Выбери любимый жанр

На Кожум'яках - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 7


Изменить размер шрифта:

7

Гострохвостий. Ко­ли б ви зна­ли, якi ви гар­нi, яке у вас гар­не лич­ко, якi оч­ки (заг­ля­дає), то ви б не го­во­ри­ли то­го. Прав­да, вам нiх­то не ка­зав в вi­чi, що ви гар­нi?

Оленка. Мо­же, ва­ша й прав­да, але ви бу­де­те сва­та­ти Євфро­си­ну.

Гострохвостий. I хто вам на­го­во­рив оце? Бо­жусь вам i при­ся­га­юсь пе­ред братською чу­дов­ною бо­го­ро­ди­цею, що се все брех­ня. Бо­дай я по­ка­лi­чив­ся i на­вiть за­рi­зав­ся своїми ж брит­ва­ми, ко­ли цьому прав­да. Я вас, Олен­ко моя до­ро­га, люб­лю i бiльше нi­ко­го не бу­ду лю­би­ти!

Оленка (ти­хо). Бо­же мiй! А що, як вiн прав­ду ка­же? Я аж ум­лi­ваю. (го­лос­но) Не так ви уви­ва­лись ко­ло Євфро­си­ни, не так ви го­во­ри­ли до неї, щоб я вам пой­ня­ла вi­ри. Ви зо мною го­во­ри­те прос­то, а з Євфро­си­ною го­во­ри­ли по-вче­но­му, бо ви її лю­би­те.

Гострохвостий. Але ж бо­жу­ся вам, при­ся­га­юсь! Не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є, не­хай ме­не по­ка­рає братська бо­го­ро­ди­ця! Ще не вi­ри­те?

Оленка мов­чить i за­ду­мується.

Нехай ме­не оця си­ра зем­ля пог­ли­не! Бо­дай я вто­пив­ся в ка­на­вi, в оцiм бо­ло­тi! Ще не вi­ри­те?

Оленка ду­має.

Нехай ме­не ко­жум'яцькi со­ба­ки заг­ри­зуть! Щоб я до своєї ха­ти не дiй­шов, щоб моя ци­люр­ня зго­рi­ла цiєї но­чi, ко­ли я бре­шу, ко­ли я вас не люб­лю! Ще не вi­ри­те?

Оленка (ти­хо до се­бе). Бо­же мiй, який вiн гар­ний! Я ще зро­ду не ба­чи­ла нi­ко­го та­ко­го гар­но­го, од­ко­ли бi­гаю з ко­ши­ком по Києву. Сер­це моє, сер­це моє бiд­не! Не вдер­жиш­ся ти в гру­дях.

Гострохвостий. Ще не вi­ри­те?

Оленка. Я ра­да б вi­ри­ти, та ви ду­же ро­зум­нi, як усi ка­жуть, а я ду­же бiд­на й прос­та. Ко­ли б я бу­ла ба­га­та, я б вам по­вi­ри­ла.

Гострохвостий. На­вi­що вам те до­ро­ге уб­ран­ня, ко­ли ва­шi очi, ва­шi бро­ви кра­сять вас луч­че од Євфро­си­ни­них зо­ло­тих се­ре­жок. Ви­ходьте до ме­не ти­хенько од ма­те­рi сю­ди хоч що­ве­чо­ра. Доб­ре?

Оленка. Як моя ма­ти до­вi­да­ються про те, би­ти­муть ло­ма­кою так, що я не пот­рап­лю, ку­ди втi­ка­ти.

Гострохвостий. То ска­жiть своїй ма­те­рi, що я бу­ду сва­та­ти вас, що я бу­ду же­ни­тись iз ва­ми. (Ти­хо.) Ой, страш­на ж її ма­ти! Ще як по­па­де ме­не в свої ла­пи, то вит­ря­се з ме­не ду­шу. (Огля­дається на всi бо­ки)

Оленка. Чи вже ж то­му прав­да? Хi­ба ж я вам рiв­ня?

Гострохвостий. Олен­ко моя! Сер­це моє! (обнi­має її) Я впа­ду отут се­ред шля­ху пе­ред то­бою на ко­лi­на, бо я люб­лю те­бе.

Оленка (кла­де йо­му ру­ки на пле­чi i при­па­дає на пле­че). Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Я люб­лю вас, як ще нi­ко­го так не лю­би­ла.

ВИХIД 4

Оленка, Свирид Іванович i Горпина Корніївна.

Горпина (шу­кає ко­гось i при­див­ляється до Олен­ки i Гост­рох­вос­то­го), Нев­же ж се моя Оленка об­нi­мається i цi­лується з якимсь во­ло­цю­гою! Бач, де во­на! А я її жду та жду! (До Олен­ки.) Чи се ж то­бi не стид та не со­ром об­нi­ма­тись з хлоп­ця­ми? Та це Сви­рид Iва­но­вич! Та це Гострохвостий! То це той ве­ли­ко­ро­зум­ний, що ду­рить ото­го ста­ро­го дур­но­го Ряб­ка та й йо­го ве­ли­ко­ро­зум­ну Євфро­си­ну! От так-так! Сього я од вас уже не спо­дi­ва­лась! (Ки­дається до Олен­ки.) Чо­го ти тут стоїш iз ним се­ред ули­цi? (При­сi­кується.) А ти, по­ган­ко! Та в те­бе ж ще на гу­бах мо­ло­ко не об­сох­ло, а то­бi вже з хлоп­ця­ми цi­лу­ва­тись!

Гострохвостий. От i не об­сох­ло. зов­сiм вже об­сох­ло!

Горпина (со­ва­ючи ку­лак пiд са­мий нiс Олен­цi). Пост­ри­вай же ти, по­га­на дiв­чи­но! Я то­бi до­ма обiр­ву отi пат­ли на го­ло­вi! Бе­ри вiд­ра! Йди до­до­му та за­раз ля­гай спа­ти. Щоб i тво­го ду­ху тут нi­ко­ли не бу­ло! Щоб твоя но­га тут не бу­ла! (Пхає Олен­ку; Оленка од­хо­дить з вiд­ра­ми й пла­че.)

ВИХIД 5

Горпина й Гострохвостий.

Гострохвостий. Ме­нi здається, що пха­ти й би­ти доч­ку свою вам зов­сiм не при­хо­диться…

Горпина. Цить, бо я то­бi очi ви­де­ру! (По­ка­зує нiг­тi.) На­що ви зво­ди­те мою ди­ти­ну з пут­тя? Га? Вiн ду­має, як уб­рав­ся у ру­ка­вич­ки та в шля­пу, то вже має пра­во зну­ща­тись над на­ми, бiд­ни­ми! То це тi ве­ли­ко­ро­зум­нi, що го­во­рять по-пи­са­но­му? Ти ду­маєш, що я та­ка дур­на, як Ряб­ко, як Євфросина! Я за свою доч­ку го­то­ва очi ви­дер­ти, го­то­ва тут га­ла­су на­ро­би­ти на всю ули­цю!

Гострохвостий. Гор­пи­но Кор­нiївно! Бо­га ра­ди, не кри­чiть та пос­лу­хай­те, що я маю ка­за­ти. (Ти­хо.) Оця гор­ла­та ба­ба на­ро­бить та­ко­го кри­ку, що й Євфросина по­чує. (голосно.) Гор­пи­но Кор­нiївно! Се! Се!.. От пос­лу­хай­те ме­не! (Хо­че утек­ти.)

Горпина (до­га­няє, ха­пає йо­го ру­ка­ми i кри­чить). Не пу­щу! Не вте­чеш! У ме­не од­на ди­ти­на, як од­но сон­це на не­бi! Не пу­щу! Дай ме­нi од­вiт, на­що ти зво­диш з ро­зу­му мою Олен­ку, ко­ли сва­таєш Євфро­си­ну? На­що вам зда­ла­ся моя Оленка? (Гострохвостий пру­чається. Горпина кри­чить.) Не пру­чай­тесь, не пу­щу! Гвалт! Гвалт! По­лi­цiя! По­лi­цiя! Квар­тальний!

Гострохвостий. Ой, про­пав я! Їй-бо­гу, ре­пе­тує бi­со­ва ба­ба так, що роз­бу­дить всю ули­цю. (голосно.) Гор­пи­но Кор­нiївно! Бо­га ра­ди, не кри­чiть! Я чес­ний чо­ло­вiк! Я зроб­лю все, що ви ска­же­те!

Горпина (кри­чить ще дуж­че). По­лi­цiя! В по­лi­цiю йо­го! Я знаю вас, па­ни­чи­кiв! Знаю, як ви об­ду­рюєте та з ума зво­ди­те бiд­них дiв­чат. Ой бо­же! Пев­но, вже моя Оленка не впер­ве ви­бiг­ла до сього прок­ля­то­го бре­ху­на, що вмiє тiльки по-письмен­но­му бре­ха­ти. Ой, згу­бив же вiн мою єди­ну ди­ти­ну! (Пла­че.)

Гострохвостий. Їй же бо­гу, впер­ве! Кля­нусь вам, бо­жусь вам i при­ся­га­юсь, Гор­пи­но Кор­нiївно, що впер­ве! Ви ду­маєте, що i в ме­не та­ки ду­шi не­має, що в ме­не бо­га не­ма? Не­хай ме­не по­ка­ра­ють всі пе­чорськi свя­тi, не­хай ме­не пок­риє лаврський ве­ли­кий дзвiн, ко­ли я бре­шу!

Горпина. До­ка­жи! До­ка­жи! Бо я не вi­рю твоєму од­но­му сло­ву. В твоїх сло­вах не­ма прав­ди. Твої сло­ва - гни­лi яб­лу­ка! Бо­жи­ся! При­ся­гай­ся! Iди до церк­ви, при­сяг­ни пе­ред бо­гом!

Гострохвостий. Я ще ж та­ки, бо­ро­ни бо­же, не вбив чо­ло­вi­ка, щоб йти се­ред но­чi до церк­ви при­ся­га­ти.

Горпина. Бо­жи­ся, при­ся­гай­ся, бо ти згу­бив мою ди­ти­ну, їж свя­ту зем­лю, то я по­вi­рю. На, їж! (Бе­ре жме­ню зем­лi.)

Гострохвостий. (смiється). Хi­ба я вовк, щоб їв зем­лю.

Горпина. Їж! На, їж, то по­вi­рю.

Гострохвостий. (ре­го­четься). Чи ви, Гор­пи­но Кор­нiївно, при своєму умi! Батько­вi своєму по­не­сiть, не­хай по­куш­тує, яка зем­ля на смак.

Горпина. То вiн ще глу­зує над на­ми, бiд­ни­ми си­ро­та­ми! Зво­дить з ума мою Олен­ку, ще й зну­щається над на­ми! По­лi­цiя! По­лi­цiя! В по­лi­цiю йо­го, си­бiр­но­го! В тюр­му! В Си­бiр йо­го! Там йо­му мiс­це!

Гострохвостий. (ти­хо). От зду­рi­ла ба­ба зовсім. На­ро­бить ме­нi шкан­да­лу на всі Ко­жум'яки, не мож­на бу­де завт­ра й очей лю­дям по­ка­за­ти. (голосно.) Не кри­чiть, бо…

Горпина. Що бо? Га? Що то за бо?… Кри­чу, бо маю пра­во! По­лi­цiя! Квар­тальний! Де­сяцький! Сю­ди! В'яжiть йо­го, бе­рiть йо­го!

ВИХIД 6

Горпина, Гострохвостий й Оленка.

Оленка вер­тається, ста­вить вiд­ра, про­жо­гом ви­бi­гає на сце­ну, ри­дає i ки­дається до ма­те­рi.

Оленка. Ма­мо! Не за­чi­пай­те, бо я люб­лю йо­го! Сви­рид Йва­но­вич лю­бить ме­не. Ма­мо! Про­шу вас, бла­гаю, не за­чi­пай­те!

Горпина. Щоб я йо­го так пус­ти­ла, пiй­мав­ши на га­ря­чо­му мiс­цi? Нi­за­що в свi­тi! Нi­за­що! Не бу­ла б я Горпина Ска­ви­чи­ха, щоб я та­ки не пос­та­но­ви­ла на своєму. Ко­ли за­чi­паєш, то за­чi­пай чес­но, не без­честь ме­не й моєї доч­ки, бо ми то­бi не iг­раш­ка.

7
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело