Выбери любимый жанр

Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 25


Изменить размер шрифта:

25

Павільйон був пос­тав­ле­ний на стов­пах в морі. Під ним би­лась об каміння й шуміла дрібна хви­ля. До павільйо­ну з те­ра­си був пе­ре­ки­ну­тий місток.

Огрядна Бо­ро­давкіна побігла че­рез місток, на­че мо­ло­денька пан­на, але за­че­пи­лась че­ре­ви­ком за заш­ка­ли­би­ну в дошці й тро­хи не впа­ла. Хрис­ти­на побігла слідком за нею, по­вер­ну­лась до усіх і зро­би­ла на містку кільки ле­геньких ме­ну­етів. Дош­ки під її но­га­ми зад­вигтіли й за­рипіли.

- Ой, будь лас­ка, не тан­цюй­те, бо ще за­ва­ли­те павільйон, і ми шу­бовс­не­мо гур­том в мо­ре, - кри­ко­нув Се­лаб­рос.

- Нічого-те! ску­паємось в одежі усі за­ра­зом. Вий­де ду­же оригінальна чу­дасія! а я люб­лю усе оригінальне, уся­ку чу­дасію, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Ой, як тут гар­но! Під на­ми шу­мить мо­ре. Над на­ми шу­га­ють чай­ки. От де моя стихія! - ле­пе­та­ла Бо­ро­давкіна, не­на­че й за­бу­лась, що діти си­дять на дачі го­лодні й босі.

- Чом же ви не співаєте, ко­ли чуєте, що під ва­ми шу­мить мо­ре? - спи­тав Ко­маш­ко.

- То й заспіваю! - гук­ну­ла Бо­ро­давкіна й по­ча­ла співа­ти пісню.

Компанія сип­ну­ла на поміст. В павільйоні сто­яв один дов­гий стіл. Усі ки­ну­лись до сто­ла. Бо­ро­давкіна побігла до то­го місця, де сиділи ка­ва­ле­ри, й сіла по­руч з Се­лаб­ро­сом та залізно­до­рож­ни­ми уря­дов­ця­ми.

Саня сіла попліч з Му­раш­ко­вою аж на дру­го­му кінці сто­ла, їм, оче­ви­дяч­ки, не спо­до­ба­лась ком­панія Бо­ро­давкіної та залізно­до­рож­них панків. Во­ни обидві роз­мов­ля­ли сти­ха проміж се­бе. Обід, од­на­че, був ве­се­лий. Роз­мо­ва бу­ла та­ка го­лос­на, що че­рез неї не бу­ло навіть чу­ти, як шуміло мо­ре під мос­том, і, ма­буть, че­рез те Бо­ро­давкіна пе­рес­та­ла співа­ти.

- А що ж, па­ничі! Ви обіця­ли да­мам ви­на, а я йо­го чо­мусь не примічаю на столі, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна. Один жва­вий уря­до­вець пок­ли­кав служ­ни­ка.

- Є в вас то­кай­ське? - спи­тав він.

- Нема, - ска­зав слу­га.

- Шкода, - обізва­лась Бо­ро­давкіна. - То да­вай­те, яке маєте, та хутчій, за­раз-та­ки, бо я пить хо­чу.

Принесли пляш­ки ви­на. Бо­ро­давкіна й Хрис­ти­на по­на­ли­ва­ли собі повні ста­ка­ни й пи­ли тро­хи не на­хильці. Од ви­на усі за­раз по­ве­селіша­ли. На по­мості підняв­ся га­лас, ніби ґвалт. Бо­ро­давкіна за­тяг­ла пісні.

- Їй же бо­гу, не­на­че ци­ган­ка! - ше­потіла Са­ня до Му­раш­ко­вої. - Тільки да­ти б їй в ру­ку ар­фу, то ма­ли б обід з мос­ковськи­ми ци­ган­ка­ми.

- Мосьє Се­лаб­рос! Я хо­чу мо­ро­же­но­го! - ска­за­ла ко­кет­но Бо­ро­давкіна.

- Зараз бу­де! - про­мо­вив Се­лаб­рос і звелів слузі при­нес­ти мо­ро­же­но­го.

Бородавкіна наб­ра­ла мо­ро­же­но­го тро­хи не пов­ну тарілку й нап­ха­ла йо­го за обидві що­ки, за­пи­ва­ючи ви­ном: во­на те­ре­би­ла з жа­до­бою, на­че жи­во­ти­на.

- А що, па­не Арис­ти­де! чи ва­ше пак сер­це спокійне? Прав­да, нес­покійне! - те­ре­ве­ни­ла Бо­ро­давкіна, чеп­ля­ючись до Се­лаб­ро­са. - Он гляньте, які кра­суні си­дять про­ти нас на то­му кінці сто­лу.

- Бачу, ба­чу! знаю, що й ко­ло ме­не си­дять кра­суні, - ска­зав Арис­тид комплімент Бо­ро­давкіній.

- Ви знаєте, що да­ми люб­лять га­рячіше й щиріше, ніж мо­ло­денькі пан­ни, - про­хо­пи­лась Бо­ро­давкіна, див­ля­чись вак­ха­нальни­ми очи­ма прос­то в очі Арис­ти­дові. - Сте­режіть ли­шень своє сер­це.

- Знаю, знаю, й доб­ре знаю! - ска­зав Се­лаб­рос насмішку­ва­то.

Саня й На­дя сміялись без це­ре­монії, їх смішив прос­тацький гру­бий тон в роз­мові Бо­ро­давкіної.

- Як бу­ла «доч­кою фельдфе­бельською», так і зос­та­лась «фельдфе­белькою», це прав­ди­ва одеська «фру-фру!» - ти­хо ше­потіла Са­ня до Наді.

- Стережу своє сер­це та, ма­буть, не всте­ре­жу сьогодні, - ска­зав Арис­тид тро­хи не на ву­хо Бо­ро­давкіній жар­тов­ли­вим іронічним то­ном.

- А що! збен­те­жи­ла я вас? Aгa! - го­во­ри­ла Бо­ро­давкіна сли­ве по­шеп­том. - Ко­лись од моїх очей ги­ну­ли па­ничі, як му­хи, бо я пан­ною бу­ла гар­на-гар­на, що й ска­за­ти й вис­ло­ви­ти не мож­на. Скільки я мо­ло­дих хлопців підду­ри­ла! Сте­режіться ж, мосьє Се­лаб­рос! Бу­ло вве­чері як збе­реться ком­панія, ся­де­мо в чо­вен та поп­ли­ве­мо по морі, а я як заспіваю, то хлопці бу­ло тро­хи в мо­ре не ска­ка­ють! А мій го­лос ллється, ллється по морі!

- Я й те­пер ла­ден стриб­ну­ти в мо­ре, бо ви, надісь, си­ре­ною вда­лись, так ви гар­но співаєте! - ска­зав Се­лаб­рос го­лос­но.

Саня й Му­раш­ко­ва хап­ком вста­ли з-за сто­лу й повтіка­ли на самісінький край павільйо­ну, де сто­яла дов­га лав­ка.

- Одеська «фру-фру» розп­рав­ля крильця, - ше­потіла Са­ня до Му­раш­ко­вої.

- Бо доб­ре ви­пи­ла! - обізва­лась ти­хенько На­дя. При­нес­ли ще пляш­ки ви­на. Бо­ро­давкін вже доб­ре на­дуд­лив­ся й лед­ве сидів на стільці. Ко­маш­ко й Мав­родін і собі вста­ли з-за сто­лу й сіли ко­ло паннів. Во­ни обер­ну­лись ли­цем до мо­ря й ти­хо роз­мов­ля­ли, не слу­ха­ючи га­му й га­лас­ли­вої роз­мо­ви.

- От ве­селі лю­де! - ска­зав Ко­маш­ко до Сані.

- Вже аж над­то ве­селі. Доб­ре бу­ло б, як­би во­ни бу­ли не такі ве­селі, - ска­за­ла Са­ня.

- Та тро­хи тихіші, - до­да­ла Му­раш­ко­ва. - Навів Бо­ро­давкін на гу­лян­ку не знать ко­го.

- Та й зба­вив нам тро­хи ве­се­лу гу­лян­ку, - обізва­лась Са­ня.

- Невже зба­вив та­ки зовсім? - спи­тав Ко­маш­ко в Сані.

Саня гля­ну­ла йо­му в очі й по­чер­воніла.

- Ні, не зовсім. А все-та­ки я ра­да, що поїха­ла на гу­лян­ку. На гу­лянці по­ба­чиш уся­ких лю­дей, по­веш­таєшся між ни­ми, нас­лу­хаєшся уся­кої роз­мо­ви - і все-та­ки на­бе­реш­ся досвіду в житті. При­най­мні ма­ти­меш більше досвіду, більше зна­ти­меш людське жит­тя, яке во­но є: праз­ни­ко­ве й бу­ден­не, - ска­за­ла Са­ня. - Я ма­ло знаю лю­дей ма­ло знаю людське жит­тя. Ска­за­ти по правді, ма­ло ще знаю й са­му се­бе.

- Часом за се­бе дізна­тись бу­ває трудніше, ніж за інших, - ска­зав Мав­родін. - Не раз в де­яких ви­пад­ках своя ду­ша, своє сер­це бу­ває ча­сом яко­юсь за­гад­кою та­ки для са­мо­го се­бе.

«І моє сер­це те­пе­реньки для ме­не - за­гад­ка!» - по­ду­ма­ла Са­ня.

Вона ди­ви­лась на мо­ре і вту­пи­ла очі в си­зу да­леч, за­ду­мав­шись. «За­гад­ка, за­гад­ка труд­на для ме­не са­мої. І як її од­га­да­ти? І як пос­те­рег­ти, який-то бу­де кінець?» - ду­ма­ла во­на мовч­ки.

Саня дов­го ди­ви­лась на мо­ре і потім ти­хе­сенько зітхну­ла: гля­ну­ла на Ко­маш­ка, на йо­го ви­со­ке чо­ло, на темні блис­кучі очі і впер­ше по­чу­ва­ла, що приміти­ла кра­су в тих ніби гли­бо­ких од ду­мок та гост­рих ка­рих очах.

«Невже моя за­гад­ка швид­ко од­га­дається? - по­ду­ма­ла во­на. - А мої вищі по­тя­ги й ба­жан­ня? А моя лю­бов до ви­що­го роз­вит­ку, до просвіти? Що ста­неться з ни­ми?.. Нев­же я навіки му­шу поп­ро­ща­тись з своїми мріями, з своїми надіями на ви­ще ідей­не жит­тя, за­нед­бать надію на ви­щу діяльність?»

Саня ди­ви­лась на да­ле­ке мо­ре, на си­зий ту­ман, не­на­че шу­ка­ла там од­гад­ки своїм по­тай­ним ду­мам. А мо­ре й си­зий ту­ман мов­ча­ли й да­ле­ко мріли, як мрії діво­чої фан­тазії, і не да­ва­ли од­повіді.

- Селаброс! да­вай­те про­мо­ву! Ми вас жде­мо! - гук­ну­ла на йо­го Бо­ро­давкіна.

- Селаброс! про­мо­ва за вам! - гук­нув і собі Бо­ро­давкін хрип­ким го­ло­сом.

- Дайте ж пе­редніше хоч гор­ло про­по­лос­ка­ти, - ска­зав Се­лаб­рос, - бу­де й про­мо­ва.

Селаброс, як вовк в спе­ку, ки­нув­ся на ста­кан з ви­ном, дуд­лив з ста­ка­на, ста­вив йо­го на стіл, то знов ха­пав йо­го в ру­ки. На­пив­шись до­нес­хо­чу, він за­ку­рив ци­гар­ку й за­ду­мав­ся, витріщив­ши на Хрис­ти­ну здо­рові чорні баньки.

Розмова за­гу­ла. Се­лаб­рос зби­рав дум­ки й сло­ва в го­лові, пах­ка­ючи ди­мом. Бо­ро­давкіна, ви­пив­ши кілька ста­канів ви­на, роз­ве­се­ли­лась і по­чер­воніла, як півонія. По­ки Се­лаб­рос ду­мав та га­дав, Бо­ро­давкіній за­ма­ну­лось співать. Ви­но вда­ри­ло їй не­на­че не в го­ло­ву, а в пельку. Во­на за­тяг­ла ви­со­ким дзвінким го­ло­сом ро­манс:

25
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело