Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/61
• Следующая

- Ну, та й пиш­на ж пос­тать! - обізва­лась ти­хенько Са­ня. - А як гор­до­ви­то пог­ля­дає на нас! Не­на­че зго­ри вниз ди­виться на нас!

- І справді пиш­на: очі гострі; гля­не - не­на­че но­жем різне, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

- Не люб­лю я та­ких грізних гост­рих очей: такі очі мені не упо­добні, - ска­за­ла Са­ня.

- Знаю за це. Тобі по­до­ба­ються очі го­лу­бині, смирні, а мені по­до­ба­ються от такі гострі й навіть жорс­токі очі: в їх є якась си­ла, мужність; в їх світиться зав­зят­тя, во­ля, за­пал сер­ця, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Любиш вул­ка­ни! Гля­ди ли­шень, На­дю, щоб не опек­тись од тих вул­канів, - ска­за­ла Са­ня, - а ваші східні грецькі та ар­мянські вул­ка­ни та­ки справді не­без­печні; вже над­то ба­га­то в їх ог­ню. Я бо­юся тих страш­них, грізних очей; гля­не на те­бе чо­ловік і, здається, ка­же: сте­ре­жи­ся, бо з'їм те­бе без солі й без хліба.

- Ну, в нас на Бес­са­рабії вул­канів не­ма, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва, - це я ска­за­ла так собі нав­ман­ня.

- А вид, на­че в ста­туї Гер­ме­са! Цур йо­му! ще прис­ниться, - жар­ту­ва­ла ве­се­ла Са­ня, - не дур­но я сьогодні про­ки­ну­лась на­че не­са­мо­ви­та в п'ять го­дин й вже не мог­ла потім зас­нуть: ма­буть, ду­ша чу­ла, що сьогодні до нас наб­ли­житься вул­кан, хоч і без по­лум'я.

- Я люб­лю кла­сич­ну па­ничівську кра­су. Страх не люб­лю тих кри­вих лиць! Це, мо­же, тим, що в ме­не пли­не по­ло­ви­на грецької крові, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- А мені не до впо­до­би ва­ша кла­сич­на кра­са: в неї вже ду­же все приг­лад­же­но та при­ли­за­но. Че­рез ду­же ре­гу­лярні, але хо­лодні пруж­ки ли­ця ані криш­ки не просвічується людська ду­ша. Тим­ча­сом як ма­ленька хи­ба ліній в лиці, зви­вок в бро­вах, в ус­тах ви­яв­ляє ча­сом ду­шу чо­ловіка, йо­го сер­це, йо­го вда­чу, - ска­за­ла Са­ня. - І вже чо­го не люб­лю й не зно­шу, то тих пов­них, чер­во­них, глад­ких па­ничівських морд. Од їх так і тхне ма­теріальністю, зем­лею, а не ду­хом, навіть, ви­ба­чай, різни­ця­ми та си­рим м'ясом.

- Чи не підво­диш ти ча­сом сво­го Ко­маш­ка під цей фре­но­логічний прин­цип? В йо­го ли­це не кла­сич­не, хоч і не по­га­не! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Не ду­май, що мені по­до­бається Ко­маш­ко! Він лю­ди­на ро­зум­на, роз­ви­та, і в йо­го очах світиться дум­ка. Я люб­лю ро­зумні очі, не ваші во­лоські та грецькі, тро­хи во­лячі очі, - ска­за­ла Са­ня.

Тим ча­сом Се­лаб­рос вер­нув­ся на­зад в алею й знов прой­шов ти­хою хо­дою проз паннів, бист­ро ки­нув на їх своїми ор­ли­ни­ми очи­ма. Але йо­го очі од­ра­зу ста­ли тихі, навіть якісь со­ло­денькі, лас­каві; він обвів ни­ми Му­раш­ко­ву, не­на­че пог­ла­див м'якеньким ок­са­ми­том.

- Тікаймо! Цей грек ро­бить нам оч­ки, - ска­за­ла Са­ня й схо­пи­лась з ла­ви.

Панни вста­ли, пішли на ве­ли­ку алею й ста­ли гу­ля­ти. Са­ня спо­чат­ку йшла по­ма­леньку, але як роз­ба­ла­ка­лась, то все йшла швид­ше, а далі тро­хи вже не бігла.

- Чого ти, Са­ню, так біжиш? Я аж вто­ми­лась, лед­ве поспіша­ючи за то­бою, - ска­за­ла На­дя.

- Хіба ж я біжу? Я йду, - обізва­лась Са­ня.

- Ти не хо­диш, а, здається, пур­хаєш. Ко­лись пурх­неш з сад­ка та й по­ле­тиш на не­бо за іде­ала­ми, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Як ча­сом по­ле­чу в не­бо, то ти, На­дю, ле­ти за мною навз­догінці, вхо­пи ме­не та й по­тяг­ни до­до­лу, - ска­за­ла Са­ня й за­ре­го­та­лась на ввесь са­док.

- Одначе час нам йти на служ­бу, - ска­за­ла На­дя.

- Ой час, час! Про­щай, зе­ле­ний са­доч­ку! про­щай, свіже повітря. Піду ню­ха­ти ци­бу­лю в жидівській школі ра­ди прин­ципів; але для прин­ци­пу й йо­го поспіху в житті усе мож­на ви­терпіти, - ска­за­ла Са­ня й бігцем побігла в од­чи­не­ну бра­му сад­ка.

Мурашкова пішла в банк. Се­лаб­рос пішов слідком та на­зирці за нею. Він примітив, що пан­на увійшла в банк.

«Служить в бан­ку, - ска­зав сам до се­бе Се­лаб­рос. - Але ж і кра­са! І як оце я її й досі не вглядів? А вже я те­бе, кра­су­не, висліджу й поз­най­ом­люсь з то­бою, бо по­лю­бив те­бе. Які оче­ня­та! Які ус­та! Ще й май над­ворі! Ой кра­су­ня ж! Ли­це не­на­че ви­то­че­не, очі ніби вправ­лені в срібло. Кра­ща, ніж ма­дам Кре­чу­лес­ко; ба­га­то кра­ща, ніж пан­на Са­вицька. Тре­ба цих ки­дать. Цур їм! Ос­то­гид­ли! Час по­чи­на­ти но­вий ро­ман, ро­ман май­ський. Но­вий, ціка­вий ро­ман!» - Цю ос­тан­ню фра­зу Се­лаб­рос не по­ду­мав, а ска­зав го­лос­но, тро­хи не крик­нув. Якась пані йшла проз йо­го, по­чу­ла ті сло­ва й по­ду­ма­ла: «Який же це вий­шов но­вий та­кий ціка­вий ро­ман, що цей грек аж кри­чить за йо­го на ву­лиці? Аж тре­ба спи­та­ти в чи­тальні Гри­щен­ка».

Вже не один ро­ман був в житті гар­но­го Се­лаб­ро­са. До йо­го кра­си, до йо­го пов­них чер­во­них уст лип­ну­ли мо­лоді й пан­ни, й панії, як ме­те­ли­ки па­да­ють на світло, й не од­на з їх пос­ма­ли­ла свої ле­генькі крильця…

Селаброс на­си­лу ви­сидів в скар­бо­во­му бан­ку, де він слу­жив. Чорні бро­ви, чорні очі в Му­раш­ко­вої не ви­хо­ди­ли в йо­го з дум­ки й ма­ни­ли й драж­ни­ли йо­го. Він лед­ве діждав­ся кінця, вхо­пив бриль і побіг на ту ву­ли­цю, де сто­яв той при­ват­ний банк, в яко­му слу­жи­ла Му­раш­ко­ва. При­таївшись за од­ним пор­ти­ком, він не зво­див очей з две­рей в бан­ку. Не­за­ба­ром двері од­чи­ни­лись. Се­лаб­рос уг­лядів, як з две­рей виг­ля­ну­ло ли­це Му­раш­ко­вої з чис­тим, на­че на­мальова­ним профілем. Му­раш­ко­ва пішла сад­ком. Се­лаб­рос пішов слідком за нею. Ку­дою йшла во­на, ту­дою йшов і він: во­на од­чи­ни­ла хвіртку й увійшла в свій двір. Се­лаб­рос спи­нив­ся пе­ред хвірткою й про­чи­тав на таб­личці: «Дом же­ни над­вор­но­го совітни­ка Зої Полікар­пов­ни Му­раш­ко».

«Що це за про­ява! - по­ду­мав Се­лаб­рос. - В неї вид грецький, а прізви­ще ук­раїнське».

З хвіртки вис­ко­чи­ла гор­нич­на, сільська ук­раїнська дівчи­на, тільки що при­ве­зе­на з се­ла.

- Хто жи­ве в цьому домі? - спи­тав у неї Се­лаб­рос.

- Наша панія, - ска­за­ла ве­се­ла дівчи­на по-українській.

- Та вже ж твоя панія, ко­ли ти в неї слу­жиш. Але ж хто во­на та­ка? Чи руська, чи гре­ки­ня?

- А бог її знає, хто во­на та­ка; знаю тільки, що во­на удо­ва, го­во­рить якось чуд­но, не по-на­шо­му, - ска­за­ла гор­нич­на.

- А як же во­на го­во­рить? - за­го­во­рив до неї Се­лаб­рос чис­тою ук­раїнською мо­вою. - Вже ж та­ки ти тя­миш: чи по-руській, чи по-мол­давській, чи по-армянській.

- А хто йо­го втя­мить! Як зійдуться гості, то швар­го­чуть, мов ті жи­ди. Здається, панія з греків, бо до неї при­хо­дять в гості здебільшо­го гре­ки, - ска­за­ла гор­нич­на.

«З греків? гм… Сміли­во піду сьогодні до неї на чай. Я грек. Ме­не ста­ра ра­до привітає як зем­ля­ка. Гре­ки міцно дер­жаться ку­пи й в Одесі, й в Ки­ши­неві… Ту­теч­ки я бу­ду як свій, се­ред своєї сім'ї», - ду­мав Се­лаб­рос і по­вер­нув до­до­му.

Того ж та­ки дня в домі ма­тері Наді Му­раш­ко­вої, ста­рої гре­кині Зої Полікарпівни, зібрав­ся по обіді кру­жок мо­ло­дих паннів, Са­ни­них та На­ди­них то­ва­ри­шок. Не­ве­лич­кий дім ста­рої удо­ви Зої сто­яв се­ред дво­ра, по східно­му зви­чаю. В прос­торній, але низькій гор­ниці сто­яли ко­ло двох стін ши­рокі ту­рецькі со­фи, обк­ла­дені ко­ло стін круг­ли­ми по­дов­жас­ти­ми по­душ­ка­ми, не­на­че товс­ти­ми ка­чал­ка­ми. Попід со­фа­ми бу­ли розс­те­лені мол­давські ки­ли­ми з яс­ни­ми, чер­во­ни­ми та зе­ле­ни­ми смуж­ка­ми. Такі самі ки­ли­ми бу­ли прос­те­лені че­рез усю кімна­ту трьома ряд­ка­ми. Один ку­ток до са­мої стелі був зас­тав­ле­ний об­ра­за­ми в по­зо­ло­че­них ра­мах, а під об­ра­за­ми сто­яв суд­ни­чок, на кот­ро­му так са­мо сто­яло три об­ра­зи. По обид­ва бо­ки об­разів, од стелі, спус­ка­лись до са­мо­го до­лу білі про­зорі муш­ли­нові завіси. Се­ред кімна­ти сто­яв круг­лий стіл, а в од­но­му кут­ку за шир­мою сто­яла постіль мо­ло­дої Наді Му­раш­ко­вої. Вікна бу­ли, по ста­росвітсько­му зви­чаю, за­биті рідкою залізною решіткою од злодіїв.

• Предыдущая
• 2/61
• Следующая