Выбери любимый жанр

Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 33


Изменить размер шрифта:

33

Пославши лист в Одес, Са­ня вер­ну­лась в но­мер до Му­раш­ко­вої. Цілий дов­гий день во­на про­бу­ла в три­возі, жда­ла й не мог­ла діжда­тись. Сіла за обід з батьком та з ма­чу­хою і тільки по­сиділа, не вмо­чив­ши навіть лож­ки. Після обіду во­на пішла до Му­раш­ко­вої й сиділа там до ве­чо­ра, роз­мов­ля­ючи з своєю при­ятелькою, і все пог­ля­да­ла в вікно на сон­це. А сон­це ко­ти­лось на захід по­волі, нев­ва­жа­ючи на її нес­покій, на її розт­ри­во­жені нер­ви.

В той день над­вечір в Одесі в но­мері гос­ти­ниці сидів Ко­маш­ко з Мав­родіним за сто­ли­ком і ждав са­мо­ва­ра. Во­ни тільки що ску­па­лись в морі й на­ла­го­ди­лись пи­ти чай.

В но­мері бу­ло душ­но, не­на­че ду­хо­та ли­ла­ся од ду­же на­топ­ле­ної гру­би. Зда­ва­лось, ніби самі стіни бу­ли га­рячі й пашіли жа­ром. В од­чи­не­не вікно по­тя­гав га­ря­чий вітрець, не­на­че він теж по­ди­хав з на­топ­ле­ної печі. Обид­ва мо­лоді хлопці бу­ли по­том­лені, об­важнілі і зби­ра­лись ніби од­бу­ва­ти якусь по­ку­ту - в ду­хоті пи­ти чай.

В той час з пош­ти Ко­маш­кові при­нес­ли лист. Він роз­гор­нув йо­го, про­чи­тав і впус­тив з рук до­до­лу.

- Од ко­го це лист? - спи­тав йо­го Мав­родін.

- Од Сані, - ска­зав три­вож­но Ко­маш­ко й схо­пив­ся з стільця.

- Од Сані? Що ж во­на пи­ше до вас?

- Щось тра­пи­лось! Щось є! - аж крик­нув Ко­маш­ко й за­веш­тав­ся по но­мері дрібни­ми швид­ки­ми ступіня­ми. - Ож на­те про­чи­тай­те! Тре­ба мерщій їхать.

- Яка ги­до­та розп­ло­ди­лась на світі! - ска­зав Мав­родін, на­су­пив­ши свої густі бро­ви.

- Бідна, без­та­лан­на Са­ня! Якесь ли­хо жде її! Я вга­дую, звідкіль ви­хо­де усе ли­хо про­ти неї й про­ти ме­не: це діло Фе­сен­ко­ве, - ска­зав Ко­маш­ко.

Він од­чи­нив ша­фу й, ха­па­ючись, по­чав ви­тя­гать уб­ран­ня та вби­ра­тись.

- Бідна Са­ня! Це че­рез ме­не зачіпа­ють її по­гані лю­де. Щось не­доб­ре тра­пи­лось! - го­во­рив він, хватько­ма надіва­ючи на се­бе оде­жу.

Він ухо­пив шап­ку й про­жо­гом вибіг з но­ме­ра. З ним слідком вибіг і Мав­родін.

- Поїду й я з ва­ми, - го­во­рив Мав­родін, примітив­ши, що Ко­маш­ко над­то стур­бо­ва­ний.

Вони сіли на трам­вай і в од­ну мить пе­ресіли на поїзд залізної до­ро­ги. Ко­маш­кові зда­ва­лось, що не бу­де кінця тій до­розі.

Він нічо­го не примічав і тільки не­на­че ба­чив пе­ред со­бою Са­ню, зас­му­че­ну, стри­во­же­ну. Га­ря­чий день зга­сав. З садків, які рос­ли по обид­ва бо­ки залізної до­ро­ги, по­тя­га­ло хо­лод­ком. До­ро­га тро­хи зас­по­коїла нер­ви Ко­маш­кові. Дум­ки в го­лові пішли вільніше.

«Саня на­пи­са­ла до ме­не лист, пер­ший лист», - нес­подіва­но блис­ну­ла в Ко­маш­ка дум­ка, і він за­був од­ра­зу усі три­во­ги. Якась нез­ви­чай­на радість зли­ну­ла на йо­го сер­це, не­на­че пер­ша ластівка вес­ною зли­ну­ла на зе­ле­ну ка­ли­ну й за­ще­бе­та­ла пісню про вес­ну, про теп­ло, про ко­хан­ня. В йо­го в серці нак­лю­ну­лась надія і не­на­че освіти­ла йо­го й пригріла.

«Боже мій! Чо­го мені жда­ти, чо­го сподіва­тись в цей вечір? - ду­мав мо­ло­дий хло­пець, ско­чив­ши на зем­лю з ма­ленько­го ле­генько­го ва­гон­чи­ка. - Он і мо­нас­тир вид­но! Он­деч­ки й гос­ти­ни­ця, і вікно но­ме­ра, де жи­ве Му­раш­ко­ва… Швид­ше, швид­ше! дух за­би­ває!»

Комашко добіг до ґанку. Мав­родін гук­нув до йо­го:

- Йдіть, а я тим ча­сом забіжу до Бо­ро­давкіна, а потім, мо­же, зай­ду в но­мер до Му­раш­ко­вої.

Комашко од­чи­нив двері в но­мер. За сто­лом на ка­напці сиділа Са­ня попліч з Му­раш­ко­вою. Вечірнє сон­це ки­да­ло проміння на стіл, зас­те­ле­ний білою ска­тер­кою, ка са­мо­вар, гра­ло на ста­ка­нах та блю­деч­ках.

Золотий од­лиск си­пав­ся на Са­ню, і делікат­на біля­ва Са­ня по­руч з чор­ня­вою На­дею зда­ва­лась йо­му не­бес­ним хе­ру­ви­мом. Щось іде­альне, чис­те світи­лось в її яс­но-синіх очах, в ма­то­во-біло­му ви­ду. Са­ня схо­пи­лась з місця, побігла до Ко­маш­ка на­зустріч і по­да­ла йо­му обидві ру­ки. В смут­них очах вис­ту­пи­ли ро­син­ка­ми дві сльози.

- Добривечір вам! Що тут тра­пи­лось? Чо­го ви такі стри­во­жені? - спи­тав Ко­маш­ко, і в йо­го сер­це ніби за­боліло; йо­му хотілось об­ня­ти й при­гор­нуть до се­бе зас­му­че­ну Са­ню, як ди­ти­ну.

- Сідайте та про­чи­тай­те оці де­пеші, - ска­за­ла во­на до Ко­маш­ка.

Комашко сів і про­чи­тав лис­ти.

- А що, гарні де­пеші? - спи­та­ла Са­ня, і го­лос в неї тру­сивсь якось жалібно.

Комашко про­чи­тав лис­ти й од­ра­зу зблід. Ніщо в світі не розд­раж­ню­ва­ло й не сер­ди­ло йо­го так, як людська не­чесність та неп­рав­дивість, в чо­му б во­на не ви­яв­ля­лась.

Його по­чут­ливі тонкі нер­ви вга­ду­ва­ли неп­рав­ду, як би во­на не бу­ла за­мас­ко­ва­на, як би во­на не кри­лась. Блідо­та роз­ли­ла­ся навіть по йо­го ви­со­ко­му чолі. Очі втра­ти­ли блиск і ніби вкри­лись імлою. Са­ня гля­ну­ла на йо­го - і пош­ко­ду­ва­ла, що по­ка­за­ла йо­му ті по­гані лис­ти.

- Вікторе Ти­то­ви­чу! Бо­га ра­ди, не тур­буй­тесь! - про­мо­ви­ла Са­ня. - За ме­не ви не бійтесь. І я за се­бе не бо­юсь. Мені шко­да бу­ло вас.

Як ска­за­ла Са­ня ці сло­ва, він од­ра­зу ніби про­ки­нув­ся: по­чув, як швид­ко за­би­лось в йо­го сер­це. Темні очі знов заб­ли­ща­ли гост­рим блис­ком. Ус­та ста­ли рум'яні. Він схо­пив­ся з місця й гор­до­ви­то підвів го­ло­ву.

- Коли вам, Олек­санд­ре Ха­ри­тонівно, за це бай­ду­же, то й мені нічо­го не страш­но. Я тільки ду­мав про вас. За вас я ла­ден всто­юва­ти до ос­танньої краплі моєї крові. Я нех­тую, я сміюсь з тих гид­ких лю­дей, що по­таємним підсту­пом інтри­гу­ють про­ти чес­них лю­дей, - ска­зав Ко­маш­ко.

Він пе­рей­шов двічі не­ве­лич­ку кімнат­ку і в од­ну мить пе­реміг стра­шен­ну тур­бо­ту. Сівши на стільці про­ти Сані, пог­ля­нув­ши на неї лас­ка­ви­ми очи­ма, він од­ра­зу по­ве­селішав. Мо­ло­дий хло­пець ніби наб­равсь си­ли й зав­зят­тя, гля­нув­ши в Са­нині оче­ня­та.

«В твоїх, дівчи­но, яс­них очах я не­на­че вглядів свою до­лю, не­на­че на­пив­ся з тво­го біло­го лич­ка свіжої по­го­жої во­ди. І людська злість та неп­рав­да не вдіє мені ніякої щко­ди», - ду­мав Ко­маш­ко, див­ля­чись на Са­ню; і йо­му ста­ло не­ви­мов­не ве­се­ло.

«Вона моя, во­на моя!» Тільки ці дві слові во­ру­ши­лись в йо­го в думці. Пор­ва­лась нит­ка йо­го ду­мок, і він тільки ніби чув, як в йо­го душі во­ру­шаться десь гли­бо­ко-гли­бо­ко двоє слів: «Во­на моя». І Са­ня лю­би­ла йо­го в той час і лю­би­ла щи­ро. Кра­са йо­го душі гля­ну­ла в той час че­рез йо­го темні очі, засвіти­лась в їх іскра­ми. Йо­го бліде ма­то­ве ли­це ста­ло свіжіше, ус­та чер­воні.

«Тепер я ста­ла тобі рідною ду­хом і ніко­ли од те­бе не ос­туп­люсь: ти мені до мислі, ти мені й до сер­ця», - по­ду­ма­ла Са­ня й за­бу­ла за усе на світі.

Усі сиділи мовч­ки. На­дя діво­чим по­чу­ван­ням і здо­га­дом втя­ми­ла той по­таємний про­цес, який по­чав­ся в мо­ло­дих ду­шах, і не посміла йо­го пе­ре­би­ва­ти своєю роз­мо­вою.

Вона ти­хе­сенько на­ли­ла чай і мовч­ки пос­та­ви­ла пе­ред Са­нею та Ко­маш­ком ста­ка­ни, не­на­че бо­ялась спо­ло­хать зо­лоті мрії, що ніби роєм ви­ли­ся в са­мо­му повітрі, як зо­ло­те ма­ре­во сон­ця. Ко­маш­ко зітхнув гли­бо­ко, не­на­че пе­ре­був дов­гий важ­кий час сво­го жит­тя, і по­чав ме­ханічно ко­ло­тить ло­жеч­кою чай.

- І хто б оце на­пи­сав оці по­гані лис­ти до ва­шо­го батька? - спи­тав він, гля­нув­ши на Са­ню.

- Якась не­доб­ра лю­ди­на, що мис­лить зло мені й вам. Я та На­дя вже тро­хи до­га­дуємось, хто на­пи­сав за нас ці лис­ти, - ска­за­ла Са­ня.

- І здається мені, не по­ми­ляємось, - обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Мож­на на­пев­но ска­за­ти, що на­пи­сав лис­ти Фе­сен­ко.

- І я так ду­маю, - ска­зав Ко­маш­ко. - Фе­сен­ко лю­ди­на з черст­вим сер­цем, лю­ди­на з ма­теріальним пог­ля­дом на все. Це прав­ди­вий син мер­кан­тильно­го міста, а не по­етич­но­го ук­раїнсько­го се­ла; більше ніко­му не­ма ніяко­го інте­ре­су шко­ди­ти нам. Що ви за­подіяли йо­му ли­хо­го? - ска­зав він, обер­та­ючи очі до Сані.

33
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело