На Кожум'яках - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/19
• Следующая

Оленка (ди­виться мовч­ки на це­ре­мо­нiю i ки­дається до Гост­рох­вос­то­го.) То ти йдеш вiн­ча­тись з iн­шою? Ска­жи ж ме­нi сам, бо я не вi­рю рiд­нiй ма­те­рi. Ска­жи! Еге не ска­жеш?

Гострохвостий. (ти­хо). Бо­же мiй ми­ло­серд­ний! Що тут їй ка­за­ти? Оце по­пав­ся! (Го­лос­но.) Що ж маю ро­би­ти, ко­ли так дi­ло са­мо скла­ло­ся.

Оленка. Чи вже ж я те­бе вте­ряю на­вi­ки? Я ж те­бе люб­лю, не­са­мо­ви­то люб­лю, люб­лю й не со­ром­люсь го­во­ри­ти пе­ред людьми. Я люб­лю те­бе i вмру за то­бою! (Ки­дається Гост­рох­вос­то­му на шию. Вiн од­пи­хає її.)

Горпина Корніївна (ки­дається до Олен­ки). Безс­тид­ни­це! Не­ма то­бi со­ро­му пе­ред ма­тiр'ю, пе­ред людьми, пе­ред бо­гом! Ти б пос­ти­да­ла­ся пра­вед­но­го сон­ця, що не зай­шло ще й ди­виться на те­бе.

Оленка. Ти ме­не од­пи­хаєш, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Я со­бi смерть за­по­дiю. Дай вип­ла­ка­ти всi свої сльози, бо ме­не сльози ду­шать, дав­лять, ха­па­ють за гру­ди, йдуть у гор­ло, дав­лять, як га­ря­чий ка­мiнь. (Хва­тається за гру­ди й кри­чить.) Ой, ду­шить ме­не га­ря­че за­лi­зо в гру­дях… Ой!.. Ря­туй­те!.. ой?.. по­мо­жiть… хтось ухо­пив ме­не за гор­ло. (Лед­ве ди­ше.) Ой, ум­ру… ма­мо! Сер­це! Ря­туй­те, бо вми­раю! (Па­дає на зем­лю.)

Всi па­ни­чi ки­да­ються до Олен­ки, ви­но­сять на га­нок i са­дов­лять на стiльцi. Дружки пiд­дер­жу­ють її.

Горпина Корніївна (ки­дається до доч­ки). Вби­ли моє ди­тя, вби­ли мою Олен­ку! Бо­дай ти бу­ла ма­ленькою вмер­ла, нiж ма­ла тер­пi­ти та­ку на­пасть од своєї рiд­нi! Сер­це моє, ди­тя моє! (Пла­че.)

Всі. Ой бо­же, яке не­щас­тя! Що то з то­го бу­де? Що то з то­го бу­де?

Євдокія Корніївна (пла­че). О бо­же мiй ми­лос­ти­вий! Десь по­ка­рав нас ми­ло­серд­ний гос­подь, вже й не знаю за вi­що! I хто ж йо­го знав, що в вас бу­ло сва­тан­ня, а не жар­ти! Як­би не Си­дiр Сви­ри­до­вич, я б зро­ду не прис­та­ла на те сва­тан­ня. А то Си­дiр Сви­ри­до­вич но­сив­ся з Сви­ри­дом Йва­но­ви­чем, як з пи­са­ною тор­бою, до­ки до­но­сив­ся до та­ко­го ли­ха… (Вти­рає сльози.)

Сидір Свиридович. Еге, но­сив­ся, до­ки не до­но­сив­ся. Са­ма цяцька­лась с Гост­рох­вос­тим, не зна­ла, де й по­са­ди­ти, чим прий­ма­ти, а те­пер на­зад на­шi! А хто ж, як не ти, си­дi­ла цi­лий ве­чiр, роз­зя­вив­ши ро­та, та слу­ха­ла те­ре­ве­нi Гост­рох­вос­то­го?

Євдокія Корніївна. Я слу­ха­ла те­ре­ве­нi Гост­рох­вос­то­го, ще й ро­та роз­зяв­ля­ла?.. Цього я вже не зне­су, та ще й при лю­дях. Те­пер по­вер­тай своїм ро­зу­мом, ко­ли наб­рав­ся йо­го од Гост­рох­вос­то­го.

Гострохвостий. Що це за на­пасть! Го­во­рять про ме­не при ме­нi, не­на­чеб­то я десь за Анд­рiївською го­рою або за Днiп­ром.

Сидір Свиридович. Го­дi то­бi, Євдо­кiє Кор­нiївно, до­пi­ка­ти ме­нi до жи­во­го сер­ця! Са­ма тро­хи не вi­ша­лась на шию Гост­рох­вос­то­му ра­зом з доч­кою, а те­пер я ще й ви­нен.

Євдокія Корніївна. А це що да­лi бу­де! Так роз­хо­див­ся, так роз­хо­див­ся, що вже й не знаю, що да­лi бу­де. Все я вин­на, а не вiн. Вип­лу­туй­ся со­бi i доч­ку вип­лу­туй, я го­то­ва i в ха­ту йти.

Сидір Свиридович. Доб­ре, їй-бо­гу, доб­ре! А як i я пi­ду в ха­ту за то­бою, то що бу­де?

Євдокія Корніївна. А хi­ба ж я знаю, що бу­де! Бу­ли над­во­рi, а то бу­де­мо в ха­тi, от що бу­де! Ти в нас ха­зяїн, ти в нас го­ло­ва: ро­би як знаєш.

Сидір Свиридович. Я, бач, го­ло­ва, а ти що ж? Не хвiст же?

Гострохвостий. Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу! Ко­ли по­ча­ли дi­ло, то тре­ба якось кiн­ча­ти. При­бiг­ла од­на ба­ба й дер­жить нас усiх отут, не­на­че при­ве­ла з со­бою вiй­сько!

Сидір Свиридович. Не ба­ба при­бiг­ла, а на­ша сест­ра! Го­во­рiть, та й мi­ру знай­те. Йти нам не мож­на, бо та од­на ба­ба нас не пус­кає. Ро­бiть, як са­мi знаєте.

Гострохвостий. Я ка­жу йти.

Горпина Корніївна. Ба не пi­деш, бо не пу­щу!

Гострохвостий. Я ка­жу йти!

Сидір Свиридович. А я ка­жу нi!

Євдокія Корніївна. Ко­ли ти ка­жеш нi, то й я ка­жу нi, бо ти в до­мi го­ло­ва.

Сидір Свиридович. Ко­ли ви, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, так по­га­но зро­би­ли, так обез­чес­ти­ли на­шу сест­ру й не­бо­гу, то я не хо­чу ма­ти та­ко­го зя­тя.

Євдокія Корніївна. Еге, i я не хо­чу ма­ти та­ко­го зя­тя.

Сидір Свиридович. Сест­ра й не­бо­га бу­дуть до смер­тi на нас на­рi­ка­ти; ска­жуть, що ми згу­би­ли Олен­ку; во­ни лю­ди бiд­нi, во­ни си­ро­ти.

Гострохвостий. Чи це ви прав­ду го­во­ри­те, чи ве­ре­дуєте?

Сидір Свиридович. Я зро­ду не жар­ту­вав i не ве­ре­ду­вав.

Гострохвостий. Мо­же, це жар­ти, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу? Ми ж, здається, вий­шли з ха­ти до вiн­чан­ня?

Сидір Свиридович. То й вер­не­мось у ха­ту, так як i вий­шли. Ко­ли за­че­пи­ли Олен­ку, то йдiть з нею й вiн­ча­тись.

Євдокія Корніївна. Еге ж, йдiть з нею й вiн­ча­тись.

Гострохвостий. Я? Вiн­ча­тись з Олен­кою? Я, Сви­рид Йва­но­вич, ма­ти­му жiн­ку Олен­ку?

Горпина Корніївна. Бач, як пот­рi­пує Олен­ку! Чи так же ти го­во­рив у ме­не в ха­тi i на ули­цi, як я пiй­ма­ла те­бе ко­ло своєї Олен­ки? А ти ж бо­жив­ся, а ти ж при­ся­гав­ся!

Гострохвостий. Та що тут ба­ла­ка­ти! Ко­ли Євфро­си­на Си­до­ров­на то­го хо­че, то нi­чо­го й ба­ла­ка­ти. Ми й об­ми­не­мо Ска­ви­чи­ху, а цер­ков до­во­лi скрiзь по Києву! Знай­де­мо церк­ву!

Сидір Свиридович. А ми то що ж та­ке? А моя жiн­ка що ж та­ке? За се я го­то­вий роз­сер­ди­тись, го­то­вий нак­ри­ча­ти пов­ний двiр, го­то­вий i не знаю що зро­би­ти!

Євдокія Корніївна. I я го­то­ва роз­сер­ди­тись, го­то­ва нак­ри­ча­ти пов­ний двiр. Що це та­ке? Го­во­рив ро­зум­но, а це вже го­во­рить та­ке, що й ку­пи не дер­житься!

Сидір Свиридович i Євдокія Корніївна. Бе­рiть Олен­ку та йдiть до вiн­ця, а Євфро­си­ни ми не пус­ти­мо.

Горпина Корніївна. Щоб я з ним те­пер пус­ти­ла до вiн­ця Олен­ку? Бо­ро­ни бо­же! Про ме­не, не­хай iде в Фло­ровський мо­нас­тир.

Оленка (прис­лу­хається, встає i ки­дається до Євфро­си­ни). Ти вкра­ла в ме­не же­ни­ха, ти од­би­ла од ме­не моє щас­тя своїм зо­ло­том, своїми шов­ко­ви­ми сук­ня­ми! Яка ж ти ме­нi сест­ра? (Пла­че.)

Євфросина. Олен­ко! Ти з ума зiй­шла, опам'ятай­ся, що ти го­во­риш, та ще й при лю­дях! Я твоя сест­ра, а не твiй во­рог. Ти те­пер са­ма не своя, та й са­ма не знаєш, що го­во­риш.

Оленка (пла­че). Бо­же мiй, бо­же мiй! Як вiн бо­жив­ся, як при­ся­гав­ся! Де ж та прав­да в свi­тi? Як вiн ме­не лю­бив, як ми­лу­вав­ся мною!

Дружки бе­руть Олен­ку пiд ру­ки, од­во­дять її на га­нок i са­дов­лять на стiльцi.

Гострохвостий. Євфро­си­но Си­до­ров­но! Дов­го ми бу­де­мо слу­ха­ти оцi бабськi те­ре­ве­нi?

Євфросина. Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Я до сього ча­су ви­ну­ва­ти­ла свою тiт­ку. Ме­нi все зда­ва­лось, що тiт­ка й Олен­ка тiльки хо­тi­ли од­би­ти од ме­не вас i при­гор­ну­ти до се­бе. Ме­нi зда­ва­лось, що тiт­ка за­тя­гу­ва­ла вас до се­бе, до своєї доч­ки.

Горпина Корніївна. А не­хай вiн ска­зиться! За­тяг­ла б оце со­бi бi­ду в ха­ту!

Євфросина. Ме­нi зда­ва­ло­ся, що тiльки Олен­ка вас лю­бить, а не ви Олен­ку; але ви лю­би­ли Олен­ку, мо­же, й те­пер лю­би­те.

Оленка (прис­лу­хається, встає з стiльця й кри­чить). Ой, як вiн ме­не лю­бив! Зга­дай, як ти ми­лу­вав­ся моїми очи­ма, як ти цi­лу­вав мої бро­ви! (Ри­дає й па­дає на стi­лець.)

Євфросина. Так он ку­ди тяг­ло вас, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, ва­ше сер­це! Так он де бу­ли всі ва­шi дум­ки, як ви хо­ди­ли до ме­не, як го­во­ри­ли зо мною! (Ки­дається до Гост­рох­вос­то­го.) На­що ви за­чi­па­ли ме­не, ко­ли ма­ли iн­шу на умi? Я цього вам не про­щу! (Бi­гає по сце­нi.) Я цього не зне­су, не про­щу во вi­ки вi­ков! Я вам до­ка­жу, що я не­аби­яка мi­щан­ка, з ко­то­рою мож­на все вит­во­ря­ти. Я вам не пе­ре­куп­ка, не яб­луш­ни­ця, кот­рiй мож­на в вi­чi нап­лю­ва­ти. Я нап­люю вам в вi­чi. Пху-пху-пху! (Плює в вi­чi Гост­рох­вос­то­му.) Вон з мо­го дво­ру, щоб i но­га твоя тут не бу­ла од сього ча­су i до­вi­ку!

• Предыдущая
• 18/19
• Следующая