Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/26
• Следующая

Ото раз тра­пи­лось два праз­ни­ки поспіль, ще й на третій день бу­ла неділя. Дрімай­ло був ве­ли­кий шту­кар, і я доб­ре знав, що він на­ва­живсь на­че­пи­ти тор­би тільки для шту­ки, щоб потім за­бав­лять пи­сарів своєю ко­медією. А я й сам до то­го тор­гу й пішки, бо й з ме­не та­ки шту­кар доб­рий.

- Неси, ка­жу до Дрімай­ла, тор­би! да­вай з нудьги вструг­не­мо шту­ку, бо все од­но не­ма чим роз­ва­жи­ти се­бе на свят­ках.

Прийшов він до ме­не ще вдосвіта, десь по­на­би­рав торбів і уся­ких дра­нок. І вже не знаю, чи він їх на­ку­пив в старців, чи нак­рав. Приніс дві па­ри пос­толів: ма­буть, сам по­мор­щив їх з ста­рих ха­ляв чи з сви­ня­чих шкур­латків. За­чи­ни­лись ми оту­теч­ки в кімнаті й по­пе­ре­би­ра­лись за старців: по­обк­ру­чу­ва­ли но­ги ганчірка­ми, взу­лись в пос­то­ли, по­об­мо­ту­ва­ли лит­ки во­ло­ка­ми й по­чеп­ля­ли тор­би на плечі.

- Тривай лиш! Щось ми вий­шли стар­ця­ми ду­же мо­ло­ди­ми й не ду­же за­ху­же­ни­ми. Ось да­вай ли­шень я тро­хи підве­ду тобі вид тер­тим вугіллям або са­жею. Та тре­ба б і на спи­ну підмос­тить чи­малі гор­би, то ми вий­шли ду­же вже бадьористі старці. Горб, пев­но, дасть більше за­робітку. Гор­бом мож­на більш за­ро­би­ти, ніж ру­ка­ми або й пи­сарським пе­ром, - ка­же до ме­не Дрімай­ло.

- Мабуть, більше, ніж моїм мальова­ним пи­сан­ням в на­шо­го злодійку­ва­то­го Гу­пальсько­го, - ка­жу я до Дрімай­ла. - Та чіпляй мені гор­ба здо­ро­во­го, бо в ме­не стан ду­же рівний.

- А ба! Як роз­ла­су­вавсь! Ма­буть, хо­чеш гор­бом більше вип­ро­си­ти гри­вень та буб­ликів? Знать, що ти за­по­пад­ний чо­ловік.

Попідмощували ми на спи­ну гор­би, по­зав'язу­ва­ли ву­ха ста­ри­ми хус­точ­ка­ми, по­на­во­ди­ли на що­ках сму­ги. Дрімай­ло обквітчав мор­ду си­ня­ка­ми, не­на­че бивсь нав­ку­лач­ки і тільки що ви­хо­пивсь з бійки. Як зир­нув я на се­бе в дзер­ка­ло, то, їй-бо­гу й при­сяй-бо­гу, не впізнав се­бе! Як­би рідна ма­ти вста­ла з до­мо­ви­ни, то в той час не впізна­ла б ме­не. Отак ко­лись дуріли, бо бу­ли мо­лоді та ве­селі.

- Ну те­пе­реч­ки вже хоч і гай­да на сце­ну в те­атр! ко­медію прис­тав­ля­ти! - ка­же Дрімай­ло, та й пхнув ме­не до по­ро­га ще й коліном чер­не­чо­го хліба дав на до­ро­гу.

Тільки що я взявсь за клям­ку, щоб од­чи­нить двері а кімна­ти в світли­цю, аж рип­ну­ли сінешні двері: то жінка вер­та­лась з ба­за­ру з ко­ши­ком. Як ми за­хо­ди­лись пе­ре­би­ра­тись за старців, во­на вже тоді пішла на ба­зар і не ба­чи­ла, як прий­шов отой при­ше­ле­пу­ва­тий Дрімай­ло з про­хацьким гар­де­ро­бом. Тільки що рип­ну­ли двері в сінях, Дрімай­ло смик ме­не за ру­ку! та й ка­же до ме­не по­шеп­ки: - А да­вай на­ля­каємо твою жінку! - та й защіпнув двері в кімна­ту.

Жінка увійшла в світли­цю та й ше­лес­тить чимсь: пев­но, вик­ла­да­ла з ко­ши­ка бут­ви­ну. А Дрімай­ло бу­бо­нить до ме­не іншим го­ло­сом:

- Ламай ло­мом шух­ля­ду в ко­моді! Ди­вись, он стоїть скри­ня! Ла­май віко ко­ло скрині. Кміта хо­ває гроші ли­бонь в скрині.

- Ні! не в скрині! Ли­бонь в ко­моді. Ко­мо­да вже спо­рох­нявіла: швид­ко по­дасться, - од­повідаю я, змінив­ши теж го­лос.

- Чухрай мерщій шух­ля­ду! Там, пев­но, Кміти­ха хо­ва кап­шук гро­шей. Ось-ось тер­пуг! ко­лу­пай тер­пу­гом! Та пе­редніше поцілуй тер­пу­га, поб­ла­гос­ло­вись! - бу­бонів Дрімай­ло, - та за­ход­жуй­ся ж, щоб ча­сом Кміти­ха не на­го­ди­лась.

Чую я, моя жінка за две­ри­ма ущух­ла і ніби й дух за­таїла. А далі якось-та­ки на­ва­жи­лась од­чи­ни­ти двері та й бе­реться за клям­ку. А Дрімай­ло зу­мис­не дер­жить та не пус­кає. Во­на знов тяг­не за клям­ку, а Дрімай­ло тро­хи по­пус­те двері та й знов сіпне, та й при­чи­нить двері. Тоді жінка як ухо­пе клям­ку з пе­ре­ля­ку та з од­чаю, як ірво­не! Двері од­чи­ни­лись настіж. Во­на, як гля­не, як крик­не, та дра­ла з ха­ти. Я вий­шов слідком за нею в сіни: ду­маю, пе­ре­ля­каєм її, а во­на са­ме тоді хо­ди­ла вагітна, то ко­ли б ча­сом чо­го не тра­пи­лось з нею.

- Та це ми! Нев­же ти та­ки не впізна­ла своїх хатніх старців! - гу­каю я їй навз­догінці.

- Ой, ненько моя! Нев­же це ти? - пи­тає в ме­не жінка.

- Атож! А ти ду­ма­ла хто? - ка­жу я до неї.

- А ви ду­ма­ли, що злодії спо­за­ран­ку вше­ле­па­лись в ха­ту! - ка­же Дрімай­ло й ре­го­четься.

- Чи це пак Дрімай­ло? чи… ой, ні… чи пак! - пи­кає та ми­кає жінка, при­див­ля­ючись до Дрімай­ла.

- Ні, не Дрімай­ло. Де вже пак, щоб Дрімай­ло дурів, ніби дур­ненький шко­ляр. Це хтось та­кий та не ска­жу. Не­хай кор­тить! - ка­же Дрімай­ло та все ре­го­четься.

- Чи ви пак знаєте, що я по­ду­ма­ла, як од­хи­ли­ла двері та вгляділа вас в дранті? - ка­же до ме­не жінка. - Мені од­ра­зу уяви­лось, що це вше­ле­па­лись в ха­ту якісь ду­шо­гу­би, вби­ли те­бе й за­хо­ди­лись ла­ма­ти скри­ню. Ой цур вам, пек вам з ва­ши­ми жар­та­ми! На­ля­ка­ли ме­не так, що в ме­не й досі но­ги тру­сяться.

Дрімайло ви­тяг з ки­шені два ялом­ки, чи жидівські яр­мул­ки, за­яло­зені та обстрьопані, без верхів і без підбійки. Попідв'язу­ва­ли ми ву­ха дра­ни­ми хус­точ­ка­ми й по­на­тя­га­ли на го­ло­ви ті смер­дячі ялом­ки. Гля­нув я на Дрімай­ла та й за­ре­го­тавсь на всю ха­ту. Та­кої мав­пи я ще зро­ду не ба­чив. Ко­ли гля­ну на се­бе в дзер­ка­ло, а з ме­не вий­шла ще кра­ща мав­па, хоч за­раз прис­тав­ляй до ка­те­рин­щи­ка та йди по­ка­зу­ва­ти шту­ки. Жінка стоїть ко­ло по­ро­га та ре­го­четься, пев­но, ду­має, що ми пов­би­ра­лись за старців для шту­ки, щоб насмішить своїх то­ва­ришів або сусід.

- Чи не­ма в вас ста­рої ва­ти, або клоч­чя, щоб підмос­тить під хус­точ­ку на ву­ха, буцімто в ме­не по­зак­ла­да­ло ву­ха, - ска­зав до жінки Дрімай­ло.

Жінка вис­мик­ну­ла ва­ти з сво­го ста­ро­го лей­би­ка й да­ла Дрімай­лові. Він попідкла­дав ва­ту під хус­точ­ку на ву­ха, але так попідкла­дав, що во­на по­ви­ла­зи­ла з-під хус­точ­ки й по­вис­ла на що­ках.

- Навіщо ж ви оце так поп­ри­би­ра­лись? Чи ку­ди йде­те гра­ти ко­медію до своїх то­ва­ришів, чи що? - спи­та­ла жінка.

- Не пи­тай, бо швид­ко ста­ра ста­неш, - ка­жу я де жінки. - Їж борщ з гри­ба­ми - дер­жи язик за зу­ба­ми та ніко­му про ці шту­ки не ка­жи й сло­веч­ка. Чуєш?

Жінка од­ра­зу ста­ла смут­на. Їй зда­лось, що ми за­ду­ма­ли по­ши­ти­ся або в злодії, або в ду­шо­гу­би. Але во­на мов­ча­ла й ні за що більше не пи­та­ла. Я ба­чу, що во­на зля­ка­лась, що в неї за­во­ру­ши­лось якесь не­гар­не заздріння, та й ка­жу до неї:

- Та не бійсь, дур­на! Це ми ви­ряд­жаємось під мо­нас­тир про­си­ти хліба так собі, тільки для шту­ки. Це ми тільки жар­туємо.

Забрали ми кос­турі та й вий­шли у двір. Ряб­ко ки­нувсь на нас, мов ска­же­ний, аж ха­пав ме­не за ганчірки на литці.

- Ну, - ка­же жінка, - ко­ли Ряб­ко вас не впізнав, то лю­ди, пев­но, не впізна­ють.

- Ну, та­ту! Я не зна­ла, що ви та­кий ви­гадько! Я зро­ду-звіку та­ко­го не ви­га­да­ла б, як оце ви з Дрімай­лом, - ска­за­ла Уля­ся.

- Ой, сер­це! нуж­да при­си­лує ви­га­ду­ва­ти ще гірше за це. От я й не ду­ма­ла, не га­да­ла, що опи­нюсь з тор­ба­ми під мо­нас­ти­ря­ми, до­ки був жи­вий мій капітан. А от же до­ве­лось тор­би почіпля­ти, - обізва­лась Га­лецька. - Ба­чи­те, на віку, як на довгій ниві, трап­ляється всього.

- Ото вий­шли ми на ву­ли­цю та й по­тяг­лись до Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря. Прий­шли ми під Ми­хай­лівський мо­нас­тир і пос­та­ва­ли під свя­тою бра­мою. Дрімай­ло як за­хо­дивсь ко­ло ста­рих про­хачів, що сто­яли на пер­шо­му місці скраєчку, ко­ло са­мої бра­ми, то чис­то всіх пос­пи­хав штов­ха­на­ми з східців, ще й ме­не при­мос­тив ко­ло се­бе. Скри­вив він ро­та на один бік до са­мо­го ву­ха й по­чав при­мов­ля­ти. Я був й собі спро­бу­вав скри­вить ро­та набік, але не­за­ба­ром ще­ле­пи за­боліли в ме­не так, що по­ча­ло аж шию кор­чи­ти. Я по­ки­нув прис­тав­ля­тись калікою, бо ба­чив, що про­ча­ни й без то­го не по­ми­на­ють ме­не ми­лос­тин­кою.

Просили ми там в усю ран­ню служ­бу, а далі й пізню. Наз­би­ра­ли ми буб­ликів та пиріжків повнісінькі тор­би сли­ве вщерть і по­на­пи­ха­ли ки­шені грив­ня­ми та ша­га­ми, бо так доб­ре уда­ва­ли з се­бе старців, так гар­но та жалібно при­мов­ля­ли, як не спромігся ніякий справ­дешній ста­рець. Мені нітрішеч­ки не бу­ло со­ром, бо ме­не спо­чат­ку ба­ви­ла ця ко­медія. А Дрімай­ло, оче­ви­дяч­ки, грав­ся тор­ба­ми, як от шту­кар або ко­медіант ба­виться своїм шту­карст­вом, або малі хлопці гра­ють в ціці-ба­би, а дівча­та в жельма­на.

• Предыдущая
• 14/26
• Следующая