Выбери любимый жанр

Біда бабі Палажці Солов*їсі - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 6


Изменить размер шрифта:

6

- Може, ти сама зачіпаєш сина й невістку?- спитав батюшка.

- Ой боже мій милий! Хто б їх зачіпав, якби вони на мене не нападались. Оришка часто б'є мою унучку од першої невістки й знущається над нею, нівечить на їй одежу. А мені жаль дитини, то я часом обороняю дитину рогачем або кочергою: а вона мене часом пхне так, цю я й звалюсь на землю й падаю сторч.

- Ото, Палажко, як вони говітимуть та не перепросять тебе й не попрощаються з тобою перед причастям, як велить звичай, тоді я не дам причастя їм обом. А як перепросять тебе, то я не маю права не допустить їх до причастя,- сказав батюшка на прощанні.

На другий день баба Параска прийшла до матушки: вона напитала на селі для матушки наймичку і прийшла сказать за неї. Матушка розказала, за що приходила просить батюшку Палажка. Параска, вертаючись додому, стрілась з Палажчиною невісткою і все розказала; а невістка зараз розказала своєму чоловікові. Він cпахнув і розлютувавсь на матір.

Через кільки день баба Палажка, годуючи свої кури, примітила, що її кури десь діваються. Вже не стало двох курок. Увійшла вона в хату та й чує, що на горищі закиркала сполохана курка.

- Хто то ганяє кури? - гукнула баба з сіней.

- Та це я проганяю ваші кури. Ваші кури їдять мій овес, бо я зсипав свій овес на горищі,- обізвався Петро, злазячи по драбині.-То я, мамо, сідаю на горищі на засідки на ваші кури, бо ваші кури занадились до мого вівса. Я вже вбив ломакою дві ваші курки,- сказав Петро.

- Де ж ти їх дів? - спитала мати, як він зліз з горища в сіни.

- Загорнув в овес, бо як буде купець купувать овес, то більше буде вівса на вагу,- сказав син і пішов у хату.

- Нащо ж ти загорнув їх в овес? Я опатрала б та вкинула в борщ; принаймні кури не пропали б дурнісінько. Чи в тебе не всі дома, чи зроду нема однієї клепки в голові?

Баба як стояла в одній сорочці й боса, з досади так і полізла по драбині на горище, розгорнула овес і знайшла дві курки. Тим часом син вийшов в сіни, прийняв драбину, виніс надвір і поставив коло хати, а сам пішов з двора. Баба побачила, що нема драбини, хотіла злізти по дверях, але в неї ноги одубли. Мороз тоді був таки добрий. Вона лапала ногами перекладину на дверях, щоб вчепиться пальцями та стать другою ногою на клямку, але й до клямки не достала. Дряпалась вона довгенько й мусила вернуться на горище. Бідна баба змерзла. Зуби в неї цокотіли; вона трусилась од холоду; ноги й руки одубли. Оришка в хаті реготалась.

Баба почувала, що вже замерзає, і почала кричать не своїм голосом:

- Рятуйте! ой рятуйте, хто в бога вірує! Ой пропаду! Оришко! пристав драбину! - І вона кричала так здорово, що сусід Юрченко, вештаючись по дворі, почув той несамовитий крик і мерщій прибіг в сіни: він думав, що в хаті когось ріжуть. Чує він, Оришка в хаті регочеться, а баба кричить ґвалт на горищі. Він ухопив драбину й приставив до стіни. Баба ледве стогнала й насилу злізла з горища. Вона аж посиніла і ледве могла ступить кільки ступенів, бо коливалась на ході і трохи не впала. Юрченко підхопив її під руки і ввів у хату. Баба зараз полізла на піч і лягла на черені, та все трусилась і стогнала, а зуби аж цокотіли.

Юрченко вхопив на жердці кожуха, вкрив бабу й одрятував її. Він осміхнувся й пішов з хати. Баба насилу одійшла, бо в неї вже були закоціліли руки й ноги і душа насилу держалась в тілі.

Вже аж перед вечором баба одійшла й злізла з печі. Син вернувсь додому. Мати почала докорять йому.

- Чи ти бога не маєш в серці, і бога не боїшся. І людей не соромишся, що так знущаєшся надо мною? Чи ти в таку годину на світ народивсь, що я од тебе мушу терпіть таке горе?

- Мовчи, бісова паро, бо я куплю за три карбованці рушницю, постріляю усі твої кури й тебе застрелю! - крикнув син несамовито.

Палажка почала йому докорять і не мовчала. Син кинувсь до неї, мов злий, роздратований півень. В його руки трусились. Він увесь посатанів, аж став синій, вхопив матір за барки й тряс так, що в неї трохи голова не одскочила, і вона вкусила себе зубами за язик. Трясе він матір та кричить, як навіжений:

- Ти не мати, а скажена собака. В тебе піна тече з рота, як в скаженого вовка. В тебе язик випаде такий завдовжки, як кочержилно. Тобі тільки байстрюків водить, а не жити з дітьми й людьми. Допекла ти й батькові до живих печінок.

Вилаявши матір донесхочу, Петро кинув її на лаву та й пішов з хати.

- Цур тобі, пек тобі! Не я тебе родила. Родила тебе люта зміюка. Не буду я жива, як зостанусь жити в оцій хаті.

- Коли вам у нас у всьому недогода, то перебирайтесь в противну хату. Там вам буде догідніше, та й не буде кого лаять та гризти. Ви ж маєте свій хліб, то й печіть собі паляниці чи хліб, бо ми вам свого хліба з нашого поля більше не дамо,- говорила невістка до свекрухи.

- То й буду їсти свій хліб; піду до млина, намелю жита та й напечу собі хліба. А як ви й далі лаятимете мене та битимете, то я перейду жить до дочки та й одверну для неї свою частку поля, а не для Петра. От що буде! Нехай Петро дулю з'їсть, коли б'є та кривдить свою матір, та знущається, неначе я на світ народилась задля того, щоб йому було кого бити та лаять.

Баба пішла в комору, набрала клунок жита, понесла до млина, і мірошник зараз змолов, щоб баба часом не причепилась до його та не лаялась. Вона принесла борошно додому, вчинила діжу, напекла собі хліба й сховала в противній хаті. Од того дня за обідом баба клала на столі свій хліб окроми. Од того часу вона й справді їла свій хліб, неначе вмочала його в попіл.

Але як вона потім згодом заглянула в засік по-видному, то примітила, що її жито було чимало надібране, бо значок, зроблений колись вуглем, був височенько от пашні. Баба знов почала лаять сина й невістку і пішла жалітись до дочки.

- То перебирайтесь, мамо, до нас,- сказала її дочка Маруся.- Коли ви одвернете своє поле для нас, то в нас буде вам догода в усьому. Ви не будете заважать вам, бо в нас хата велика: є де поміститься.

- Ми вас не кривдитимемо ні в чому. Перебирайтесь хоч і зараз, бо Петро людина несамовита й пришелепувата. В його таки й справді не стає однієї клепки в голові; він колись з нестямки й справді вб'є вас,- сказав Тиміш до тещі.

- Вже чого, а притичини для вас од Петра й Оришки не буде, коли Петро ладен виперти вас коліном з хати. Ходім зараз та й перенесемо ваше добро до нас,- сказала Маруся.

І вона й мати забрали мішки й попереносили Палажчине добро: і жито, й пшеницю, й кури, й качки, ще й перегнали бабині кабанці. Тиміш запріг коні й перевіз Палажчину скриню. Як зносили скриню з воза, баба полапала рукою, де була колись прибита цвяшками бомага на її частку поля. Бомаги й прибитої дощечки вже не було. Тиміш перекинув скриню, аж на тому місці, де колись була прибита небіжчикова духовниця, тільки було знать дірочки, де стриміли цвяшки.

Після того, як баба прибила дощечку поверх духовниці, вона лапала попід дном сливе щодня, а потім вже лапала щотижня, а далі за лайкою та змажкою з сином і забула за ту бомагу. Баба тепер аж руками за голову вхопилась з одчаю: вона й забула, що вовк і лічене бере, а тхір бере й значковані кури.

- Ой боже мій! Це ж вони вкрали мою бомагу! От тобі й поле! Що ж мені тепер на світі божому робить? Хоч копай яму та живцем лягай в домовину. З'їв мене син без солі, живцем закопав у могилу,- бідкалась, аж побивалась Палажка.

- Та не вдавайтесь в тугу заздалегідь. Духовниця десь є, і ми її знайдемо. Певно, Петро оддав її в волосну управу на схованку. Йдіть зараз в управу та присікайтесь до старшини й писаря. Що ж їм заважатиме оддать вам бомагу?

Палажка наділа кожух, вхопила образ під пахву й мерщій пішла до управи та й присікалась до старшини.

Волосний та судчики сказали, що Петро не давав в управу бомаги на схованку, ще й підняли Палажку на смішки. Старшина сказав:

- Причепилась і до нас оця причепа та й настирається трохи не щотижня. Бабо, ти всім осточортіла. Як настиришся й зятеві, то зять колись загорне тебе в рядно, скине на плечі та й однесе до сина. А твій син казав, що видере з поминальної книжки той листок, де ти будеш записана по смерті на спомин душі в церкві, та й викине його на смітник, щоб тебе ніхто не поминав, щоб і пам'ять про тебе швидше зникла.

6
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело