Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 45

• Предыдущая
• 45/61
• Следующая

- Нехай і па­ли­ли, але з то­го по­пе­лу повс­та­ла жи­ва си­ла, - ска­зав Ко­маш­ко, - а її ніко­ли не спа­лять лихі лю­де.

Саня гля­ну­ла йо­му в очі.

«Я з то­бою лад­на й в во­гонь ки­ну­тись, - по­ду­ма­ла во­на. - Зго­риш ти - зго­рю й я».

Старий батько по­хи­лив го­ло­ву й за­ду­мав­ся… Тур­бо­та за­во­ру­ши­лась в йо­го серці…

Сиза імла розс­те­ля­лась по морі. Скелі ніби жевріли жа­ром на сонці. Мо­ре, гла­деньке й лис­ню­че, ле­жа­ло в ске­лис­тих бе­ре­гах, як до­ро­ге дзер­ка­ло в тем­них ра­мах. Був той вечірній пиш­ний час над мо­рем, ко­ли жи­ва ду­ша не­са­мохіть розімліває; по­чут­ли­ве сер­це зне­хо­тя стає живіше, добріше й по­чут­ливіше.

- Ніяка си­ла не спро­мо­жеться по­га­сить в мені свя­то­го вог­ню, - ти­хо обізвав­ся Ко­маш­ко.

Тим ча­сом Фе­сен­ко, розп­ро­щав­шись з Бо­ро­давкіним, ішов до Нав­роцько­го. Ти­хою хо­дою йшов він ву­лич­кою, що ніби уг­ну­лась в бал­ку й знов ви­ги­на­лась на­го­ру. Тінь по­ля­га­ла на балці. На­горі че­рез лист акацій блис­ка­ло проміння над­вечірнього сон­ця й че­рез бал­ку си­па­лось на дру­го­му боці на білі не­ве­личкі ха­ти, на. гар­ненькі покрівлі й об­си­па­ло їх теп­лим світом.

Тихий вечір роз­во­ру­шив ду­ми в серці в Фе­сен­ка. Пе­ред ним ніби май­ну­ло гар­не Са­ни­не лич­ко. Йо­му ніби в самі очі заг­ля­ну­ли її тихі, бла­китні, як вечірнє не­бо, очі. І не­са­мохіть вир­ва­лось з йо­го гру­дей лег­ке зітхан­ня.

«Шкода Сані… Але двад­цять п'ять ти­сяч і дім! Це не жар­ти. Ко­ли б пак мені ті гроші з до­да­чею Сані! Та нічо­го ро­би­ти: тре­ба бра­ти в до­да­чу Ма­ню. На її гроші я зак­ла­ду собі грунт для кар'єри… гм… Прав­да, во­но якось не­мо­рально. Але те­пер світ не та­кий, щоб ду­же це­ре­мо­ни­тись з мо­ральністю. Мо­ральність жи­вотіє тільки в книж­ках. Іде­али - нісенітни­ця й клопіт в прак­тич­но­му житті. В світі па­нує один за­кон біологічний: де­ре­во за­пус­кає коріння в грунт і ви­си­сає сік з землі, глу­шить кру­гом се­бе кущі та слабкіше де­ре­во… Пус­ти­мо й ми коріння в дур­ний людський на­товп і бу­де­мо п'явкою ви­си­са­ти сік кру­гом се­бе, звідкіль тільки мож­на. В світі скрізь співається ста­ра, як світ, пісня: «Той, хто не ма­же, той ду­же скри­пить; хто не лу­ка­вить, той зза­ду си­дить». Зза­ду я ніко­ли не ся­ду; луч­че сидіти спе­ре­ду… І ми ся­де­мо спе­ре­ду, і за нас ко­лись за­го­во­рять в світі. Бу­де­мо ма­за­ти, щоб не скрипіло, бу­де­мо лу­ка­ви­ти; де тре­ба, приг­не­мось, уда­мо з се­бе підли­зу та про­но­зу, а потім підніме­мось ви­со­ко вго­ру. Але що бу­де, як зго­ри повіє інший вітер? як ча­сом зве­лять зап­ро­ва­ди­ти ті іде­али, ті ідей­ки, ті прин­ци­пи в жит­тя? - спи­тав сам в се­бе Фе­сен­ко. - Тоді ски­не­мо од­ну маш­ка­ру та надіне­мо іншу, хоч би й маш­ка­ру честі й прав­ди. Це не­ве­ли­ка шту­ка. Чи то я один в маш­карі? Шко­да, що моє прізви­ще не арис­ток­ра­тич­не. Фе­сен­ко… гм!.. Фе­сен­ко… так і знать, що моя як не ба­ба, то якась дур­на пра­ба­ба бу­ла Феська, взяв би її не­чис­тий…»

Фесенко роз­сер­див­ся й був на­по­го­тові да­ти по по­ти­лиці своїй бабі або пра­бабі, як­би во­ни якимсь чу­дом опи­ни­лись те­пер пе­ред ним.

Фесенко й нез­чув­ся, як дійшов до мо­нас­тирської гос­ти­ниці. Він підвів го­ло­ву й зир­нув набік. Під акаціями, прос­то вікна гос­ти­ниці, він уг­лядів не ба­бу й не пра­ба­бу Феську, а Нав­роцьку й її доч­ку Ма­ню. Во­ни сиділи за сто­лом. Стіл був зас­те­ле­ний білою, як сніг, ска­тер­кою. Са­мо­ва­ра на столі ще не бу­ло. Фе­сен­ко зняв циліндер і ввічли­во пок­ло­нив­ся да­мам. Нав­роцька поп­ро­си­ла йо­го сісти й на­пи­тись з ни­ми чаю. Фе­сен­ко пос­та­вив на траві свій циліндер, ки­нув до­ро­гий шов­ко­вий зон­тик з руч­кою з сло­но­вої кості й граціозно сів на кінчи­ку стільця.

«Гарний, гар­ний, як місяць пов­ний! Варт та­ко­го же­ни­ха за­лу­ча­ти до своєї Мані», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

- Як же ва­ше здо­ров'я? - спи­тав Фе­сен­ко в Нав­роцької й осміхнув­ся. З-під чор­них тон­ких вусів блис­ну­ли рівні, як підрізані, білі, доб­ре ви­чи­щені зу­би.

- Спасибі вам! Мені ста­ло луч­че, - ска­за­ла Нав­роцька і вту­пи­ла свої очі в йо­го.

«Гарний, як кар­ти­на! Чо­ло ви­со­ке, бро­ви ви­сокі, - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Тре­ба йо­го до­кон­че за­лу­чи­ти до Мані».

Гарна Фе­сен­ко­ва пос­тать на фоні мо­ло­дих акацій вис­ту­па­ла в усій красі, різко, яс­но, як на­мальова­на: плечі ши­рокі, гру­ди дужі, бу­до­ва тіла міцна, кре­мез­на. Чер­воні гу­би зви­ва­лись ямоч­ка­ми по­се­ре­дині. Це був тип одеський, гар­ний, рос­лий, ду­жий тип півден­но­го над­морсько­го краю.

- Де ж Ха­ритін Ки­ри­ло­вич? - співав Фе­сен­ко.

- Десь гу­ляв з Са­нею над мо­рем, отам над кру­чею, - ска­за­ла Нав­роцька.

Фесенко пильно гля­нув Мані в очі й по­чав її ча­ру­ва­ти своїми гост­ри­ми ка­ри­ми очи­ма: він ки­нув на неї гост­рий ор­ли­ний пог­ляд, а потім приж­му­рив їх. Ма­ня спус­ти­ла свої очі на од­ну мить. Фе­сен­ко лип­нув на неї вдру­ге, не­на­че вда­рив очи­ма. Ма­ня ди­ви­лась на йо­го спокійно, не­на­че та яг­ни­ця.

«Очі спокійні, не­на­че в скля­ної ляльки: ні доб­ро, ні зло, ні при­хильність, ні лю­бов не світиться в їх», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

Маня й справді ди­ви­лась на йо­го своїми без­вин­ни­ми й ди­тя­чи­ми очи­ма. В неї бу­ли очі гар­ної си­тої те­лич­ки.

Фесенко приж­му­рив очі й ки­нув со­лод­ки­ми очи­ма на Нав­роцьку. Гострі Раїсині очі на од­ну мить ста­ли м'які, аж со­лодкі.

«Стара дер­жа­ти­ме ру­ку за мною. Це доб­ре. Двад­цять п'ять ти­сяч не­на­че вже в ме­не в ки­шені», - по­ду­мав Фе­сен­ко й зне­хо­тя лап­нув до­ло­нею за ки­ше­ню.

- Що ж ви те­пер ма­люєте, Маріє Ха­ри­тонівно? - спи­тав в Мані Фе­сен­ко. - Пев­но, рожі та лелії!

- Тепер я ма­люю простіші сю­же­ти, - обізва­лась Ма­ня й не до­го­во­ри­ла.

- І простіші й про­заїчніші, - до­го­во­ри­ла за доч­ку ма­ти. - Во­на ма­лює чов­на на бе­резі мо­ря під ске­лею.

- О, та й це сю­жет не про­заїчний: чов­ник ма­ленький, синє мо­ре, сірі скелі, вес­ло на човні, кру­гом білі хвилі. Чую по­езію! - ска­зав Фе­сен­ко, при­ки­нув­шись по­етом.

- Шкода, що тут не­ма фор­теп'яна. Моя Ма­ня за­бу­де зовсім му­зи­ку. Во­на вже грає Шо­пе­на, - обізва­лась ма­ти.

- Невже ви граєте гм… гм… Шо­пе­на? - аж крик­нув Фе­сен­ко. - Вже дійшли до та­ких труд­них п'єс в ваші літа! Честь вам і сла­ва! - ска­зав со­ло­деньким го­ло­сом Фе­сен­ко.

Чи труд­ний, чи ле­генький той Шо­пен - він не тільки не знав то­го, але й навіть ніко­ли не чув за Шо­пе­на, бо зовсім не ціка­вив­ся му­зи­кою.

- Чи не ду­маєте, Раїсо Ми­хай­лівно, пос­ла­ти Марію Ха­ри­тонівну на кур­си в універ­си­тет? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Борони бо­же! - аж крик­ну­ла Нав­роцька. - Моя Ма­ня вчи­лась в при­ват­но­му пансіоні ма­дам Ро­же і вчи­лась не для курсів, а для се­бе. Я навіть бо­ялась да­ти її в па­нянську гімназію. Знаєте, ті гімна­зист­ки та кур­сист­ки бу­ва­ють такі…

Навроцька не до­го­во­ри­ла, їй зда­ва­лось, що за тих кур­сис­ток неч­ля навіть го­во­ри­ти з по­ряд­ни­ми людьми.

- Правда, бу­ва­ють такі, такі собі… гм… - і собі не до­го­во­рив Фе­сен­ко й спус­тив очі на стіл, не­на­че за­со­ро­мив­ся.

- Одначе час би нам і чаю на­пи­тись, а гор­нич­на са­мо­ва­ра не по­дає. Йди, Ма­ню, про­хо­дись з па­ном Фе­сен­ком по сад­ку, по­ки я зве­лю по­дать са­мо­вар.

Це ста­ра Нав­роцька доз­во­ли­ла дочці та­ку вже вільність, що доч­ка на неї аж очі витріщи­ла: «Нев­же, мов, я оце піду гу­лять са­ма без ма­ми з па­ни­чем?» - не­на­че пи­та­ли її очі в ма­ми.

Навроцька вста­ла й поч­ва­ла­ла по­ма­леньку в гос­ти­ни­цю. Фе­сен­ко схо­пив­ся з стільця, надів циліндер, ки­нув зруч­ним ма­хом на плечі пальто з смуг­нас­тою підбійкою й поп­ро­сив Ма­ню на гу­лян­ку. Нав­роцька пішла в свій но­мер, звеліла гор­ничній по­да­ти са­мо­вар, а са­ма ста­ла за завісою ко­ло од­чи­не­но­го вікна й кміти­ла звідтіль за Фе­сен­ком та Ма­нею. Во­на чо­гось бо­ялась, щоб Ма­ня ча­сом не дре­ме­ну­ла ку­дись, не сіла з Фе­сен­ком на па­ро­ход та не чкур­ну­ла в Одес.

• Предыдущая
• 45/61
• Следующая