Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 24

• Предыдущая
• 24/25
• Следующая

Проміння об­си­па­ли світом ве­ли­ку ста­рин­ну кар­ти­ну на стіні, де мріли на­мальовані швай­царські Альпи, вкриті звер­ху снігом, а з гір па­дав потік, вик­ла­де­ний блис­ку­чим бісе­ром; під ске­лею сто­яв млин. Во­да спа­да­ла на ко­ле­са мли­на. Па­ничі за­ве­ли ме­ханізм ста­рин­ної кар­ти­ни. Во­да ніби ли­ла­ся з гір, але без шу­му; мли­нові ко­ле­са кру­ти­лись без гур­ко­ту, а млин мо­лов без сту­ко­ту. Ло­мицький згор­нув ру­ки і дов­го ди­вив­ся на той виг­ляд. Він зга­дав свій пер­ший візит в цій гос­тинній, ту ти­шу, той спокій, який па­ну­вав тоді в цьому домі і кот­рий так при­над­жу­вав йо­го. Він не зво­див очей з тієї кар­ти­ни, що ко­лись зда­ва­лась йо­му наз­на­ком тиші і хатнього спо­кою в Мар­ти Ки­рилівни. Той виг­ляд не­на­че сміявся з йо­го, мо­ло­до­го, не­досвідно­го. І Ло­мицький сам сміявся з се­бе…

«Ой, як же я тоді по­ми­ливсь! сміх та глум!» - по­ду­мав він, див­ля­чись на кар­ти­ну.

Маруся оки­ну­ла оком той спокійний ку­то­чок сво­го гніздеч­ка, де во­на ве­чо­ра­ми гра­ла на піаніні, де рос­ли і би­ли­ся її мо­лоді зо­лоті мрії, ки­ну­ла оком на смут­ну матір, і нес­подіва­но їй ста­ло жаль і своєї ха­ти­ни, і ма­тері, що ма­ла зіста­тись в оселі од­ним од­на, як си­ро­та в са­мо­тині.

Маруся лед­ве вдер­жа­ла сльози. А стру­ни дзвеніли, а пісня Шо­пе­на ли­ла­ся, на­че во­да гірсько­го по­то­ку в го­ря­но­му краї; а сон­це яс­но світи­ло чер­во­ним світом в той за­ку­то­чок, де Ма­ру­ся заз­на­ла втіхи й ра­дощів ди­тя­чих літ, заз­на­ла впер­ше і щас­тя ко­хан­ня.

- Чого ви, Ма­ру­сю, так за­ду­ма­лись? Ваші очі зай­шли сльоза­ми. От-от зап­ла­че­те! - спи­та­ла Хрис­ти­на.

- Шкода мені по­ки­да­ти своє гніздеч­ко; я не­на­че при­рос­ла до йо­го. Чо­гось мені жаль то­го, що ми­ну­ло і що вже зник­ло і ніко­ли не вер­неться,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Співайте ще пісень, або­що, бо я вже вто­ми­лась! - ска­за­ла Хрис­ти­на до па­ничів та паннів.

Паничі й пан­ни заспіва­ли хо­ром ук­раїнських пісень. Хрис­ти­на гра­ла аком­панімент. Пісні йшли доб­ре, жва­во, ве­се­ло! Всі бу­ли раді. Зда­ва­лось, ніби стіни й вікна по­ве­селіша­ли. Од­на Мар­та Ки­рилівна сиділа смут­на, її смут­ний вид мав ве­ли­кий конт­раст з ве­се­лою ком­панією, з ве­се­лою обс­та­вою, освіче­ною літнім вечірнім світом. Бич­ковський не при­хо­див.

Почало смер­ка­ти. По­засвічу­ва­ли світло. Ма­ру­ся звеліла нак­ри­ва­ти стіл, са­ма по­розк­ла­да­ла на столі ножі, ви­дел­ки, пос­та­ви­ла чар­ки, ста­ка­ни, са­ма веш­та­лась, по­ра­лась, біга­ла. Ло­мицький по­ма­гав їй, розс­тав­ляв стільці, а Мар­та Ки­рилівна сиділа на ка­напі, не­на­че неп­ри­том­на, згор­нув­ши ру­ки, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Во­на ду­ма­ла про сво­го Бич­ковсько­го, про свою прий­деш­ню до­лю…

«Що з ним тра­пи­лось? Де він те­пер про­бу­вав? Чом він не їде? Нев­же він не приїде? Нев­же він за­був про ме­не? А що, як зовсім не прий­де? І я не­за­ба­ром, че­рез од­ну-дру­гу го­ди­ну, зіста­нусь од­ним од­на в мертвій са­мо­тині в цій ха­тині, як би­ли­на в сте­пу?..» - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

Вона нер­во­во іздриг­ну­лась усім тілом, зга­дав­ши про свою са­мотність, про мерт­во­ту сво­го прий­дешнього жит­тя. На неї на­пав страх, навіть жах.

Вже Ма­ру­ся поп­ро­си­ла гос­тей до сто­лу. Мар­та Ки­рилівна ос­тан­ня вста­ла з ка­на­пи і пішла й собі до сто­ла. За сто­лом чув­ся гомін, шум, ве­се­ла роз­мо­ва, яку мо­же про­ва­ди­ти тільки мо­лодіж… Мар­та Ки­рилівна сиділа смут­на, нічо­го не їла, не­на­че во­на бу­ла не на весіллі, а на по­хо­роні.

«Не бу­де йо­го вже! Не приїде! Ма­буть, ка­пос­ний, пе­ре­ду­мав ме­не сва­та­ти. Щось є! Щось тра­пи­лось! Раз по­ки­нув ме­не, по­ки­не і вдру­ге…» - ду­ма­ла Ка­ра­лаєва і по­чу­ва­ла, що сльози підсту­па­ють до її очей.

Випили за здо­ров'я мо­ло­дих. Мо­лоді па­ничі й пан­ни заспіва­ли на про­щан­ня: «Гей не ди­вуй­те, добрії люди!» - дер­жа­чи чар­ки в ру­ках.

А Бич­ковський не приїхав. Вже й коні сто­яли ко­ло ґанку на­по­го­тові. Ма­ру­ся пе­ре­дяг­лась в до­ро­гу. Мо­лоді по­ча­ли про­ща­тись. В Мар­ти Ки­рилівни очі зай­шли сльоза­ми. Усі ру­ши­ли на вок­зал. Мар­та Ки­рилівна їха­ла в фа­етоні вкупі з Хрис­ти­ною, не­на­че зомліла. Во­на по­чу­ва­ла, що її тіло хо­ло­не, що її мо­ро­зить. Вже поїзд сто­яв на­по­го­тові. Ма­ру­ся і Ло­мицький хап­ком сіли в ва­гон. Гості й Мар­та Ки­рилівна ще раз розп­ро­ща­лись з ни­ми в ва­гоні і вер­ну­лись на плат­фор­му. Ка­ра­лаєва оки­ну­ла очи­ма публіку і зо­ри­ла скрізь по плат­формі, шу­ка­ючи Бич­ковсько­го.

«Може, він опізнив­ся. Мо­же, він десь тут між на­тов­пом шу­кає ме­не…» - ду­ма­ла Ка­ра­лаєва.

Бичковського ніде не бу­ло. В Мар­ти Ки­рилівни по спині не­на­че полізли хо­лодні ко­маш­ки, її по­ча­ло ніби мо­ро­зи­ти. Поїзд ру­шив. Ма­ру­ся ста­ла край вікна і в ос­танній раз мах­ну­ла до ма­тері білою хус­точ­кою. Мар­та Ки­рилівна по­чу­ти­ла, що її но­ги слаб­ша­ють, не­на­че їх хтось підти­нає чимсь.

- Варвар, дес­пот, ан­тих­рист! ук­рав мою доч­ку! оси­ро­тив ме­не навіки! - крик­ну­ла во­на ди­ким істе­рич­ним го­ло­сом і од­ра­зу зомліла і впа­ла навз­нак на плат­фор­му,

Бородавкін взяв її в свої міцні ру­ки попід ру­ки і виніс до екіпа­жа. Мар­та Ки­рилівна зомліла і ле­жа­ла, не­на­че мерт­ва. Він і Хрис­ти­на при­вез­ли її до­до­му, пок­ла­ли на постіль. Во­ни обоє пар­ка па­ри­ли, туп­ця­ли ко­ло неї. Хрис­ти­на посла­ла за док­то­ром. Прий­шов док­тор і лед­ве од­хо­див її. Хрис­ти­на сиділа ко­ло неї з бра­том сли­ве цілу ніч. Вже світом Мар­та Ки­рилівна опам'яту­ва­лась, очу­ня­ла і за­раз зас­ну­ла важ­ким сном.

Бичковський то­го дня за­гу­ляв­ся за кар­та­ми на ве­чорі в то­ва­ри­ша, доб­ренько впив­ся і за­був, що йо­го Мар­та Ки­рилівна зап­ро­си­ла на весілля. Вже дру­го­го дня, пе­ред ве­чо­ром, він про­чу­мав­ся, зга­дав за ті зап­ро­си­ни і поїхав до Мар­ти Ки­рилівни. Во­на за­раз оду­жа­ла, на­че воск­рес­ла. Че­рез день во­на по­тяг­ла йо­го сли­ве си­ломіць до вінця і після то­го за­раз виїха­ла з ним в Крим на гу­лян­ку.

Ломицький повіз Ма­ру­сю на літо до сво­го батька і не­за­ба­ром пе­реп­ро­сив­ся з Ки­ши­не­ва в один го­род над Азовське мо­ре. Він і Ма­ру­ся зу­мис­не втек­ли як­най­далі от Мар­ти Ки­рилівни.

Минуло кілька років… Ло­мицький про­бу­вав на службі в од­но­му півден­но­му місті не­да­леч­ке од Чор­но­го мо­ря…

Був душ­ний літній вечір. Ло­мицький сидів ко­ло сто­ла в не­ве­лич­ко­му са­доч­ку і пив чай. Вікна йо­го жит­ла і двері в са­док бу­ли по­роз­чи­няні навстіж. Стіл сто­яв не­да­ле­ко од вікна під акаціями. Сон­це вже за­хо­ди­ло, і над­ворі сто­яла важ­ка і су­ха ду­хо­та, яка бу­ває в сте­по­вих місцях. Рідкий лист на аб­ри­ко­сах не­на­че прив'яв, по­жо­ло­бивсь і поз­ви­вавсь. Зем­ля попід де­ре­вом по­ре­па­лась; тра­ва всох­ла, квітки по­жовк­ли. І не­бо й роз­пе­че­на зем­ля не­на­че пашіли ду­хо­тою.

Ломицький сидів, підпер­ши го­ло­ву, і смут­но ди­вив­ся на роз­гор­ну­тий, тільки що про­чи­та­ний лист од давнього то­ва­ри­ша. Він за­ду­мавсь. Йо­го су­хор­ля­ве ли­це, об­ря­мо­ва­не дов­гим во­лос­сям, бу­ло ніби втом­ле­не, не­на­че прив'яле, як і той лист на аб­ри­ко­сах. Ду­ма світи­ла­ся в йо­га чор­них ти­хих очах, і ду­ма не­ве­се­ла…

Товариш пи­сав йо­му з од­но­го ве­ли­ко­го міста, по­да­вав звістки про но­вин­ки, на­га­дав про ідеї, які во­ру­ши­ли мо­лодіж, про нові книж­ки… Дріма­ючі ду­ми роз­во­ру­ши­лись в го­лові Ло­мицько­го. Він по­чу­тив, що ніби якась крап­ля жи­ву­щої во­ди впа­ла на йо­го дум­ки і роз­во­ру­ши­ла сер­це. Дум­ки йо­го по­ли­ну­ли десь да­ле­ко, вер­ну­лись в ті давніші ча­си, ко­ли і йо­го три­во­жи­ли ті самі свіжі пог­ля­ди, ціка­ви­ли йо­го…

«Було та ми­ну­ло - вже й по­ро­хом при­па­ло й тер­ном по­рос­ло,- ду­мав Ло­мицький,- не­ба­га­то ча­су ми­ну­ло, а вже мені об­рид­ло жит­тя, мо­но­тон­не та безквітне. Служ­ба та служ­ба без кінця… По­чу­ваєш се­бе част­кою якоїсь здо­ро­вої ма­ши­ни, важ­кої, за­вальної, цуп­кої, неінте­рес­ної, кот­ру хтось десь за­во­дить і кот­ру тяг­неш з нап­ру­гою, не­на­че віл яр­мо; і люб­лю я її так са­мо, як віл лю­бить яр­мо… І я нез­чув­ся, як і сам став ніби мерт­вою цуп­кою ма­ши­ною. Сер­це дрімає, ду­ша стає мов одубівша, а зав­зят­тя все зга­сає та якось ніби хо­ло­не».

• Предыдущая
• 24/25
• Следующая