Выбери любимый жанр

На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 30


Изменить размер шрифта:

30

- Ви чи не роз­суд­ливі, чи без­тямкі: вже й не знаю, як і наз­ва­ти вас. Ви ж ви­хо­пи­лись з Києва в са­мих ла­ко­ва­них бо­тин­ках, зовсім по-па­ничівській, не­на­че ку­дись у гості в Києві, навіть ко­лоші за­бу­ли взять. Од­ко­ли світ стоїть, не бу­ло, ма­буть, та­кої ве­ред­ли­вої та не­помірко­ва­ної лю­ди­ни. Он гляньте, що діється над­ворі.

Софія Ле­онівна вхо­пи­ла йо­го за ру­ку, по­ве­ла в сіни й од­чи­ни­ла сінешні двері. З стріхи дзюр­ча­ла во­да суспіль на всю дов­жи­ну покрівлі. Над­ворі бу­ло по­ночі, аж чор­но. І не­бо, і зем­ля не­на­че зли­лись до­ку­пи в якійсь мокрій бе­зодні. До­що­ва во­да з полів стіка­ла з зго­рис­тої місци­ни в се­ло шля­хом на ви­гон, за­ли­ла ввесь ви­гой та ле­ва­ду. Бу­ло по­ночі, не­на­че в льоху. Тільки за став­ком над ви­со­ки­ми вер­ба­ми бу­ло вид­но на двох верхніх ета­жах пит­ля два ряд­ки яс­но освіче­них вікон, а ко­ло їх з ви­со­кої тру­би-ди­ма­ря ва­лу­вав клуб­ка­ми чер­во­ну­ва­тий дим з іскра­ми з олійниці. Зда­ва­лось, що за­раз за ви­го­ном ска­женіє збу­ре­не хви­ля­ми мо­ре, а на хви­лях стоїть ко­ра­бель з дво­ма ряд­ка­ми освітле­них вікон та з па­ро­вою тру­бою, звідкіль ва­лує іскря­ний дим.

- Невже ви пірне­те в цю мок­ру чор­ну бе­зод­ню з нес­тям­ки та з не­тя­му­чості? Од ко­хан­ня на вас най­шла нес­тям­ка й дурість.

Наркис сто­яв і мовч­ки ди­вивсь. Блис­кав­ка раз у раз блис­ка­ла. Бу­ло вид­но, як удень, що на ви­гоні сто­яв ніби здо­ро­вий ста­вок, що й ле­ва­ду за вір'ям вже за­ли­ла во­да, звідкіль во­на стіка­ла в став, ли­лась з кручі й шуміла та рев­ла, мов здо­ро­вий во­дос­пад. Десь да­ле­ко ко­ло пит­ля чи ко­ло греблі так са­мо стра­шен­но шуміло, не­на­че стог­на­ла греб­ля під на­тис­ком і ва­гою си­лен­ної си­ли во­ди.

- Ой бо­же мій! це ж, ма­буть, од за­ли­ви ста­ло вже повіддя в Рас­та­виці, - бідка­лась Ма­ша і все хрес­ти­лась по тричі, як тільки вда­рив грім, - це ж, ма­буть, ста­вок роз­лив­ся, ко­ли во­да за­то­пи­ла вже ви­гон. Як блис­кав­ка блис­ну­ла, то я вгляділа, що на су­горбі церк­ва стоїть вже над во­дою, а бра­ма й бар­кан кру­гом цвин­та­ря вже сто­ять у воді. Во­да вже дійшла сли­ве до дя­ко­вої ха­ти й клуні. Ой що ж ми ро­би­ти­ме­мо, як оце во­да заллє й шко­лу?

- Потопимось, як заз­да­легідь не повтікаємо, - ска­за­ла Софія Ле­онівна тро­хи нес­покійно, бо во­да бу­ла вже не­да­леч­ко й од воріт шко­ли.

- А що ж це так страш­но шу­мить та ре­ве отам ко­ло пит­ля? - спи­та­ла Ма­ша.

- Це, пев­но, мірош­ни­ки попідніма­ли всі зас­тав­ки ко­ло пит­ля на ло­то­ках та в спусті. А мо­же, то во­да вже прор­ва­ла греб­лю й шу­бовс­ну­ла на го­ро­ди та ле­ва­ди, - обізвавсь тро­хи сер­ди­то На­зарів.

- Це, надісь, і Су­хо­дольсько­го заллє за­ли­ва в питлі або, мо­же, й по­не­се на хви­лях в Рось, ко­ли він по­рав­ся на греблі та не встиг схо­ваться в питлі, - жар­ту­ва­ла Софія Ле­онівна.

Маша зля­ка­лась, аж по­по­лотніла. На спусті во­да рев­ла, не­на­че на Ніагарі; за ле­ва­дою на кручі теж во­да шуміла стра­шен­но. А дощ хлю­щав, аж пи­щав, а на небі блис­кав­ка раз у раз блис­ка­ла. Ра­зу­раз­ний грім гур­кав та тріщав, не­на­че десь поб­ли­зу йшла страш­на ба­талія і стріля­ли з гар­мат та руш­ниць.

- Зачиняй, Ма­шо, мерщій двері, та тікай­мо в кімна­ту, - ска­за­ла прешті Софія Ле­онівна й по­ве­ла за ру­ку Нар­ки­са в по­кої.

- Якби ви в пей час пішли но­чу­вать до от­ця Зіновія, в ота­ку негідь та сльоту, вій по­ду­мав би, що я по­ла­ялась з ва­ми й виг­на­ла вас з ха­ти. А ме­не в Києві вже й без то­го об­нес­ли та ос­ла­ви­ли, що я і лай­ли­ва, і не­помірли­ва, і ве­ред­ли­ва… як от ви, - ка­за­ла на ході Софія Ле­онівна і при тих сло­вах за­чи­ни­ла в кімнаті двері, ще й защіпкою за­щеп­ну­ла.

Після кар­ти­ни чор­но­го та мок­ро­го стра­хо­ви­та над­ворі біла, яс­на й тпха світли­ця бу­ла привітна й гар­на і світи­лась, мов пер­ли­на.

- Отут ми бу­де­мо, не­на­че в са­лоні в Но­ево­му ков­чезі в час по­то­пу, - та й нам обом бу­де приємніше сидіть оту­теч­ки в за­хисті та в спо­кої, ніж ти­няться десь на чужій чу­жині й поневірятись в якійсь сірій безвісті.

- А хіба ж у Києвіма­ло та­ких, що поб­ра­лись, тро­хи по­жи­ли вкупі та й розійшли­ся. Ад­же ж і брат в пер­вих от­ця Зіновія, опер­ний ар­тист, оже­нив­ся на ар­тистці, а потім розійшовсь і жи­ве собі ок­ре­мо з дру­гою, і лю­де ж не тю­ка­ють на йо­го. Чом би пак і вам не розійтись з своїм чо­ловіком? Там десь на чу­жині, в да­лекій да­лечі ми мог­ли б і повінчаться і жи­ли б щас­ли­во в парі.

- Ви, Нар­ки­се, ви­га­дуєте шось та­ке, що ні до бо­га ні до лю­дей, як ка­жуть на селі. Мені ніяко­во ки­дать чо­ловіка, бо він ду­же доб­рий, мир­ний і лю­бе ме­не, як свою ду­шу, хоч і про людський по­говір мені бай­дужісінько, бо я вас щи­ро по­ко­ха­ла, так по­ко­ха­ла, як ніко­ли не ко­ха­ла Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. По­лю­би­ла вас, і са­ма нез­чу­лась, ко­ли й як.

- Їдьмо в Швей­царію! Я там куп­лю віллу над озе­ром і за­пи­шу на ва­ше ймен­ня. А потім ми повінчаємось і…

Але він ще не встиг скінчить своєї дум­ки, як десь поб­ли­зу вда­рив та­кий страш­ний грім, що в шиб­ках тахлі задз­веніли й трух­ляві вікна за­то­рохтіли. Блис­ну­ла блис­кав­ка, і в світлині ста­ло вид­но, як удень. З тем­них об­разів гля­ну­ли ли­ня свя­тих. З од­но­го по­дов­жас­то­го об­ра­за на три пер­соні виг­ля­ну­ли три ми­ро­но­сиці, не­на­че ви­гулькну­ли з тем­ря­ви на од­ну мить і знов схо­ва­лись. Нар­кис жах­нувсь і ки­нув­ся, але не­бо­яз­ка Софія Ле­онівна сто­яла не­по­руш­но.

- Вдарило десь близько, мо­же, влу­чи­ло в дім от­ця Зіновія, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

Знов блис­ну­ла блис­кав­ка, вже зе­ле­на, і світли­цю не­на­че ося­яло проміння зе­ле­но­го сон­ця. Біла світли­ця в од­ну мить уся по­зе­леніла й освіти­лась, не­на­че наскрізь, зе­ле­ним вог­нем. У вікнах май­ну­ла зе­ле­на дя­ко­ва ха­та й ко­мо­ра, зе­ле­на во­да на то­ку ко­ло подів. Пе­ред Нар­ки­сом сто­яла Софія Ле­онівна, уся зе­ле­на, тільки й чорніли її очі та бро­ви. Од вражіння після не­давньої гу­лян­ки на човні між зе­ле­ни­ми бе­ре­га­ми Нар­ки­сові уяви­лось, що десь він стоїть під зе­ле­ни­ми вер­ба­ми або опи­нив­ся чу­дом в яко­мусь криш­та­ле­во­му ру­сальчи­но­му па­лаці на дні, що і са­ма Софія Ле­онівна ста­ла ру­сал­кою і стоїть не на чер­во­няс­то­му плах­тя­но­му ки­лимі, а десь в пе­чері на дні, зас­те­ле­но­му пер­ла­ми та ко­ра­ла­ми.

Знов вда­рив грім десь далі, за ча­гар­ни­ком. Май­ну­ла зо­ло­та смуж­ка, опе­ре­за­ла сли­ве по­ло­ви­ну не­ба й не­на­че вско­чи­ла в усі вікна чер­во­ним промінням. Світли­ця ста­ла чер­во­на, не­на­че об­ли­лась кров'ю. Всі прик­ра­си на стінах од­ра­зу ста­ли чер­воні. На ва­сильках за об­ра­за­ми, на вінках з зілля, по­чеп­ле­них по стінах, не­на­че за­пек­лась кров. Пра­отець Ноє на здо­ровій кар­тині по­чер­вонів, а біла бо­ро­да ста­ла ро­же­ва. Софія Ле­онівна сто­яла чер­во­на, не­на­че зацвіла, як маківка на го­роді.

- Ну та й ілюмінація на небі! - про­мо­ви­ла сти­ха Софія Ле­онівна. - Ви, Нар­ки­се, в цьому ог­ня­но­му чер­во­но­му світі не­на­че чер­во­ний Мефісто­фель в «Фа­усті» на сцені. В вас і ву­ха ста­ли чер­воні, - і при тих сло­вах во­на опо­ви­ла йо­го шию га­ря­чи­ми, за­го­ле­ни­ми до ліктів ру­ка­ми.

Наркис дмух­нув і за­га­сив світло. Блис­кав­ка блис­ка­ла щох­ви­ли­ни то білим, то зе­ле­ним, то чер­во­ним світом. В світлиці міняв­ся світ, ніби на сцені. В темній світлиці світ та блиск став ду­же ярий та різкий. Во­ни обоє сто­яли й ми­лу­ва­лись, ніби фан­тас­тич­ною кар­ти­ною, фан­тас­тич­ним світом. Нар­кис не­на­че очамрів од то­го ди­ва: він лю­бив усе фан­тас­тич­не, бо мав ве­ли­ку уяву зро­ду.

- Нащо ви за­га­си­ли світло? Хо­че­те грать нав­по­мац­ки в піжмур­ки, чи що? - спи­та­ла Софія Ле­онівна.

- Ні; це я гра­юсь в ілюмінацію та фей­ер­вер­ки. Мені те­пе­реньки все уяв­ляється, що я в яко­мусь криш­та­ле­во­му храмі або па­лаці Ше­хе­ре­за­ди, де ся­ють чарівні вогні че­рез криш­таль, як роз­ка­зує Ше­хе­ре­за­да в каз­ках.

30
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело