Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/25
• Следующая

Каралаєва підве­ла го­ло­ву. Її сер­це пом'якшало, як віск на сонці. Во­на вже хотіла ска­за­ти дочці: йди, доч­ко, за то­го, ко­го вірно лю­биш, і бу­деш щас­ли­ва. Але во­на зга­да­ла, що зостанеться в хаті од­ним од­на, як па­лець, і її сер­це знов ста­ло ка­ме­нем: її на­ту­рис­та егоїстич­на вда­ча пе­ре­ва­жи­ла роз­суд­ливість й добрість.

- Мамо, ви боїтесь, що зос­та­не­тесь самі, як я вий­ду заміж, еге? - ска­за­ла Ма­ру­ся, і її го­лос зат­ру­сивсь, і очі зай­шли сльоза­ми.- Бу­де­те жи­ти з на­ми. Я бу­ду слу­жи­ти вам, як най­мич­ка; я дог­ляд­жу вас на ста­рості літ.

- Авжеж! - пе­ре­би­ла ма­ти.- Бу­ду я ди­ви­тись вам в ру­ки та сподіва­тись од вас лас­ки, як ста­рець-про­хач ми­лос­тині. Не діжде­те цього од ме­не! І я люб­лю не­за­лежність та са­мостійність, як і ти і твої мо­лоді то­ва­риш­ки,- крик­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Де ж ва­ша логіка! - крик­нув і собі Ло­мицький.- Хо­че­те для се­бе са­мостійності, а для доч­ки її не по­пус­каєте. Це ви не га­разд ро­би­те. Ви ла­маєте її во­лю, роз­би­ваєте її сер­це, не по­пус­каєте для неї при­род­но­го пра­ва са­мостійності, пра­ва сер­ця.

- Це вже моє діло, а не ва­ше,- ска­за­ла сер­ди­то Мар­та Ки­рилівна.- Ва­ша логіка! Ку­ди ж пак! Доб­ре, що в вас, в муж­чин, уся логіка в ку­ла­ках…

- А мо­же, і в го­лові трош­ки,- обізвав­ся Ло­мицький.

Він тільки мах­нув ру­кою, одійшов да­ле­ченько над кру­чу, згор­нув ру­ки і без надії вту­пив очі в да­лечінь мо­ря. Ма­ру­ся поз­би­ра­ла роз­би­тий го­дин­ник, зав'яза­ла в хус­точ­ку, схо­ва­ла в ки­ше­ню й про­мо­ви­ла: - Ці шма­точ­ки я схо­ваю на спо­мин про цей день, на пам'ятку про на­шу щи­ру лю­бов…

- Ховай, хо­вай! А все-та­ки твій Ло­мицький лю­ди­на, як з клоч­чя батіг: на­си­лу ста­ло зав­зят­тя, щоб пот­ро­щи­ти й роз­би­ти та­ку нікчем­ну річ, як оцей го­дин­ник… Ма­буть, на цю вих­ват­ку він вит­ра­тив усей за­пас зав­зя­тості, а на більше діло йо­го вже не ста­не.

«Треба йо­му знов да­ти од­ко­ша. Надісь не ви­дер­жить: од­че­питься! Доч­ка ще мо­ло­да; че­рез років три-чо­ти­ри тра­питься, мо­же, кра­щий же­них, ніж оцей при­ходько в Ки­ши­неві, який­сь за­во­ло­ка… А тим ча­сом… мо­же, й я вий­ду заміж»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

Ломицький знов прис­ту­пив до Мар­ти Ки­рилівни.

- А все-та­ки доч­ки за вас не од­дам! - крик­ну­ла Мар­та Ки­рилівна до Ло­мицько­го і схо­пи­лась з місця як опе­че­на.- Цур вам, пек вам! Тільки ме­не дра­туєте та збу­рюєте мій спокій. Вте­чу од вас хоч на той ма­як, вилізу на са­мий вер­ше­чок та й зап­русь.

Вона побігла втіка­ти до ма­яка. Ма­ру­ся й Ло­мицький сто­яли та сум­но ди­ви­лись їй услід. Мар­та Ка­ра­лаєва пішла по­над кру­чею і швид­ко схо­ва­лась між акаціями, що рос­ли кру­гом ма­яка. Ма­ру­ся сто­яла й пла­ка­ла. Тільки що ма­ти зай­шла за акації, во­на без си­ли опус­ти­лась на камінь. Для неї зда­ва­лось, ніби сон­це на небі од­ра­зу по­гас­ло, ніби на мо­ре впа­ла тем­на ніч. Дум­ки за­мер­ли в го­лові, в душі по­хо­ло­ло. Ма­ру­ся впа­ла на камінь, як при­би­та ор­лом пти­ця, кот­ра схо­дить кров'ю, з кот­рої крап­ля­ми ви­хо­дить жи­вот­тя. Ло­мицький сто­яв ко­ло неї і сум­ни­ми очи­ма ди­вив­ся на мо­ре,- ди­вив­ся і нічо­го не ба­чив.

Довго во­ни мов­ча­ли. Ло­мицький опам'яту­вав­ся, підвів Ма­ру­сю, взяв її під ру­ку і повів до гос­ти­ниці.

Маруся по­чу­ва­ла, що ду­же роз­сер­ди­лась на матір пер­ший раз на віку. Гнів її мішав­ся з жа­лем та сльоза­ми, як бу­ває в ду­шах ду­же доб­рих, м'яких: во­на і сер­ди­лась, і пла­ка­ла, і по­чу­ва­ла, що ко­ло сер­ця щось ду­шить важ­ке-важ­ке, на­че камінь. Та­ким гнівом з сльоза­ми сер­дяться діти та ду­же добрі на вда­чу люди.

«Покину матір! Дов­ше не ви­дер­жу»,- ду­ма­ла Ма­ру­ся. І во­на по­чу­ва­ла, що та дум­ка все на­ма­гається, все вер­титься в го­лові. Сот­ню раз во­на про­мо­ви­ла ти­хенько цю дум­ку, йду­чи з Ло­мицьким до гос­ти­ниці.

- Знаєте що? - обізвав­ся Ло­мицький.- Я ба­чу, що ва­ша ма­ма не хо­че ви­да­ти вас за ме­не заміж і не ви­дасть.

- Не ви­дасть, ніко­ли не ви­дасть! - аж крик­ну­ла сер­ди­то Ма­ру­ся, так що Ло­мицький зди­ву­вав­ся.

- Втечіть од неї, та й повінчаємось в Ки­ши­неві по­тай од ма­тері. Як це пош­ко­дить мені на службі, то я знай­ду іншу служ­бу: не тільки світу, що в вікні; за вікном йо­го більше. Тікай­мо од ма­тері! - ска­зав Ло­мицький.

Він по­чу­тив, що в йо­му не­на­че ожи­ло при­род­не зав­зят­тя, про­ки­ну­лась во­ля, що вже бу­ла по­ча­ла за­ми­ра­ти. При­биті нер­ви, розд­ра­то­вані навіже­ною упер­тою Ка­ра­лаєвою, нес­подіва­но одійшли, як квітки, при­биті мо­ро­зом, і наб­ра­лись си­ли. Не все в йо­му по­мер­ло, а тільки за­мер­ло од важ­ких несп­ри­я­ючих обс­та­вин.

- Тікаймо! Я дов­ше не ви­дер­жу цієї му­ки. Ма­ти нас мо­ро­чить. Я лад­на й по­ки­ну­ти матір, так мені оця уся тя­га­ни­на ос­то­гид­ла,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

Вона од­ра­зу пе­рес­та­ла пла­ка­ти, їй сльози од­ра­зу ніби ви­сох­ли.

- Ввечері жда­ти­му вас в Одесі на вок­залі залізниці, їдьте прос­то на вок­зал. Вийдіть з но­ме­ра буцімто по­гу­ля­ти та й їдьте прос­то на одеський вок­зал,- ска­зав Ло­мицький.

- Сьогодні вве­чері ма­ма йде в гості до Хрис­ти­ни на кар­ти, а я діста­нусь до­ма. Я виїду до вас,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

Довівши Ма­ру­сю до гос­ти­ниці, Ло­мицький поп­ро­щав­ся з нею і поїхав до Оде­са. Ма­ру­ся увійшла в но­мер і сіла на ка­напі. Во­на по­чу­ва­ла, що по­ки дійшла од мо­ря до гос­ти­ниці, то вже й пе­ре­сер­ди­лась. Гнів зник, сльози пе­рес­та­ли ли­тись. Зіста­лось в серці тільки щось схо­же на гнів, який­сь йо­го сутінок: зістав­ся сму­ток, той сму­ток, що гри­зе ду­шу, про­га­няє сон вночі, од­би­ває хіть їсти й пи­ти, га­сить світ яс­ний очей, в'ялить рум'янець і су­шить тіло, як су­ша й спе­ка зем­лю, і доп­ро­вад­жує до мо­ги­ли.

«Одлягло од сер­ця…- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся,- а все-та­ки не­пе­ре­лив­ки: тре­ба тіка­ти од ма­тері. Ні, що бог дасть, вте­чу з Ло­мицьким! Не жаль те­пер мені ма­тері, не со­ром людей. Я просвіче­на лю­ди­на, маю пра­во на сво­бо­ду, на са­мостійність. Хто має пра­во дер­жа­ти ме­не на при­поні? А ко­ли ма­ма не ба­жає мені доб­ра, то я маю пра­во її по­ки­ну­ти. Ло­мицький прав­ду ка­же: тре­ба йо­го пос­лу­ха­ти. Чо­гось я та­ка розд­ра­то­ва­на та сер­ди­та, як ніко­ли ще не бу­ла та­кою. Це несп­рос­та. До­пек­ло вже… Годі терпіти. По­ки­ну, по­ки­ну матір! вте­чу, вте­чу! До­ки мені терпіти та­ку му­ку!»

Маруся вда­ри­ла ру­кою об стіл, вста­ла і по­ча­ла хо­ди­ти по кімнаті. Во­на при­га­ду­ва­ла, де схо­ва­не її уб­ран­ня, й оде­жа,- ду­ма­ла, як усе те запакувати і з що по­зав'язу­ва­ти і що з со­бою взя­ти…

Через го­ди­ну увійшла в ха­ту Мар­та Ки­рилівна. Ма­ру­ся сіла на ка­напі і ди­ви­лась в вікно. Чер­воні зап­ла­кані очі бу­ли сухі, як у людей, сла­бих га­ряч­кою.

- Час нам обіда­ти,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна спокійним го­ло­сом, не­на­че між нею та доч­кою нічо­го неп­риємно­го й не тра­пи­лось.

Маруся мов­ча­ла і ди­ви­лась у вікно. Ма­ти пос­те­рег­ла, що доч­ка сер­диться, і зна­ла доб­ре, що їй бу­ло чо­го сер­ди­тись. Во­на ніби по­добріша­ла, її го­лос пом'якшав, їй хотілось при­вер­ну­ти до се­бе доч­чи­не сер­це.

- Ти, Ма­ру­сю, оце сер­диш­ся на ме­не? - спи­та­ла підлес­ли­во ма­ти і ле­генько пок­ла­ла їй ру­ку на пле­че.

- Гм…- ти­хо ска­за­ла Ма­ру­ся і відвернула ли­це й пле­че од ма­тері. Ма­ти зна­ла, що те її «гм» бу­ло про­тес­том про­ти неї, най­більшим ви­яв­ком гніву її доб­рої душі. Це во­на доб­ре зна­ла ще з Ма­ру­си­них ди­тя­чих літ.

- Та не сердься, доч­ко. Це все нісенітни­ця! Ми­не рік, ми­не дру­гий, і ти за­бу­деш оте м'яло. Я це по собі доб­ре дізна­лась. Та, ска­за­ти прав­ду, я га­разд не знаю, за що ти по­ко­ха­ла ото­го Ло­мицько­го: неп­ро­вор­ний, не­роз­то­роп­ний, смир­ний, як яг­ня; го­во­рить, не­на­че сло­ва че­рез зу­би цідить, ще й не до­го­во­рює ду­мок. В йо­му й сліду не­ма ні лібе­ральної дум­ки, ні прог­ре­су,- навіть ска­жу, що нав­па­ки… Я це за­ува­жи­ла… щось во­но ні се ні те. Знай­деш кра­що­го. Ти ще мо­ло­да, і тобі ще ра­но шу­ка­ти под­руж­жя. Ти не сер­диш­ся на ме­не? прав­да? - спи­та­ла во­на со­ло­деньким го­ло­сом.- Мо­же, ти ме­не зне­ва­жаєш за цей мій, по-твоєму, ли­хий, по-моєму, ро­зум­ний вчи­нок?

• Предыдущая
• 18/25
• Следующая