Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 35
- Предыдущая
- 35/41
- Следующая
Тим часом почали збігатись люди та жиди, щоб подивитись на ту бійку. Жиденята посипались з усіх хат через містечко. Василина плакала, Марія перелякалась, а люди дивились на Мину та тільки жартували. Мина стояв, стояв, а далі почав сопти й стогнати.
- Як стогне, неначе його чорти хапають,- промовив один чоловік.
- Чого ти, небораче, так пильно дивишся на оранду, неначе її зроду не бачив? - спитав один чоловік.
- Мабуть, тим, що оранда дивиться на його,- промовив другий чоловік.
Тим часом музики заграли. Парубки рушили в оранду, неначе нічого й не було на місті. За музиками пішли Марія та Василина. Марія зараз забула про ту колотнечу, а Василина ніяк не могла танцювати, пригадуючи страшну подію на місті. Перед нею неначе манячіло замазане кров’ю Михалчевського лице з блідими губами, з страшними очима. Мина вмився в жидівки у пекарні, заховав замазані кров’ю комірчики й прийшов гуляти на музики, неначебто на базарі когось іншого били, а не його. Василина подивилась на танці й, покинувши Марію, пішла додому. Михалчевський вмився, обтрусився, заглянув в оранду й побачивши, що Василина пішла з музик, потягся й собі додому.
Тільки що ступив він через поріг, стара Михалчевська скочила з ліжка і вдарила об поли руками: перед нею стояв розкудланий Іван, з лицем, замазаним порохом. На шиї червоніли краплі крові. Сорочка на грудях була поплямована круглими кров’яними плямами.
- Боже мій! Що це з тобою, Йване! Чого це в тебе кров на сорочці?
- Та це, мамо, бився з одним вражим сином. Тільки не лякайтесь: це не з мене кров, а з його. Я йому спустив кулаками чимало мазки. Буде він пам’ятати мої кулаки.
- За що ж ви бились? - питала мати.
- Та бодай, мамо, не казати. Причепився бурлака до мене, що я одбиваю од його одну молодицю.
- Яку молодицю? - спитала мати.
- Та там одну бурлачку, Василину.
- Бурлачку Василину! То ти, сину, за неї бився з бурлаками? - крикнула мати на всю хату.
- Не за неї, а може, через неї,- сказав син.
Стара Михалчевська не раз бачила, як бурлаки й парубки проводили ватагою через село Василину. Вона вже чула про неї.
- Чи ти ж, сину, не знаєш, що то за бурлачка Василина? - спитала Михалчевська.- Яке ж тобі діло було до неї?
- Не діло, мамо... а так собі стрівся з Марією Янівною та з Василиною, та й ідемо собі містом. А тут десь узялась ціла ватага бурлак з музиками. Один бурлака причепився до мене, буцімто я одбиваю од його Василину, та й сунувся битись. Я добре нам’яв йому боки. Буде він до смерті пам’ятати мої кулаки.
- Ой боже мій милосердний! Чи ти ж, сину, не знаєш, що це за бурлачка Василина? Та це ж покритка, перша гультяйка на всі три заводи.
- Не знаю, мамо, може й так!
- Та за нею тічкою бігають всі бурлаки. Це якась пропаща навіки молодиця,- сказала мати.
- Ні, мамо, не пропаща. Я почав їй розказувати про те, що вона п’є та гуляє, та себе збавляє, а вона почала плакати. Марія Япівна - оця так зроду не заплаче.
- Навіщо ж ти їй це говорив? Чого ти з нею говорив?
- Того, мамо, що вона мені сподобалась.
- Хто? Бурлачка Василина? - спитала мати.
- Бурлачка Василина,- тихо сказав син.
- Ой боже мій! - крикнула стара мати, обертаючись до образів, неначе стаючи до молитви.- Чи вже ж ти, сину, приведеш в мою хату за дочку бурлачку Василину?
- Не знаю, мамо, чи схоче вона прийти до нас,- сказав син.
- Де ж пак схоче! Ще погордує нами. Така писана красуня! Занапастить вона, сину, твій молодий вік. Ждав, ждав свого щастя, та от тобі й на! Таки діждався,- говорила мати, ламаючи руки.
- Не вбивайтесь, мамо, заздалегідь. Ще хто його знає, як воно буде,- сказав син, роздягаючись і наливаючи води в полумисок, щоб вмити лице й руки,- Я знаю, що її люблю, а чи любить вона мене, за те я добре не знаю.
- Сину мій, дитино моя! Покинь її, одцурайся од неї! Чи вже в нас не знайдеться гарних дівчат? Чи вже ж оце я візьму невістку п’яницю та якусь волоцюгу-бурлачку.
- Шкода, мамо! Вже я од неї не одкинусь. Я ще нікого не кохав так щиро, як кохаю Василину. Як не візьму її за себе, то не візьму нікого. Вона неначе розсипала на мене чари своїми карими очима та чорними бровами.
- Може, й справді вона причарувала тебе. Нечистий її знає, з ким вона знається на тих заводах,- сказала мати.
Тим часом Михалчевський вмився, зачесався, надів чисту сорочку і ліг в холодку на призьбі на причілку. Кругом причілка розрісся густий бузок. З-за бузку зеленіли блискучі верхи молодих вишень. Сонце пронизувало наскрізь кожний вишневий листок і чудовий зелений матовий світ сипався через вишні на чорно-зелений лист бузку. Михалчевський ліг на призьбі; очі пірнули глибоко в ту зелену гарну затишну тінь, і у тім переливанні тіні з світом сонця він тільки й бачив чудовий Василинин вид.
«Мати дурнісінько боїться Василини. Чи може ж бути недоброю людина з такою чарівною красою, з такими веселими, добрими, дитячими очима?»
А ті дивні веселі очі, обведені цупкими блискучими, як перли, віками, неначе все дивились на його з м’якого світу, що лився через блискучий вишневий лист на густі кущі бузку, на зелену траву.
Михалчевський насилу діждався вечора. Сонце спустилось над панським садком, і Михалчевський накинув на плечі жупан і пішов помалу понад Россю тією стежкою, що йшла городами через цілий куток, понад самими скелями. Він ішов помалу, то сідав на верхи скель, то знов вставав і все наближався до Василининої хати.
Сонце впало за гору, а надворі ще довго сяв тихий світ. Михалчевський почував, що в його не стає сили ждати, що його серце ніби розтає в грудях, як віск, ниє й болить, болить і ниє. Він дійшов до куща бузини, що ріс над скелею в маленькій долинці, і впав на траву.
«Боже мій, яку я терплю муку! Невже ніколи чорна ніч не впаде на землю?» - думав Михалчевський, прикладаючи гарячі щоки до холодної трави.
Тим часом ніч помаленьку крила землю. В Михалчевського думи змішались, десь ніби блукали то по якомусь лісі, то по якомусь степу, то в панському садку, то між скелями. І скрізь перед ним ніби манячів дивний Василинин вид, миготіли пишні очі. В кінці всього він опам’ятався, схопився з місця й побіг до Василининої хати. На небі вже горіли зорі. Надворі лягла чорна тінь, тільки небо на заході горіло червонуватим, світом. Михалчевський перебіг через довгий вигон, на котрому білів довгий рядок мурованих хат, поминув фабрику, збіг з крутого гоїрба в ярок і пішов яром. Над тим яром стояла Янівнина хата. В вікнах блищало світло. Марія поралась коло печі, а Василина сиділа на призьбі й все ждала та виглядала Михалчевського.
Василина підняла голову: за ворітьми щось затупотіло. Вона вибігла за двір і, хоч надворі було вже зовсім поночі, впізнала високу постать Михалчевського і його широкі міцні плечі.
- Це ви, Василино? - тихо спитав Михалчевський.
- Я, Йване! - обізвалась ще тихіше Василина.
- А де Марія? - спитав Іван.
- В хаті, варить вечерю,- тихо сказала Василина.
«Любить вона мене. Якби не любила, то не вийшла б»,- подумав Михалчевський і сам незчувся, як пішов з Василиною в глибокий яр.
Вони пішли вздовж яру. Глибокий вузький яр ввесь заріс вербами. На його дні слизила цівкою криничана вода, падаючи по камінчиках. Під вербами була криниця з низькими цямринами. Од криниці йшла стежка в город.
Михалчевський переступив здоровою ногою через перелаз. Василина перескочила слідком за ним. В городі під самими вербами ріс густий вишняк, неначе зелене гніздо. Над вишняком стояла зелена гора, з гори спускалось вниз довге гарбузиння, виглядали на яр, примітні й уночі, жовті соняшники. Пахощі од м’яти, од зілля, од конопель розливались по долині, як чад, чарували, як мрія.
Михалчевський ступив по траві й став під вишнями. Василина ступала слідком за ним, і не встиг Іван обернутися до неї, вона впала йому на груди. Михалчевський вп’явся в її щоку гарячими, як вогонь, устами і почув, що Василина плаче й її сльози сиплються йому на шию.
- Предыдущая
- 35/41
- Следующая
