тро­хи важ­ка на ході… Та не бійся! Во­на не побіжить за Ко­маш­ка­ми та Му­раш­ка­ми! Не з її ро­зу­мом та хис­том бігти за ни­ми. Во­на швид­ше дре­ме­не за Фе­сен­ком, - ска­зав Нав­роцький.

- Ой ли­шеч­ко! Ще справді побіжить до Фе­сен­ка. Це твоя Са­ня їй чимсь нап­ха­ла го­ло­ву. Во­на не спить і не їсть - так по­би­вається за Фе­сен­ком.

Навроцька підож­да­ла з го­ди­ну. Ма­ня не вер­та­лась. Нав­роцька пос­ла­ла гор­нич­ну над мо­ре, а са­ма побігла в парк. Ма­ня й справді, за­ко­хав­шись, не­на­че за­чу­ла во­лю. Ко­хан­ня ча­сом на­во­дить на стеж­ку до волі, до са­мостійності, роз­буд­жує дріма­ючу енергію. В Мані в душі впер­ше за­во­ру­шив­ся який­сь несвідо­мий по­тяг до волі й са­мостійності.

Горнична вер­ну­лась і ска­за­ла, що нігде не вид­ко Мані, а в ку­пальні ку­пається са­ма Са­ня. Мані не бу­ло і в ку­пальні.

- Боже мій! Щось тра­пи­лось! Це несп­рос­та! - крик­ну­ла Нав­роцька. - В церкві її не­ма, бо з церк­ви вже дав­но вий­шли. Щось тра­пи­лось! Не дур­но ж Ма­ня дов­го не спить, си­дить ко­ло од­чи­не­но­го вікна до півночі, го­во­рить крізь сон, а ча­сом і кри­чить.

Навроцька пос­ла­ла гор­нич­ну в су­купні, не­од­го­род­жені сусідні сад­ки, а са­ма ще раз пішла в парк. Во­на заг­ля­да­ла за кож­не де­ре­во, за кож­ний куш. І за гус­ти­ми ку­ща­ми жов­тої акації во­на нес­подіва­но вгляділа шма­ток Ма­ни­ної сірої сукні. Нав­роцька роз­гор­ну­ла кущі. Ма­ня ле­жа­ла ниць на траві в хо­лод­ку, прос­тяг­лась на усей зріст і чи­та­ла книж­ку, пок­лав­ши її на траві, ще й но­га­ми па­ца­ла, як роб­лять малі діти й пас­туш­ки.

- Чи це ти? - крик­ну­ла Нав­роцька.

Маня жах­ну­лась, схо­пи­лась і сіла на траві.

- А ми те­бе шу­ка­ли і над мо­рем, і в мо­нас­тирі. На­ро­би­ла ти нам кло­по­ту… Чо­го це ти вий­шла з кімна­ти, в ме­не не спи­тав­шись? Ви­вер­ну­лась на траві, на­че дівка гор­нич­на, ще й но­га­ми па­цаєш! Це гарні ма­не­ри!

- Оце! хіба ж я так да­ле­ко зай­шла? Са­ня як іде з до­му, то ніко­го не пи­тає, - обізва­лась Ма­ня.

- Я ж так і ка­за­ла: Са­ня, Са­ня… і скрізь та не­го­дя­ща Са­ня. І ти не­за­ба­ром че­рез неї ста­неш не­го­дя­щою! - ска­за­ла сер­ди­то Нав­роцька. - А це яку книж­ку ти чи­таєш?

Маня мов­ча­ла. Ма­ти взя­ла книж­ку, гля­ну­ла на за­го­ло­вок і спе­ре­сер­дя шпур­ну­ла книж­ку че­рез кущі. Во­на од злості не дог­ляділась, що то бу­ла її книж­ка, з її підпи­сом.

- «Нана» Зо­ля. «На­на»! Пхе! яка ги­до­та! Де це ти й узя­ла? - спи­та­ла Нав­роцька.

- В вашій шух­ляді в сто­ли­ку, - ска­за­ла бай­дуж­но Ма­ня.

- Але сто­лик був замк­ну­тий! Я замк­ну­ла оце пас­кудст­во в сто­ли­ку.

- Ви за­бу­ли на сто­ли­ку ключі, а я одімкну­ла сто­лик і взя­ла книж­ку, - ска­за­ла Ма­ня.

- Ти одімкну­ла без ме­не сто­лик! Ти, в ме­не не спи­тав­шись, узя­ла книж­ку! І за це тобі бай­ду­же! А, ти по­га­на за­те­ле­по, - го­во­ри­ла вже сер­ди­то Нав­роцька.

- А чо­му пак не взя­ти й мені самій? Хіба я ма­ленька? - го­во­ри­ла сти­ха Ма­ня. - Са­ня чи­тає ж усе, чи­тає такі гарні, такі цікаві книж­ки, а мені чо­мусь не мож­на. Он і Ко­маш­ко сміється з ме­не: ка­зав Сані, що я й досі на прив'язі в ма­ми.

- Я ж ка­за­ла, що ті Ко­маш­ки та Му­раш­ки - то моє го­ренько, - ска­за­ла Нав­роцька. - За­раз іди до­до­му! Не смій са­ма без ме­не ви­хо­ди­ти з гор­ниць.

- Чого я піду в ха­ту, ко­ли мені й тут доб­ре, - ска­за­ла Ма­ня, вже підняв­ши го­лос.

- Іди за­раз, ка­жу тобі! - крик­ну­ла Нав­роцька.

- Ба не піду. Не хо­чу! - по­ча­ла вже ве­ре­ду­ва­ти Ма­ня.

- Йди, бо я батька пок­ли­чу! - крик­ну­ла Нав­роцька. Ма­ня тро­хи бо­ялась батька: во­на з ля­ку вста­ла й по­ди­ба­ла слідком за матір'ю. Во­ни увійшли в кімна­ту.

- Неначе не­ма тобі ро­бо­ти в по­ко­ях. Он на­го­ту­ва­ла мольберт, пензлі та фар­би; і фар­би вже по­за­си­ха­ли, а ти й не ду­маєш кінча­ти розріза­но­го ка­ву­на, - ска­за­ла Нав­роцька. - На тобі пен­зель та ма­люй.

Мати по­да­ла пен­зель Мані. Ма­ня ки­ну­ла пен­зель об зем­лю.

- Не хо­чу ма­лю­вать! Ос­тобісіли мені оці ка­ву­ни, огірки та чов­ни­ки, - ска­за­ла Ма­ня.

- Здуріла, чи що? Це все оті Ко­маш­ки! - ска­за­ла ма­ти.

- Не Ко­маш­ки, ма­мо! - ска­за­ла го­лос­но Ма­ня. «Це все Фе­сен­ки», - по­ду­ма­ла во­на й тро­хи не зап­ла­ка­ла, бо Фе­сен­ко вже три дні не при­хо­див. Він десь за­гу­ляв­ся в ком­панії, а Ма­ня що­ве­чо­ра пла­ка­ла в пос­телі.

- На-бо й ма­люй! - ска­за­ла ма­ти, по­вер­та­ючи до неї мольберт.

- Не хо­чу! - вже крик­ну­ла Ма­ня й мах­ну­ла ру­кою. Ру­ка за­че­пи­ла кар­ти­ну: розріза­ний ка­вун дав стор­ча­ка до­до­лу.

- Саня їздить гу­ля­ти, ку­ди схо­че, ку­ди їй за­ма­неться, а я му­шу сидіти до­ма та ма­лю­ва­ти який­сь бур'ян, якісь ка­ву­ни та са­ла­ту, - ска­за­ла Ма­ня.

Стара Нав­роцька з ди­ва тільки очі витріщи­ла на свою до­ро­гу Ма­ню.

«І ця піде про­ти ме­не, як заміж вий­де» - ду­ма­ла Нав­роцька. - Вже й те­пер збун­ту­ва­лась, за­чу­ла во­лю…»

56
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело