Живцем поховані - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/10
• Следующая

- Це бу­ло справді так: вже то­му бу­де з сот­ня років, як це діялось. Ос­танній польський ко­роль Станіслав Ав­густ По­ня­товський і справді по­да­ру­вав гетьма­нові Кса­верієві Браніцько­му ве­ли­ку си­лу сіл, місте­чок, землі з ліса­ми от­тут на Ук­раїні за те, що він по­бив повс­тан­ня про­ти Польщі, що зва­лось «гай­да­мач­чи­ною», або «Уманською різа­ни­ною», і ви­гу­бив в 1768 році ве­ли­ку си­лу повс­танців гай­да­мак. Цьому усьому прав­да, - ска­зав я.

- Чув я й про гай­да­мач­чи­ну, чув і про Уманську різа­ни­ну. Ще й те­пер про це хо­дить чут­ка між людьми. А ка­жуть, що тоді, ще як тут па­ну­ва­ла Польща, ве­ликі польські па­ни ха­па­ли землі, де тільки запірва­ли, одніма­ли си­лою по­ля й ого­ро­ди од лю­дей, і по­зи­ва­тись з ни­ми не мож­на бу­ло, бо си­ла бу­ла в їх ру­ках. Як приїхав сю­ди Браніцький та ту­теч­ки осівся, то усі наші дрібні дідичі ще дов­го об­ла­ду­ва­ли землі. Але потім, по­ра­див­шись з своєю жінкою Олек­санд­рою, Браніцький пос­лав до усіх пра­вос­лав­них дідичів сво­го яко­гось «ронд­зу» (упра­ви­те­ля), щоб він по­за­би­рав у їх давні до­ку­мен­ти й гра­мо­ти на їх землі, ле­ва­ди та грун­ти, не­на­чеб­то зад­ля то­го, що Браніцький хо­че пе­рег­лядіть ті до­ку­мен­ти та пе­ревіри­ти. Дідичі й пой­ня­ли віри. Гра­фи­ня та й граф Браніцький пе­ре­го­дя пок­ли­ка­ли їх до се­бе. В грубі горів огонь. Він уки­нув у во­гонь усі ті до­ку­мен­ти та й ска­зав їм: польський ко­роль за­пи­сав мені усі до­чис­та землі в Біло­церківщині, чиї во­ни не бу­ли б: чи му­жицькі, чи дідицькі, чи жидівські. Ви не маєте пра­ва об­ла­ду­вать давніми своїми дер­жа­ва­ми. Я по­па­лив ваші до­ку­мен­ти на землі. Ви те­пер не маєте ні полів, ні ле­вад, ні навіть грунтів. По­ля й грун­ти тут те­пер суспіль мої, а ви йдіть собі, ку­ди хо­че­те, про ме­не живіть собі на грун­тах, як і жи­ли досі, але ви од цього ча­су пла­ти­ти­ме­те що­ро­ку мені чинш за свої го­ро­ди та грун­ти, де сто­ять ваші ха­ти, як пла­тять мені чинш жи­ди та міща­ни за місця та го­ро­ди, де сто­ять їх ха­ти. За по­ля я й чин­шу не візьму.

Поклонились дідичі гра­фові за та­ку ви­со­ку лас­ку та й вий­шли з па­ла­цу, не­на­че гро­мом при­биті. Йшли до гра­фа діди­ча­ми, а вий­шли од йо­го стар­ця­ми: хоч бе­ри тор­би та йди на жеб­ри.

Свікліцькнй засміявся дрібним щи­ро­сер­дим сміхом. Білі рівні зу­би блис­ну­ли з-під вусів, в ве­се­лих очах не бу­ло знать і сліду жур­би. Він, оче­ви­дяч­ки, був не тільки не­туж­ли­вий, але й не­жур­ли­вий на вда­чу. Та й річ бу­ла дав­ня: Свікліцький, знать, ще змал­ку огов­тав­ся з цим батьківським ли­хом.

Ця сум­на подія діяла­ся уже в пер­ших ро­ках ца­рю­ван­ня Олек­санд­ра І, в той час, як на Пра­во­бе­режній Ук­раїні, заб­раній не­дав­но од Польщі, ще па­ну­ва­ли польські маг­на­ти й ма­ли ве­ликі пра­ва, не вчеп­лені прав­ленст­вом Олек­санд­ра І, кот­ре та­ки доб­ре спри­яло місце­вим польським ве­ли­ким па­нам, за­га­лом ска­зав­ши, ка­то­ли­кам. Польський маг­нат Чар­то­рий­ський був тоді міністром, Фад­дей Чацький пра­ву­вав шко­ла­ми в Київщині, на Во­лині й Подільщині, а По­тоцький пра­ву­вав шко­ла­ми в Харківщині. Во­ни тоді ма­ли ве­ли­ку си­лу й власть і тоді за­ве­ли на Во­лині в Крем'янці польський ліцей, а в Вільні польський універ­си­тет. Які ще бу­ли пра­вос­лавні ук­раїнські дідичі й дрібні пан­ки, в той час поп­рий­ма­ли ка­то­лицьку віру й спольщи­лись. З цієї при­чи­ни й наші біло­церківські дрібні дідичі не спро­мог­лись і не насміли­лись роз­по­ча­ти по­зов з польним польським гетьма­ном гра­фом Кса­верієм Браніцьким, хоч йо­го жінка, не­бо­га відо­мо­го Потьомкіна гра­фи­ня Олек­санд­ра, бу­ла пра­вос­лав­ної віри й веліла збу­ду­вать ве­ли­кий чу­до­вий со­бор в Білій Церкві та на­да­ру­ва­ла йо­го до­ро­ги­ми, істин­но царськи­ми при­но­си­на­ми, зо­ло­тим та срібним цер­ков­ним по­су­дом та ри­за­ми. Во­на му­си­ла не вми­ку­ваться в гос­по­дарські спра­ви гра­фа, в маєтності кот­ро­го бу­ло навк­ру­ги ве­ли­ке че­рез­по­лос­ся в по­лях, кот­ре він взяв та й ду­же прос­то ска­су­вав, не вва­жа­ючи на те, що стра­шен­но скрив­див ук­раїнських дрібніших дідичів, справічних на Київщині. Він за­пан­ща­нив ба­гацько й міщан та вольних ук­раїнських ко­заків, з кот­рих в Білій Церкві мог­ло б ви­ник­нуть ук­раїнське ку­пецт­во й кра­марст­во. Син йо­го взяв навіть на пан­щи­ну си­на од­но­го свя­ще­ни­ка, кот­рий жив у батька без служ­би, бо пев­но ще не на­пи­тав собі служ­би. Для торгівлі й кра­ма­ру­ван­ня він нак­ли­кав з Польщі євреїв й збу­ду­вав на пла­цу здо­ро­вецький «гос­тин­ний ряд» з дво­ром усе­ре­дині й ряд­ка­ми крам­ниць з знадвірних боків і все­ре­дині на подвір'ї.

Але мені бу­ло не до смішків. Свікліцький нес­подіва­но не­на­че ки­нув жи­вий яс­ний промінь сон­ця в дав­ню дав­ни­ну й ніби освітлив пе­ре­до мною темні за­кут­ки давньої історії Ук­раїни, Польщі, усю істо­рич­ну неп­рав­ду. В од­ну мить і світли­ця з вікна­ми та об­ра­за­ми, і сам ве­се­лий Свікліцький з ве­се­ли­ми смішка­ми не­на­че зник­ли, не­на­че пірну­ли в тем­ну бе­зод­ню. А я не­на­че ба­чу усі давні кар­ти­ни здирст­ва та вар­варст­ва: ніби ба­чу на свої очі, як ве­ликі польські маг­на­ти й наші спо­ля­чені ук­раїнські маг­на­ти-пе­ре­вертні за­гар­бу­ють чужі землі та грун­ти дрібних ук­раїнських дідичів та ко­заків, си­ломіць одніма­ють грун­ти, ліси, сіно­жаті, ле­ва­ди, а їх пус­ка­ють по світі тро­хи не в жеб­ра­ки й за­пан­ща­ню­ють наш на­род, обер­та­ють на­род на ро­бо­чу ху­до­бу; ба­чу, як маг­на­ти вчи­ня­ють роз­би­шацькі наїзди на сусід, та­ки дідичів-панів, од їх мен­ших, як руй­ну­ють їх до­ми й оселі, роз­га­ня­ють та б'ють че­лядь, гра­бу­ють усе доб­ро, а землі за­би­ра­ють собі. От мені увид­жується, як чи­ги­ринський ста­рос­та Чаплінський гра­бує й руй­нує хутір Бог­да­на Хмельницько­го Су­ботів, за­би­ває різка­ми на смерть йо­го си­на на май­дані…

Я ніби по­чув давній плач та ле­мент, по­ба­чив ті давні сльози, що ко­лись ли­ли­ся по тих тем­них за­кут­ках. А скільки про­ли­то ко­лись та­ких сліз, як про­ли­ли ці обез­та­ла­нені біло­церківські дрібні дідичі! Я ніби по­ба­чив на свої очі ту усю істо­рич­ну неп­рав­ду, ті ви­раз­ки, гно­ян­ки та бо­ляч­ки ми­нув­ших часів, і важкі по­чу­ван­ня на­ляг­ли на сер­це. Ця істо­рич­на крив­да на­ве­ла на ме­не важ­ку за­ду­му.

Підводжу я го­ло­ву. Лип­нув очи­ма, і знов ба­чу пе­ред со­бою Свікліцько­го, ба­чу світлич­ку з чис­ти­ми біли­ми стіна­ми й об­ра­за­ми, з ци­цо­ви­ми яс­но-ро­же­ви­ми завіса­ми ко­ло вікон. В ха­тині ти­хо, ти­хо, як в усі. Тільки му­хи дзиж­чать і б'ються в шиб­ки. Свікліцький ди­виться на ме­не своїми ка­ри­ми очи­ма, ди­виться до­пит­ли­во, не­на­че пи­тає в ме­не, де літа­ли мої дум­ки, мої гад­ки. Він не­на­че за­ме­тив­ся од ме­не смут­ком та за­ду­мою, сам став по­важніший і пе­рес­тав жар­ту­вать та сміятись.

- Що ж тоді вчи­ни­ли ваші дідичі? Що тоді діяв ваш батько? Нев­же та­ки так і ви­пус­ти­ли з рук своє доб­ро? - спи­тав я.

- І дідичі нічо­го не вдіяли і батько нічо­го не вдіяв. Я тоді був ма­лий, ще мен­ший од цього мо­го хлоп­чи­ни, але доб­ре пам'ятаю той час, як батько вер­нув­ся з дво­ру гра­фа до­до­му. Ма­ти сто­яла ко­ло ха­ти і пев­но виг­ля­да­ла батька, щоб швид­ше довіда­тись, навіщо то бра­ли в двір до­ку­мен­ти. Батько увійшов у во­ро­та на ви­ду блідий, аж білий, як крей­да, а в очах в йо­го на­вис­ли сльози.

- Отепер ми про­пащі навіки! - про­мо­вив він до ма­тері. - Граф по­па­лив наші до­ку­мен­ти на по­ля й на ле­ва­ди та на грун­ти й од­няв од нас усю на­шу дідиз­ну, усі наші дер­жа­ви. Те­пер і цей го­род, і цей са­док, і ця ле­ва­да, і усе по­ле вже не наші, а панські. На­шо­го тут тільки й зос­та­лось, що оці ха­ти та ко­мо­ра, та клу­ня й повітки. За свої ж та­ки грун­ти й ле­ва­ди ми бу­де­мо пла­тить гра­фові чинш, як пла­тять євреї, міща­ни та ті по­ля­ки шлях­тичі, що пос­та­ви­ли собі ха­ти на графській землі в містеч­ку. А полів не да­дуть нам і за чинш.

Мати зня­ла ру­ки до бо­га й за­го­ло­си­ла. Батько вже й не пла­кав, тільки хо­див, мов неп­ри­ка­яний, і ла­мав собі ру­ки, аж пальці лу­ща­ли.

• Предыдущая
• 4/10
• Следующая