Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 21

• Предыдущая
• 21/61
• Следующая

- Діду, а ну­те втніть ве­селішої, бо ця щось ду­же смут­на! - гу­каю я.

- А ти й чуєш? А якої ж тобі? Мо­же, про Са­ву Ча­ло­го? - гу­кає дід.

- А хто ж то був Са­ва Ча­лий? - пи­таю я в діда.

- Був ве­ли­ке ле­да­що. Був ко­зак за­по­ро­жець, та зра­див ко­заків, прис­тав до ля­ха! - гу­кає дід.

- О тряс­ця йо­го ма­тері! - кри­чу я до діда. І я по­чу­ваю, що зне­на­видів то­го зрад­ни­ка, як і Андрія.

- Ото з та­ких-то Ча­лих і ви­хо­дять ті, що най­гірше б'ють. Ад­же ж і той пол­ков­ник, що мені ко­лись ви­бив зу­би ло­ма­кою, був з Ча­лих! - гу­кає дід, бо дід ча­сом різав прав­ду прос­то в вічі.

- Діду Хто­до­сю! он щось го­рить в сте­пу. Чи не скир­ту хліба хто підпа­лив в сте­пу? - кри­чу я до діда.

- Вчишся ти в школі, та, як ба­чу, не­ба­га­то тя­миш, - гу­кає до ме­не дід. - То місяць схо­де.

З чор­но­го сте­пу ви­со­вується здо­ро­вий чер­во­ний місяць, не­на­че зак­ра­дається, щоб заг­ля­ну­ти в ли­ман. От він ви­ко­тив­ся над сте­пом, здо­ро­вий, як діжа, чер­во­ний, як жар. А з ли­ма­ну, з-під чор­ної низької сму­ги бе­ре­га, ви­ко­тив­ся дру­гий, та­кий са­мий. Я за­бав­ля­юсь ни­ми. Сто­ять два місяці, не­на­че па­ра зо­ло­то-чер­во­них коліс. Пос­то­яли вкупі, не­на­че на­го­во­ри­лись, мов які при­ятелі, та й розійшлись, як во­ро­ги: один вго­ру, дру­гий на­низ. Швид­ко поп­лив місяць по небі. Я слідкую за ним очи­ма. Я ба­чу, як він плав­ко, ве­лич­но, на­че лебідь по воді, пли­ве вго­ру та вго­ру. Світ па­лає на вер­хи круч, на вер­хи гір. Го­ри ніби виг­ля­да­ють з тем­ря­ви. Вер­би ста­ло вид­но од вер­ху до ни­зу. Світ освітив всю Дністро­ву до­ли­ну. Тільки чор­на сму­га попід кру­ча­ми в'ється по­над оче­ре­том, як чор­на га­ди­на. От місяць заг­ля­нув в се­ре­ди­ну ли­ма­ну, і од міся­ця до бе­ре­га прос­тяг­лась не­на­че дов­га-дов­га стеж­ка, по­си­ла­на зо­ло­тим піском.

- Діду Хто­до­сю! - кри­чу я до діда.

- А чо­го там звеш? Щоб не за­бу­тись, як ме­не звуть?

- Чи ви ба­чи­те, яка он­деч­ки стеж­ка прос­тяг­лась од міся­ця до бе­ре­га? - гу­каю я до діда.

- По тій стежці ру­сал­ки хо­дять в ліс по горіхи, - гу­кає дід. - Не ду­же ли­шень за­див­ляй­ся на ту стеж­ку.

- Чому так? - пи­таю в діда.

- Бо ру­сал­ки за­ма­нять те­бе в ли­ман на дно до се­бе на ве­че­рю.

- А я їм по морді дам! - жар­тую я.

- Ого! Як ста­но­вий нам да­вав?! Над ру­сал­ка­ми ста­но­вих не­ма: їм доб­ре отам в ли­мані, - гу­кає дід.

- Чи швид­ко вер­нуться заб­род­чи­ки? Я вже їсти хо­чу, - гу­каю я до діда.

- Підожди! бо ри­ба сьогодні ло­виться, не­на­че її ру­сал­ки го­нять в ме­режі, - гу­кає дід.

На ли­мані десь да­ле­ко-да­ле­ко за­ми­готіли зо­лоті хвильки. Ген-ген чорніють якісь темні цят­ки й наб­ли­жа­ються: то ли­бонь пли­вуть на чов­нах заб­род­чи­ки. І справді: од човнів по обид­ва бо­ки роз­хо­дяться все шир­ше та шир­ше смуж­ки, не­на­че зо­лоті шнур­ки. От чов­ни нас­ко­чи­ли на зо­ло­ту стеж­ку. Стеж­ка ніби по­ла­ма­лась колінця­ми, за­ко­ли­ва­лась, за­гой­да­лась, Зо­лоті шнур­ки обп­лу­та­ли її, по­пе­ре­ти­на­ли.

Човни прис­та­ли до бе­ре­га. Я схоп­лю­юсь з місця й біжу до печі, над кру­чу. Ду­хо­та зовсім спа­ла. Свіжість по­тяг­ла з ли­ма­ну. За­пах­ло бе­ре­гом, вогкістю, за­пах­ло мок­рою ро­го­зою, мок­рим оче­ре­том, ло­за­ми, во­дя­ним ба­го­вин­ням.

Рибалки обсіли кру­гом печі, по­том­лені, мокрі. Ро­бо­та бу­ла важ­ка. Ри­ба ло­ви­лась доб­ре. І не про­сять ме­не чи­та­ти «Ка­те­ри­ну» або «Най­мич­ку». За­те ж дід Хто­дось роз­го­во­рив­ся… Роз­ка­зу­вав, як він ще па­руб­ком втік од ли­хо­го па­на, як став на ро­бо­ту в Акер­мані, як один лю­тий пол­ков­ник впіймав йо­го і по­са­див в тюр­му, як вда­рив йо­го по зу­бах па­ли­цею, розмізчив гу­би і ви­щер­бив два зу­би. Я ба­чу ши­ро­кий шрам на дідовій губі, ба­чу йо­го щер­баті зу­би. Роз­ка­зує дід, як він утік з тюр­ми, пе­ревізся за Ду­най в Доб­руд­жу, як жив, біду­вав, ри­бал­чив…

Я слу­хаю йо­го повість, як ціка­ву каз­ку… І скільки тих ка­зок бу­ло не роз­ка­зу­ють заб­род­чи­ки, си­дя­чи ко­ло ка­биці. І з то­го ча­су моя ду­ша ста­ла за діда Хто­до­ся, за на­род. Ме­не не тяг­не вго­ру, не ма­ня­чить пе­ре­до мною сла­ва, ба­гатст­во, панст­во. Мої сим­патії пішли вниз, до діда Хто­до­ся, бо… хто ле­жить на споді, то­му най­гірше дос­тається, то­го усі ду­шать. І як ча­сом бу­ло батько оби­жає заб­род­чиків чи на хар­чах, чи на гро­шах, я не лю­бив в той час рідно­го батька, бо знав, що він ро­бить не по правді.

Рибалки по­ве­че­ря­ли й розійшлись спа­ти по ку­ре­нях. Я ля­гаю спать в здо­ро­во­му ку­хо­варсько­му ку­рені на розс­те­леній ци­новці й за­си­паю в од­ну мить. Вранці ри­бал­ки вста­ють до ро­бо­ти вдосвіта. Я про­ки­да­юсь, і по­тя­га­юсь, і не мо­жу вже зас­нуть. Че­рез двері з ку­ре­ня вид­но чер­во­не, яс­не не­бо. Я схоп­лю­юсь з пос­телі й ви­хо­дю з ку­ре­ня. Іюльський ра­нок са­ме роз­горівся. Зо­ря сяє на синьо-фіоле­то­во­му небі, на­че здо­ро­вий ал­маз. Не­бо на­че зай­ня­ло­ся, го­рить яс­ни­ми чис­ти­ми кольора­ми. Ши­рокі сму­ги чис­то­го жов­то­го, жов­то­га­ря­чо­го, ро­же­во­го, а вни­зу чер­во­но­го кольору аж лис­нять, зли­ва­ючись до­ку­пи делікат­ни­ми сутіня­ми. Не­бо на сході не­на­че зас­ло­ни­лось пиш­ною квітчас­тою завісою, блис­ку­чою, як до­ро­гий шовк. І та завіса ніби впа­ла на ли­ман і вкри­ла йо­го блис­ку­чи­ми по­лот­ни­ща­ми од бе­ре­га до бе­ре­га. Ли­ман сяє, як і не­бо. А десь да­ле­ко з оче­ре­тах, в осоці, на по­ло­гих лу­ча­них ни­зи­нах по­над Дністром лис­нять пле­са, довгі течії, озер­ця. Од­но вхо­пи­ло з не­ба яс­но-жов­тий колір, дру­ге - чер­во­ний, третє - ро­же­вий, і бли­щать во­ни в зе­леній траві, не­на­че діаман­ти уся­ко­го кольору, роз­ки­дані по зе­ле­но­му ок­са­миті. В лу­гах, на лу­ках, в го­рах кри­чать пташ­ки. В да­ле­ко­му містеч­ку чи в «по­саді» співа­ють півні. З оче­ре­ту підня­лись з ках­кан­ням кач­ки й клю­чем по­летіли на ли­ман. Підняв­ся важ­кий ле­ле­ка й плав­ко й по­ва­гом, не ха­па­ючись, пе­релітає Дністро. От він по­летів низько й тро­хи не черк­нувсь чер­во­ни­ми но­га­ми об го­ло­ву діда Хто­до­ся. А не­бо роз­го­рюється ще більше. Зо­ря підня­лась ви­со­ко й ніби то­не в бла­кит­но­му небі. Фар­би ста­ли ще ясніші: квітчасті сму­ги аж лис­нять, не­на­че чис­тий криш­таль. Крик, га­лас пта­ши­ний більшає, стає го­лосніший. І не­бо, й зем­ля, і во­да не­на­че вбра­лись в най­до­рожчі прик­ра­си й ждуть, щоб стрічать ца­ря не­ба й землі - яс­не сон­це.

Дивлюся - дід Хто­дось стоїть над кру­чею, на­че кам'яний, об­ли­тий чер­во­ним світом, мо­литься бо­гу, хрес­титься й кла­няється до зорі. Я хо­чу й собі мо­ли­тись, ше­по­чу сло­ва мо­лит­ви, але я їх не ро­зумію. Мо­лит­ва не йде мені на ду­шу. Тем­на ніч го­во­ри­ла мені за фе­ваїдські пе­че­ри, за мо­лит­ви, за чор­ну оде­жу, го­во­ри­ла за рай. Пиш­ний, ве­се­лий ра­нок го­во­рить мені не те, а щось інше. За що він мені го­во­рив, я й сам га­разд не ро­зумів. Щось не­яс­не, не­оме­жо­ва­не во­ру­ши­лось в серці; але во­но бу­ло радісне, як те ве­се­ле не­бо. Радість, ве­селість во­ру­ши­лась в серці; сер­це гра­ло, як ри­ба в воді. Не мо­лит­ва, а пісня йшла на ду­шу. Я не­на­че чув му­зи­ку в своїй мо­лодій душі. Якісь пишні очі з дов­ги­ми чор­ни­ми віями ма­ни­ли ме­не. Я по­чу­вав сер­цем, що хо­чу лю­би­ти; але що й ко­го лю­би­ти?.. Якісь му­зичні ме­лодії лу­на­ли в моїй душі, не­на­че во­ни ли­ли­ся з не­ба, розкішно­го, роз­мальова­но­го ро­же­ви­ми, жов­ти­ми та чер­во­ни­ми сму­га­ми, не­на­че во­ни підніма­лись з блис­ку­чо­го по­фар­бо­ва­но­го ли­ма­ну.

«Буду вчи­тись співа­ти або гра­ти; я люб­лю му­зи­ку, - во­ру­ши­лось в моїй думці. - Або вив­чусь луч­че ма­лярст­ва, бу­ду ма­лю­ва­ти; зма­люю ту кра­су, що в небі, що на ли­мані, - ду­мав я, - або… бу­ду пи­са­ти вірші, скла­ду вірша­ми книж­ку, та­ку, як «Ка­те­ри­на»… На­пи­шу про діда Хто­до­ся… про без­щас­них, при­би­тих бідою… Про їх, про їх!» -во­ру­шиться в ме­не далі дум­ка. Я по­чу­вав, що ко­гось люб­лю… Люб­лю чиїсь пишні карі очі; десь я ли­бонь ба­чив ті очі, - при­га­дую я собі. Люб­лю діда Хто­до­ся, люб­лю ри­ба­лок й усіх лю­дей, люб­лю оте роз­мальова­не не­бо, отой блис­ку­чий, квітчас­тий ли­ман… Чую рай в своїй душі, хо­чу, щоб і для всіх був рай… Дід по­мо­лив­ся бо­гу й обер­нувсь до ме­не.

• Предыдущая
• 21/61
• Следующая