На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/37
• Следующая

Флегонт Пет­ро­вич за­раз пішов до бра­та й бра­то­вої хва­ли­ти­ся своїми до­бут­ка­ми й лав­ра­ми. Він зап­ро­шу­вав їх прий­ти в шко­лу та по­ди­виться на вінки.

- Я б і пішла по­ди­ви­тись, ко­ли ж Софія Ле­онівна сер­диться та ремст­вує на ме­не за бут­ви­ну та відра. Якось ніяко­во мені йти до неї після вчо­рашньої на­шої роз­мо­ви, - ска­за­ла Ольга Павлівна.

- От і ви­га­да­ла! Нев­же ж та­ки че­рез якусь бут­ви­ну, відра та гле­чи­ки не підеш по­ди­виться на бра­тові лав­ри? Ад­же ж і ти, і я зро­ду не ба­чи­ли тих лаврів, - ска­зав отець Зіновій.

- Я й пішла б і по­ди­ви­лась, бо мені ціка­во по­ди­виться, - ска­за­ла ма­туш­ка, - але мені ніяко­во, бо я знаю, що Софія Ле­онівна тро­хи ніби сер­диться на ме­не за бут­ви­ну та відра.

- Та ви на це не вва­жай­те! Во­на сьогодні роз­сер­диться, а завт­ра, як пе­ре­ну­диться, то вже й пе­ре­сер­диться. Моя Со­ня тро­хи пал­ка й оп­риш­ку­ва­та, але по своїй вдачі во­на зовсім не ли­ха й доб­ра до лю­дей, ніко­ли ніко­го не скрив­дить, - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич.

Цікава ма­туш­ка та­ки не втерпіла, і во­ни втрьох по­чим­чи­ку­ва­ли до шко­ли. За ни­ми навз­догінці по­ка­та­ли діти. Софія Ле­онівна привіта­лась з ни­ми зви­чай­ненько, але якось бай­дуж­не. Во­на вий­шла, не при­че­пу­рив­шись, бо вже не бу­ло для ко­го че­пу­риться. На їй бу­ла чор­на ста­ренька сук­ня; го­ло­ва бу­ла не за­че­са­на, роз­куд­ла­на. Во­на ски­да­лась на удо­ву, на­че тільки що по­хо­ва­ла сво­го чо­ловіка. Як Нар­кис поїхав, во­на й справді по­чу­ва­ла се­бе ніби удо­вою і вже не при­би­ра­лась і не че­пу­ри­лась. З нудьги за ним во­на по­марніла й зчорніла на ви­ду.

Здорові лав­рові вінки з поб­ляк­лим лис­том бу­ли ду­же гарні й бу­ли гар­ною прик­ра­сою в гор­ниці з при­чеп­ле­ни­ми до їх ши­ро­ки­ми чер­во­ни­ми, ро­же­ви­ми й біли­ми шов­ко­ви­ми стрічка­ми. Стрічки висіли аж ниж­че од вікон, аж ви­лис­ку­ва­лись на сонці й ніби по­ка­зу­ва­ли на­пи­си на честь і по­ша­ну ар­тис­та.

- Ой, які ж гарні вінки! А які чу­дові стрічки з цуп­ко­го, доб­ря­що­го шов­ку! Аж світли­ця од їх пок­ра­ща­ла, - ди­ву­ва­лась Ольга Павлівна і все до­тор­ку­ва­лась пуч­ка­ми до шов­ко­вих стрічок, не­на­че ла­щи­лась до їх.

- Ах! з та­ких лаврів ма­ло ко­ристі. Хіба ки­да­ти­му лав­ро­вий лист в пе­че­ню або в юш­ку. Тільки й при­датні до цього ар­тис­тові лав­ри, - го­во­ри­ла низьким альтом і не­на­че сер­ди­то бу­боніла Софія Леонівна. - От го­дин­ни­ка шко­да, бо ця річ має ціну.

- Одже ж ти на­да­рем­но звеш ме­не роз­зя­вою. Як тільки мої при­хильни­ки дізна­лись, що злодій ук­рав у ме­не го­дин­ни­ка, то че­рез кільки день знов по­да­ру­ва­ли мені сте­мен­но та­кий дру­гий зо­ло­тий го­дин­ник. От ди­вись! - ска­зав Фле­гонт Петро­вич і ви­тяг з ки­шені чер­во­ну шку­ра­тя­ну ко­ро­боч­ку, од­щеп­нув віко, од­чи­нив і ткнув жінці тро­хи не до са­мих очей. - А ба! Хто дбає, той має: і я не та­кий вже нед­бай­ло, як тобі здається.

- Оце так інша річ! От такі по­да­рун­ки мені до впо­до­би, - ска­за­ла жінка бай­дуж­ним то­ном в го­лосі.

Артист од­по­чи­вав ще тиж­день і му­сив їха­ти до Києва на служ­бу, щоб встиг­нуть при­бу­ти на строк. Він не зу­мис­не, а якось ви­пад­ком ви­пи­тав у Яко­ва, а потім і в бра­та, що Нар­кис, після йо­го од'їзду, більше тиж­ня ще товк­ся в школі і ба­вив­ся з Софією Ле­онівною і що во­на са­ма вип­ро­вод­жа­ла йо­го аж за пи­тель до ца­ри­ни. Фле­гон­тові не спо­до­ба­лось та­ке за­над­то щи­ре панькан­ня та ви­ряд­жан­ня мо­ло­до­го кра­су­ня. Він не­доб­рохіть по­чав заздрівать свою жінку в не­щи­рості; навіть в йо­го душі з'явив­ся здо­гад про зра­ду.

Через тиж­день Фле­гонт Пет­ро­вич ук­лав­ся, зби­ра­ючись в до­ро­гу. Ще зве­чо­ра на­ван­та­жи­ли прос­то­го кінно­го во­за йо­го по­жит­ка­ми. На дру­гий день Фле­гонт Пет­ро­вич ус­тав ра­ненько, на­пивсь чаю шви­денько ще зран­ня й пішов з руш­ни­цею на лу­ки на про­гу­лян­ня й на по­лю­ван­ня ос­танній раз. Отець Зіновій звелів зап­ря­га­ти коні й лаш­ту­вать по­воз­ку для Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. Вже сон­це ви­со­ченько підби­ло­ся вго­ру. Час бу­ло виїздить на вок­зал на ден­ний поїзд, щоб приїха­ти заз­да­легідь, а Фле­гонт Пет­ро­вич не вер­тавсь. Софія Ле­онівна вже уб­ра­лась по-до­рожньому, наділа свою до­рож­ню ши­ро­ку хла­ми­ду, увійшла в світли­цю до от­ця Зіновія й сіла на ка­напі. Во­на сиділа на­суп­ле­на й мов­ча­ла, не­на­че сер­ди­лась і на Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча, і на ха­зяїна, і на світли­цю, і на шко­лу, і на ті зе­лені лу­ки, од кот­рих не міг одірваться Фле­гонт Пет­ро­вич, як він не сил­ку­вавсь.

Розмова не клеїлась. Софія Ле­онівна су­пи­ла бро­ви й мов­ча­ла. Ма­туш­ка веш­та­лась і по­ра­ла­ся ко­ло снідан­ня. Час ми­нав, а бай­дуж­ний до виїзду ар­тист не вер­тавсь.

- Одже ж ще опізни­мось на вок­зал че­рез ото­го ар­тис­та, - бідка­лась аж сер­ди­ла­ся Софія Ле­онівна, - ни­кає десь по мо­ча­рах з со­ба­кою, мов неп­ри­ка­яний, не­на­че там за­гу­бив свою до­лю та й шу­кає її в оче­ре­тах.

- Флегонт Пет­ро­вич як­би зміг, то заб­рав би з со­бою в Київ усі лу­ки з оче­ре­та­ми й кач­ка­ми, як Ле­онід Се­ме­но­вич ба­жав заб­ра­ти з со­бою пи­тель і ста­вок з острівця­ми й то­по­ля­ми, - го­во­рив всмішки отець Зіновій. - Ці ар­тис­ти і справді не ду­же-то стат­ко­виті лю­де. Я вже в то­му пе­ресвідчив­ся, бо пос­теріг їх по­етич­ну вда­чу. В їх душі, пев­но, пов­сяк­час тільки й сно­ви­га­ють співи та цвіте по­езія.

Софія Ле­онівна сиділа й мов­ча­ла. Во­на бу­ла сер­ди­та й на­суп­ле­на і лед­ве здер­жу­ва­ла свою злість. Але ар­тист нес­подіва­но вбіг у світли­цю й по­чав по­хап­ком про­щаться та дя­ку­вать за да­чу й за підмо­гу хар­ча­ми. Софія Ле­онівна вста­ла з ка­на­пи, нед­бай­ли­во й не­щи­ро поп­ро­ща­ла­ся і навіть не по­дя­ку­ва­ла за коні й підво­ду, і за харч.

Вони приїха­ли на вок­зал вже тоді, як дзво­ник продз­во­нив втретє. Ба­гаж­ний лед­ве встиг ку­пить біле­ти, а па­ни на­си­лу встиг­ли вско­чить у ва­гон. Служ­ни­ки вже на ході ва­го­на лед­ве встиг­ли пов­ки­да­ти у ва­гон усякі па­кун­ки та за­виніння.

- Так і знать, що ар­тис­ти: «вид­но па­на по по­хо­ду», - по­жар­ту­вав на­чальник станції, ки­нув­ши на­род­ну при­каз­ку слідком за ни­ми.

Після од'їзду ар­тис­та й йо­го сім'ї отець Зіновій та йо­го жінка по­чу­ти­ли ніби по­легкість, не­на­че од­бу­ли якусь по­винність або пан­щи­ну. В домі і в оселі знов за­па­ну­вав покій та мир­но­та. На полі возії вже ріши­ли ро­бо­ту ко­ло ози­ми­ни. Нас­та­ва­ли ярові жни­ва. Че­рез завсідню тя­га­ни­ну овес пе­рес­то­яв, ук­ляк і по­чав си­паться, і ко­сарі з ве­ли­кою труд­нацією ко­си­ли по­лег­лий овес та все наріка­ли на гос­тей.

Через три неділі після приїзду до Києва, са­ме на дру­гу пре­чис­ту, Софія Ле­онівна за­ду­ма­ла їха­ти в Пе­тер­бург ніби­то до ма­тері в гості і щоб одвідать ро­ди­ну.

- Про ме­не. Їдь та одвідай матір. Це тобі честь і по­ша­на, що ти ша­нуєш і чтиш свою ста­ру матір і ро­даєшся з своєю убо­гою ріднею та не цу­раєшся її. Тільки, бо­га ра­ди, не ба­рись та не гай­ся там; без те­бе за Пет­ру­шею не бу­де ніяко­го дог­ля­ду, бо Маші ніко­ли дог­ля­дать йо­го, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич.

Саме на дру­гу пре­чис­ту Софія Ле­онівна влаш­ту­ва­ла­ся в до­ро­гу ще зран­ня, доб­ре посніда­ла й виїха­ла. Але во­на поп­ря­му­ва­ла не на вок­зал, a вгос­ти­ни­цю не­да­леч­ко од вок­за­лу. Во­на сподіва­лась, шо Нар­кис там вже її жде, бо він пи­сав до неї й приз­на­чив день, ко­ли він при­бу­де в Київ і жда­ти­ме її в тій гос­ти­ниці, щоб вкупі з нею ви­ря­диться в до­ро­гу.

Софія Ле­онівна най­ня­ла но­мер і по­ча­ла роз­пи­ту­вать про Нар­ки­са На­за­ро­ва. Але їй ска­за­ли, шо та­ко­го сту­ден­та о гос­ти­ниці не­ма й не бу­ло в ос­танні дні. Во­на зас­му­ти­ла­ся, бо ду­ма­ла, що він вже приїхав і жде її в гос­ти­ниці. Увійшла во­на в но­мер, од­чи­ни­ла вікно на ву­ли­цю, сіла ко­ло вікна й за­ду­ма­лась, аж го­ло­ву по­хи­ли­ла.

• Предыдущая
• 35/37
• Следующая